Neopatrimonial democracy

Концепция неопатримониализма, сформировавшаяся как ответ на неочевидность основных предположений парадигмы демократического транзита, приобрела большую популярность при анализе политического развития государств Африки, Латинской Америки, Юго-Восточной Азии и постсоветских государств. Однако взрывной рост исследований, применяющих концепцию неопатримониализма в качестве теоретической основы, начал вызывать у исследователей опасения, связанные с «размыванием» содержания концепта и утратой его эвристического потенциала. К числу наиболее принципиальных моментов в этой связи относится вопрос соотнесения концепции неопатримониализма с категорией политического режима. Данная проблема имеет два значимых аспекта. Во-первых, важно определиться, является ли неопатримониализм сам по себе разновидностью политического режима. Отрицательный ответ на этот вопрос подразумевает необходимость установить, какой категорией политической науки он выступает. Во-вторых, важно установить, каким образом соотносится неопатримониализм с существующей типологией политических режимов. Являются ли естественной средой для неопатримониализма авторитарные режимы или неопатримониализм может быть обнаружен в любой точке шкалы между авторитаризмом и демократией?
Статья состоит из двух частей, соответствующих обозначенным аспектам. В первой части автор анализирует сложившиеся обозначения неопатримониализма как политического режима, политической системы, политического порядка и делает вывод о том, что неопатримониализм представляет собой тип политического доминирования, складывающийся из двух идеальных типов легитимной власти по М. Веберу: рационально-легального и патримониального. Во второй части рассматриваются исследовательские подходы к проблеме существования неопатримониализма в разных типах политических режимов. Учитывая концепты «неопатримониальной демократии» А. Фисуна и типологию государств «серой зоны» Т. Карозерса, автор считает неоправданной идею отождествления авторитаризма и неопатримониализма. Обобщение опыта дебатов о соотнесении неопатримониализма с типологией политических режимов позволяет сделать вывод о том, что стремление поставить их в строгое соответствие абсолютно непродуктивно. Скорее, категория неопатримониализма дает возможность задать другое измерение для политических систем, анализируя степень частного присвоения публичной сферы и новые формы конструирования традиционного типа доминирования в современности, причем подобные явления могут сочетаться как с авторитарными, так и с демократическими практиками.

Since the Euromaidan revolution, the Ukrainian political system has become more democratic and transparent. This is due to the rise of civic activism, the absence of a dominant party of power, and improved competition among power centers.
At the same time, the patrimonial nature and organizing principles of the political system remain the same. Informal institutions dominate over formal ones. Client-patron ties, personal loyalty, and clan “membership” persist. These patrimonial principles determine the formation of political parties, the majority of appointments to public office, and the structuring of relations among political actors at the national and regional level.
Now, however, Ukraine’s patrimonial politics are paradoxically contributing to the institutionalization of political pluralism, via a series of formal and informal power-sharing arrangements between the major Euromaidan players.

Today, Ukraine has a coalitional-presidentialist political system that can best be categorized as a semi-managed democracy. This model has four main features: consolidation of power by President Petro Poroshenko, formation of a pro-presidential coalition in parliament, integration of former president Viktor Yanukovych’s oligarchic representatives, and a rise in the importance of sub-national politics. This political system confirms the end of the post-Euromaidan era of political diversity, even though a consolidation of presidential power remains uncertain and the regime will probably face new tests in the coming months.

Старі українські клани пред’явили агресивні претензії на утримання своєї влади й повернення до старих правил. Утримати результати реформ 2014-2016 року все складніше. Дуже багато в цій боротьбі залежить від Президента країни, час обрати на чиїй він стороні.

Старые украинские кланы предъявили агрессивные претензии на удержание своей власти и возвращение к старым правилам. Удержать результаты реформ 2014-2016 года все сложнее. Очень много в этой борьбе зависит от Президента страны, время выбрать на чьей он стороне.

У 2015 році Генрі Хейл (Henry E. Hale), політолог з Університету ім. Джорджа Вашингтона у Вашингтоні, опублікував в Кембриджському університетському видавництві об'ємну новаторську монографію під інтригуючою назвою Patronal Politics: Eurasian Regime Dynamics in Comparative Perspective (патрональна політика: динаміки [розвитку] євразійських режимів у порівняльній перспективі). У цьому великому дослідженні пострадянського соціально-економічного і політичного життя Хейл переосмислює політичну економіку і взаємодію влади і суспільства в державах-наступниках СРСР. Вашингтонський компаративіст, зокрема, розслідує роль і функціонування президентської вертикалі, олігархічного правління, відносин між центром і периферією, парламентського процесу і медіа-ландшафтів на території колишнього Радянського Союзу (за винятком балтійських республік). Реформи все частіше зачіпають інтереси ключових членів, субпатронів і клієнтів порошенківського клану Хейл розкриває центральну універсальну межу політичного процесу цих країн-а саме те, наскільки глибоко в їх суспільство проникли патронажно-клієнтелістські відносини, кланоподобні мережі і механізми їх утриманського вилучення ренти з економік своїх країн. Це дозволяє Хейлі говорити про існування прихованих політичних режимів в пострадянських державах, де політична конкуренція і прийняття рішень відбуваються через процеси, які, або взагалі не, або ж тільки частково рефлексуються в офіційних діях і заявах державних установ, політичних партій, громадських фігур або громадських організацій. Більше того, ці іноді так звані «неопатримоніальні режими» не вписуються в звичну типологію політичних систем, прийнятих в західній політології, і її відмінностей між тоталітаризмом, авторитаризмом і демократією. (Провідний український експерт з пострадянського неопатримоніалізму і автор кількох наукових статтей на цю тему-завкафедри політології Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Олександр Фісун.) Замість цього, в неопатримоніальному або, по Хейлі, «патрональному» (patronalistic) режимах влада акумулюється, зберігається і застосовується за допомогою більш-менш успішної побудови, підтримки та взаємодії неформальних, іноді взаємопов'язаних, іноді конкуруючих патронажних пірамід на чолі з верховними патронами, які керують великими економічними конгломератами, регіональними політичними машинами та/або впливовими державними інститутами.