The Ukrainian revolution 1917-1921

The paper offers an overview of the history of the anarchist movement in Ukraine during the revolution 1917-1921. The article focuses on the anarchists' role in the unfolding the revolutionary crisis in Ukraine, explores the influence of the revolution on the ideology of the Ukrainian anarchist movent, sheds more light on its organizational structure.

Автори монографії аналізують життєвий шлях і творчість видатного вітчизняного громадсько-політичного діяча доби Української революції, а в подальшому — визначного вченого і організатора науки Валентина Дмитровича Отамановського. Вперше висвітлюються деякі цікаві факти його біографії. Книга стане у пригоді викладачам, науковцям, студентам, краєзнавцям, а також широкому загалу читачів, які небайдужі до історії України.

À l'approche du centenaire de la Révolution russe, on ne peut que constater le retard persistant de l'historiographie française dans ce domaine et particulièrement en ce qui concerne la guerre civile. Pendant longtemps, la seule histoire disponible en français était celle du défunt militant d'extrême-droite Dominique Venner 1. Ultérieurement, Jean-Jacques Marie a fait mieux que de rééquilibrer le paysage éditorial. En brossant le tableau des conflits entre Rouges, Blancs mais aussi Verts (bandes paysannes) à partir de la documentation exhumée après 1991, il a fourni une introduction utile et vivante 2. Toutefois, l'aspect de la question qui a connu un véritable renouvellement historiographique est celui des violences, avec le courant initié par Nicolas Werth. Il reste qu'en intitulant sa contribution au fameux Livre noir du communisme « Un État contre son peuple », il présentait les événements de 1917 à 1922 moins comme des affrontements que comme un processus unilatéral de répression 3. Tout en s'inscrivant dans cette lignée, le livre de Thomas Chopard élargit la perspective en retraçant l'ensemble des antagonismes qui ont agité la région de Kiev en 1919. Travaillant à une thèse sur les violences contre les populations juives d'Ukraine de 1917 à 1924 (thèse qu'il a depuis soutenue avec succès), Thomas Chopard maîtrise les sources et s'appuie ainsi sur un vaste corpus d'archives soviétiques conservées à Kiev et à Moscou, complété par celles des organisations juives. Le choix d'évoquer Kiev est judicieux car la ville est à l'épicentre du conflit : elle change de mains neuf fois entre janvier 1918 et mai 1920. L'an 19 voit se succéder les nationalistes ukrainiens de Petlioura, les bolcheviks puis les troupes blanches de Dénikine, avant la victoire quasiment définitive des Rouges en décembre. En culminant avec une vague de pogromes d'une cruauté sans précédent 4 , cette année marque assurément le pire moment de la guerre civile. Après avoir fait le portrait d'une ville multiethnique, T. Chopard entreprend d'écrire une « histoire au ras du sol » de l'année terrible. La « ville convoitée » est un enjeu pour des belligérants qui entendent « conquérir et administrer » (p. 23). La conquête est le résultat d'opérations militaires qui terrorisent la population. Elle sera ensuite soumise aux exactions des troupes victorieuses, exactions prenant le caractère d'une vengeance sur les représentants des autorités déchues. La prise en main de l'administration locale, avec un subtil dosage d'épuration et de recyclage du personnel, est effective comme affirmation d'un pouvoir et elle permet la prise de mesures idéologiquement symboliques. Par contre, elle échoue à remettre en ordre de marche les infrastructures utiles à la population.

The article analyzes the correspondence between politics and writing of Volodymyr Vynnychenko  (1880-1951) during the Ukrainian revolution, of wich he was also one of its leader, in light of the philosophy of life. Focusing on his reflections and internal biography the article examines antropology of revolution focusing on  various models of revolutionary behavior and writing in Vynnychenko's works of 1918-1924.

This article focuses on the representation of historical events in literary texts by pointing at the tension between their factual and fictional elements. The fable and the setting of Mikhail Bulgakov's novel The White Guard and his novel-based play The Days of the Turbins serve as examples. Almost one hundred years after its first (incomplete) publication, Bulgakov's novel remains an object of heated debates and is a pivot point for a broad range of current historical, ideological, and cultural clashes between Ukraine and Russia. Against this background, the sophisticated form of Bulgakov's narratives and the author's cult status encourage the reader to consider his works both as historical testimonies and poetic prophecies. More importantly, the historical contextualization of The White Guard and The Days of the Turbins goes far beyond their narrated time and the events of the year 1918: it also includes the ideology of smenovekhovstvo, the dramatic changes in Soviet politics of korenizatsiya and the self-identification of the intelligentsiya in the late Soviet era.

Pavlo Hai-Nyzhnyk. Pavlo Skoropadskyi and Hetman's Own Headquarters of All Ukraine: Fight for Power and Statehood. - K .: Krok, 2019. - 626 p.

Гай-Нижник П. Павло Скоропадський і Власний Штаб гетьмана всієї України: боротьба за владу і державність. – К.: Крок, 2019. – 626 с.

У новій книзі доктора історичних наук П.П.Гай-Нижника на основі широкого спектру документальних джерел та матеріалів, значна частина яких вперше вводиться до наукового обігу, автор висвітлює підготовку й перебіг перевороту П.Скоропадського 29 квітня 1918 р., змальовує життя при дворі й у палаці гетьмана, розкриває структуру та діяльність Головної Квартири ясновельможного пана гетьмана всієї України П.Скоропадського, зокрема гетьманського Власного Штабу й канцелярії, а також характеризує його довірених осіб та ад’ютантів за часів існування Української Держави у формі Гетьманату (29 квітня – 14 грудня 1918 р.).

Переважна більшість старшин та службовців Головної Квартири були співучасниками гетьманського перевороту, що привів П.Скоропадського до влади, й мали суттєвий вплив на диктатора України та його рішення як його довірені особи чи давні знайомі тощо, а отже й позалаштунково впливали і на загальні чи окремі політичні процеси в Українській Державі. Охарактеризовано комплектацію та повноваження особистої охорони П.Скоропадського та гетьманських спеціальних служб, проаналізовано їхню діяльність протягом існування Української Держави. Висвітлено перебіг підготовки збройного заколоту проти П.Скоропадського та хроніку розгортання антигетьманського повстання на чолі з Директорією, що призвело до падіння Української Держави у формі Гетьманату 14 грудня 1918 р.

Для істориків, політологів, дослідників історії державної служби і державного управління, а також широкого загалу читачів, що цікавляться історією українського державотворення.

ЗМІСТ

Замість передмови. Періодизація політичної історії України поч. ХХ ст.: визначення термінів і хронологічних меж Національно-визвольної боротьби, Української революції та державності.

Розділ 1. Державний переворот 29 квітня 1918 р.: підготовка та здійснення.

Розділ 2. Палац пана гетьмана всієї України – резиденція П.Скоропадського та його Головної Квартири. Життя при дворі.

Розділ 3. Офіційні відвідини гетьманом всієї України П.Скоропадським Німеччини та його зустріч з кайзером Вільгельмом ІІ.

Розділ 4. Головна Квартира і Власний Штаб гетьмана всієї України.
4. 1. Структура, повноваження та завдання Власного Штабу гетьмана всієї України.
4. 2. Начальник Власного Штабу гетьмана всієї України.
4. 3. Генеральний (персональний) секретар пана гетьмана.
4. 4. Особи біля гетьмана (гетьманські ад’ютанти).
4. 5. Власна його світлості пана гетьмана всієї України канцелярія.
4. 6. Управління гетьманського господаря.
4. 7. Гетьманська Похідна канцелярія.
4. 8. Управління гетьманського коменданта.
4. 9. Загін осібного призначення та Осібний (Особливий) відділ Власного Штабу гетьмана всієї України.

Розділ 5. Боротьба гетьманських спецслужб та органів правопорядку з радикальною політичною опозицією та антидержавним підпіллям (травень–жовтень 1918 р.).

Розділ 6. Повалення Гетьманату П.Скоропадського: підготовка і здійснення (жовтень–грудень 1918 р.).

Прикінцеве слово. П.Скоропадський у тектоніці революційної та національно-державної доби.

Замість післямови. Утвердження тризубу в офіційній символіці Української Народної Республіки та Української Держави за часів Центральної Ради і Гетьманату (1917–1918 рр.)

Institutionnalisation,  iconisation, ou impossible assimilation des héros révolutionnaires : ces questions méritent d’être posées, à l’occasion du 90e anniversaire de 1917, dans des États post-soviétiques toujours en quête de légitimité. À cet égard, la figure de Nestor Makhno, toujours largement connue et puissamment évocatrice, est intéressante, tant par ses enjeux historiques et idéologiques, que par son aspect national (entre l’Ukraine et la Russie) et inter-culturel (d’Est en Ouest).

Usually mischaracterised by hostile Soviet historiography as "peasants with pitchforks," the multi-partisan revolutionary Makhnovist movement in the Ukraine over 1917-1921 at its height was a technologically-competent conventional army with three navy flotillas, a small air fleet, several armoured trains, and armoured car squadrons - and administered / co-administered several significant cities and towns. Based on a range of new studies in the Ukrainian language, this brief illustrated piece aims to bring all those modernist elements together in English for the first time.

In 2017 in Russia and Ukraine, the 1917 Revolution still appears as a troublesome event, a source for disasters. This paper aims at explaining why these "days that shook the world" still cannot become a part of the national narrative in Russia nor in Ukraine by highlighting the way the event has been called all through the pas hundred years.
En 2017 en Russie et en Ukraine, la révolution de 1917 apparaît toujours comme un moment de dissensus, propice aux errements. Pour comprendre pourquoi ces « jours qui ébranlèrent le monde » ne peuvent pas jusqu’aujourd’hui former un chapitre du roman national qu’il soit ukrainien ou russe, on interrogera la façon de désigner l’événement depuis un siècle.

A chapter from the collective volume The Emergence of Ukraine
Self-Determination, Occupation, and War in Ukraine, 1917–1922 (2015). Full text of the volume available at the open-access database https://library.oapen.org/handle/20.500.12657/32934.

Depuis la parution du Livre noir du communisme il y a exactement vingt ans, la question des violences de masse s’est imposée comme l’approche privilégiée de la Révolution russe et particulièrement d’Octobre 1917. Cette vision est particulièrement diffusée dans l’enseignement secondaire, conduisant à confondre Lénine, Staline et Hitler sous le terme générique de totalitarisme. L’élève le moins attentif aura au moins retenu de sa scolarité que les politiques extrémistes, de gauche comme de droite, se soldent nécessairement par des millions de morts. Si la manipulation politique est assez évidente dans la construction de cette vulgate, il n’est pas si évident de lutter contre, tant la non-violence est devenue un principe absolu et indiscutable.
Qui oserait aujourd’hui explicitement appeler à « la peine de mort contre les exploiteurs (...) pour dissimulation des profits et mystification du peuple » comme Lénine le faisait en septembre 19171 ? L’affirmation selon laquelle « Une révolution est (...) l’acte par lequel une partie de la population impose sa volonté à l’autre au moyen de fusils, de baïonnettes et de canons [… et ...] doit maintenir son pouvoir par la peur que ses armes inspirent aux réactionnaires »2, ne correspond guère à l’expérience vécue en France ces dernières décennies et nous avons largement perdu les moyens de comprendre les enjeux concrets de la violence révolutionnaire.
On tentera ici de les rendre en prenant l’exemple de l’Ukraine, qui s’est distinguée entre 1917 et 1921 par un paroxysme de violence dans la guerre civile qui a embrasé l’ex-empire tsariste.

The purpose of the research is to highlight the interaction of political thought and professional historiography, and its impact on the Polish-Ukrainian Alliance interpretation in the context of events of the historical process dynamics. We consider an integral part of our study to describe the discussions on Eastern policy in the Polish society before the conclusion of the alliance. The antagonism between the so-called federalist and incorporationist models, which was observed during the period beginning with the independent Polish Republic formation and ending in the Peace of Riga signing, determined the attitude to the Polish-Ukrainian Alliance of 1920 during the interwar period. The methodology of the research is based on one of the main methods-content analysis, hermeneutic and epistemological approaches, since a significant part of the sources comprises the press and political journalism. Analyzing the work with texts, the principles developed by Q. Skinner and J. Pocock are considered to be the key ones. Q. Skinner and J. Pocock noted the importance of the context and intellectual atmosphere understanding of the time of writing the text, as well as taking into account the author's planned recipient of the text. According to the method of the narrative analysis, elaborated by Jerzy Topolski, we single out three components in the texts analytically: logical and grammatical, persuasive, theoretical and ideological layers. We share the principle of relativity of the historical source concerning the knowledge and worldview of a historian. The scientific novelty consists in the following issue: in Ukrainian historiography a comprehensive analysis has been done on the material of the Polish public discourse of the interwar period concerning the attitude to the alliance with the Ukrainian People's Republic (UPR), which was concluded on the eve of Kyiv Offensive of 1920. The Conclusions. In the article it is stated that during the interwar period the Polish-Ukrainian Alliance of 1920 did not arouse significant interest both in the Polish public and among historians. Sometimes the alliance was mentioned in the politicians' memoirs, sometimes it was discussed by the publicists as one of the minor episodes of the Polish-Soviet War. It was written about the Polish-Ukrainian Alliance in general works on the history of Poland or researches on the borders formation after 1918 mainly. Taking into consideration the nature of these works, the Polish-Ukrainian Alliance was described superficially, focusing on the political aspects mainly, for example, Poland's recognition of Ukraine and border decisions. The genesis issue and various practical realizations of the

Shared with gracious permission of Brepols (granted 14.1.2021)

After centuries of Polish, Russian, and Austrian rule, at the end of the First World War Ukraine enjoyed a brief independence, but not a day of peace. Until the twentieth century, the papacy’s relations with the stateless Ukrainian people had been ecclesiastical. From the second half of the nineteenth century, as a distinct nation began to manifest itself, the Holy See had to factor Ukraine into its outlook. Pope Benedict XV made a place for Ukraine in his proposals for an ethical peace. His open policy to the fledgling nation was influenced by Greek-Catholic primate, Metropolitan Andrey Sheptytsky, and by Count Michael Tyshkevych, envoy of the Ukrainian National Republic to the Holy See. Attempting to remain “above the parties” during the Polish-Ukrainian War, the pontiff was represented by his envoy in Warsaw, Monsignor Achille Ratti. Criticism of Ratti led him to appoint Father Giovanni Genocchi as Apostolic Visitor to Ukraine, but ongoing war impeded Genocchi from fully carrying out the mission. In 1921, the Pope made several clamorous gestures in support of the besieged Ukrainians, but the Entente imposed a settlement of the victors over the vanquished. When Benedict XV died, in January 1922, condolences arrived at the Holy See declaring that: “Ukrainians have lost a friend and magnanimous protector.”

[...] Проведеною редколегією перевіркою за допомогою інформаційної системи з виявлення збігів / ідентичності, особистим аналізом текстів відповідних публікацій виявлено, що у тексті згаданої статті О. Ходановича 42,2% обсягу тексту є запозиченням (має схожість) із працями П. Гай-Нижника — одного із провідних дослідників історії України доби гетьманату П. Скоропадського та Української революції 1917–1921 рр. [...]

Особливу увагу правлячі класи приділяють спотворенню і паплюженню історії революційних рухів робітників і селян, класової боротьби трудящих і експлуатованих мас проти експлуататорів. Зараз буржуазні засоби масової інформації, офіційна наука і освіта намагаються будь-що довести, що соціальна революція -це найбільше лихо, що спіткає народи, що пролетарі ніколи не могли й не зможуть захопити владу в свої руки і змінити хід історії ("Кухарки не можуть управляти державою!" -пихато заявляють ситі й дипломовані лакузи капіталу).

У листі-дописі О.Єфименко окреслюються кардинальні трансформації українського культурного простору, спричинені революційними метаморфозами 1917–1918 рр. Висвітлюється феномен культурно-просвітницького руху, пов’язаного з масовим поширенням самоосвітніх курсів українознавства. Об-стоюється теза, що українознавство є початковою, недиференційованою та дисциплінарно неоформленою формою соціогуманітарних знань про Україну, в якій поважне місце посідає історія України. Наголошується, що Українська держава 1917–1918 рр. постала як вислід суспільного волевиявлення, а не як продукт еволюційної й органічної поступовості в розрізі позитивістських уяв-лень. Розглядаються специфічні складнощі в репрезентації історії України з державно-політичної та територіально-просторової перспектив, зокрема у царині педагогічних і культурно-освітніх практик. Акцентується увага на тому, що історія України не є одноманітним просторовим тереном, а вирізняється культурною й територіальною багатоманітністю, позаяк історичний процес розгортався у сфері впливів трьох держав («політичних організмів») – Московської Русі, Польщі й Татарського ханства.
Ключові слова: історія України, українська історіографія, українознавство, Єфименко, Українська революція, 1918 р.

In the letter-post by O.Yefimenko outlines the cardinal transformations of the Ukrainian cultural space caused by the revolutionary metamorphoses of 1917–1918. Author lightens up the phenomenon of the cultural-educational movement related with the mass spread of self-education courses of Ukrainian studies. Also, author based the thesis that Ukrainian studies are an original, undifferentiated and disciplined unformed form of the socio-humanitarian knowledge about Ukraine, in which the history of Ukraine occupies a respectable place. In the article noted that the Ukrainian state of 1917–1918 appeared as a result of public willing expression, but not as an evolutionary and organic progression product in the context of positivist representations. Moreover, the article researches the specific difficulties in the history of Ukraine representation from the state-political and territorial-spatial perspectives. In particular, in the field of pedagogical and cultural-educational practices. Author paid the attention that the history of Ukraine is not a monotonous spatial area, but is distinguished by cultural and territorial variety, because the historical process was unfolded in the field of three states ("political organisms") influence – Moscow Rus’, Poland and the Tatar Khanate.
Keywords: history of Ukraine, Ukrainian historiography, Ukrainian studies, Yefymenko, Ukrainian revolution, 1918.

The article explains how the Bolsheviks succeeded in gaining rapid control over a vast swath of Ukraine's territory at the beginning of 1919. It highlights the state-building processes at the lowest possible level, the volost (community) in the interaction between the guidelines prepared by the central bodies and their local interpretation and implementation. The article aims to show the legal and normative tools that were designed for local supporters of the Bolsheviks and how the latter used them.

У статті простежується становлення та специфіка діяльності осередків товариства «Просвіта» на території сучасного Липоводолинського району Сумської області в добу Української революції (1917-1921) та перші роки совєтської влади. Розкриваються такі форми діяльності товариства як організація початкової освіти, театральної справи, функціонування просвітянських бібліотек, формування історичної свідомості та конструювання образу поета Тараса Шевченка як «батька» української нації. Наголошується на національному характері діяльності товариства. Ключові слова: «Просвіта», Липоводолинщина, Українська революція, театр, історична свідомість, освіта, бібліотеки, Тарас Шевченко. Часи Української революції (1917-1921) супроводжувалися ще й процесами національно-культурного відродження українського етносу. Важливу роль у цих доленосних подіях відіграла діяльність культурно-просвітнього товариства «Просвіта». Як тепер стає зрозуміло, наполеглива праця просвітянських осередків сприяла не лише піднесенню культурного рівня народу, а ще була й важливим чинником українського державотворення. За останні 30 років ми маємо досить великий масив історичних досліджень як з проблем освітянського руху в Україні загалом, так і розкриття ролі та значення діяльності «Просвіт» в конкретних умовах Української революції. Тут потрібно назвати дослідження Л. Бадєєвої [1], Р. Гарата, А. Коцура, В. Коцура [3], Л. Євселевського і C. Фарини [18], В. Зеленого [19], І. Зуляка [20], О. Коновця [21], О. Лисенка [22], Б. Савчука [23], О. Цапка [26], Т. Чугуя [29]. Та незважаючи на вагомий доробок науковців із зазначеної теми, багато невирішених питань ще залишається. Одним з напрямків подальших досліджень може бути заглиблення аналізу просвітянського руху на первинний, локальний рівень його діяльності. Саме на рівні такого «локусу» як село та хутір, де в дореволюційні часи українська етнічність існувала в «приспаному» й непроявленому вигляді, можна добре бачити як завдяки не в останню чергу діяльності «Просвіт» (хоча, звичайно, в цьому процесі були задіяні не лише вони) розпочинається те українське національно-культурне відродження, що врешті-решт перевело буття українського етносу на якісно новий рівень його існування-на рівень модерної нації. В цій розвідці за мету якраз і ставиться з'ясування особливостей функціонування «Просвіт» серед сільських співтовариств на невеликій території сучасного Липоводолинського району Сумської області в добу Української революції та перші роки совєтської влади (тоді ця територія Артюх В'ячеслав Олексійович-кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри філософії Сумського державного університету (Україна). Orcid ID: 0000-0003-4119-1571.

Гай-Нижник П. П. Взаємини України з Францією і Великою Британією за Центральної Ради (1917–1918 рр.): становлення і розлад // Гілея. – 2017. – Вип.124 (№9). – С32–43.

Hai–Nyzhnyk P. P., Doctor of Historical Sciences, Academician
of the Ukrainian Academy of Sciences, Head of the Department
of Historical Studies at the Research Institute of Ukrainian Studies
(Ukraine, Kyiv), [email protected]

Mutual relations of Ukraine with France and Great Britain at Central Council (1917–1918): formation and disintegration.

Motion of becoming and reason of disorder of political, intergovernmental and diplomatic relations of Ukraine lights up at Central Council of UPR with France and Great Britain in at the end of 1917 – at the beginning of 1918.

Among the hundreds of memoirs and biographical material about revolutionaries kept in Kyiv and Kharkiv archives, twenty-nine belong to Polish people who were involved in the 1917–21 turmoil on the Bolsheviks’ side in Ukraine. It highlights notably the transnational character of the 1917 revolutions and shows how politicization grew regardless of nationality. It also illuminates nearly 50 years of memory policing as Soviet-Polish relations remained a sensitive issue throughout this half-century. The memorial artifacts of these 29 Red Poles will be examined from two angles. Firstly, this sample will be briefly described, to give an idea of their social profile and the life trajectory of these activists. Secondly, it sheds light on the way their stories were told, kept and possibly transmitted throughout the “Soviet century.” This process was difficult in a country where the past was reshaped and erased several times by official injunction.

Among the hundreds of memoirs and biographical material about revolutionaries kept in Kyiv and Kharkiv archives, twenty-nine belong to Polish people who were involved in the 1917–21 turmoil on the Bolsheviks’ side in Ukraine.  It highlights notably the transnational character of the 1917 revolutions and shows how politicization grew regardless of nationality. It also illuminates nearly 50 years of memory policing as Soviet-Polish relations remained a sensitive issue throughout this half-century. The memorial artifacts of these 29 Red Poles will be examined from two angles. Firstly, this sample will be briefly described, to give an idea of their social profile and the life trajectory of these activists. Secondly, it sheds light on the way their stories were told, kept and possibly transmitted throughout the “Soviet century.” This process was difficult in a country where the past was reshaped and erased several times by official injunction.

Гай-Нижник П. Туреччина і Грузія як стратегічні партнери незалежної України у Чорноморському басейні та у південно-східному векторі української дипломатії (1917–1921 рр.) // Східні традиції державотворення. Наукова серія: Світові традиції державного управління: Вип.ІХ: Науковий збірник на честь 150-ї річниці від дня народин Агатангела Кримського. – К.: Пріоритет, 2020. – С. 610–651.

Гай-Нижник П. Авантюра державного рівня, або як урядовці УНР банкіра викрадали // Деловая столица. – 2018. – 19 травня [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/avantyura-derzhavnogo-rivnya-abo-yak-ukrayinski-uryadovtsi-bankira-19052018180000

Стаття присвячена проблемі визначення складу учасників тимчасової Все української православної церковної ради. На основі архівних джерел рекон струйовано список членів Ради, виключених зі складу Всеукраїнського Собору влітку 1918 року. Ключові слова: Всеукраїнська православна церковна рада, Всеукраїнський Собор 1918 року.