Маланчук Валентин Юхимович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Маланчук.
Валентин Юхимович Маланчук
Валентин Юхимович Маланчук
Валентин Юхимович Маланчук
секретар ЦК КПУ
жовтень 1972 — квітень 1979
 
Народження: 13 листопада 1928(1928-11-13)
Проскурів, Українська Соціалістична Радянська Республіка, СРСР СРСР
Смерть: 25 квітня 1984(1984-04-25) (55 років)
Київ, Українська РСР,
СРСР СРСР
Поховання: Байкове кладовище
Країна: СРСР
Освіта: Львівський державний університет імені Івана Франка
Партія: КПРС
Нагороди:
Орден Жовтневої РеволюціїОрден Трудового Червоного ПрапораОрден «Знак Пошани»

Маланчук Валентин Юхимович (13 листопада 1928(1928-11-13), Проскурів, Проскурівська округа, Українська СРР, СРСР — 25 квітня 1984(1984-04-25), Київ) — компартійний діяч часів УРСР. Член ЦК КПУ в жовтні 1972 — лютому 1981 р. Кандидат у члени Політбюро ЦК КПУ в жовтні 1972 — квітні 1979 р. Секретар ЦК КПУ в жовтні 1972 — квітні 1979 р. Депутат Верховної Ради УРСР 8—9-го скликань (у 1973—1980 р.). Кандидат історичних наук (1955), доцент (1963). Доктор історичних наук, професор. Від його прізвища походить термін «маланчуківщина»[1]

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився в місті Проскурів (тепер місто Хмельницький) в родині службовця-партійного фунціонера. У лютому 1945 року боївка УПА під командуванням «Хаби» вбила батька Валентина, секретаря Лопатинського райкому партії Юхима Маланчука[джерело?].

Трудову діяльність розпочав у 1942 році робітником садового радгоспу № 9 на станції Вревська Ташкентської залізниці. Потім був учнем токаря в Кам'янець-Подільській області.

У 1945—1950 роках — студент історичного факультету, комсорг комітету комсомолу у Львівському державному університеті. Член ВКП(б) з 1950 року.

По закінченні навчання у Львівському університеті у 1950—1952 роках працював секретарем Львівського обласного комітету ЛКСМУ з питань пропаганди і агітації. У 1952—1953 роках — інструктор, лектор Львівського обласного комітету КПУ. У 1953—1958 роках — помічник секретаря Львівського обласного комітету КПУ. У 1958 — січні 1963 року — завідувач відділу науки і культури Львівського обласного комітету КПУ. Одночасно працював доцентом кафедри марксизму-ленінізму Львівського торгово-економічного інституту та доцентом кафедри історії КПРС Львівського державного університету.

У січні 1963 — грудні 1964 року — секретар, одночасно завідувач ідеологічного відділу Львівського промислового обласного комітету КПУ. У грудні 1964 — лютому 1967 року — секретар Львівського обласного комітету КПУ з питань ідеології. Перебуваючи на посаді секретаря Львівського обкому КПУ з ідеології, набув слави теоретика й борця з українським націоналізмом, самочинно призупинивши на території Львівської області рішення про обов'язкове введення української мови у вищих навчальних закладах. У розріз із політикою тодішнього керівництва ЦК КПУ секретар Львівського обкому Валентин Маланчук надрукував у Москві кілька статей, де боротьбу з націоналізмом розглядав як основне завдання компартії.

Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест різко відреагував на виступ Маланчука, але просто зняти Маланчука з роботи не зміг, бо той здобув підтримку кремлівських ідеологів. Тому Шелест у лютому 1967 році перевів Маланчука на посаду заступника міністра вищої та середньої спеціальної освіти Української РСР, що в тодішніх умовах фактично означало зупинення партійної кар'єри. Офіційним ґрунтом до усунення Маланчука послугувала його груба поведінка зі львівською науковою та творчою інтелігенцією.

Одразу після усунення Петра Шелеста з керівництва Компартією України і заміну його більш лояльним до Москви Володимиром Щербицьким Маланчук 10 жовтня 1972 року на Пленумі ЦК КПУ був підвищений до посади секретаря ЦК КПУ з ідеології. Вже 11 жовтня на засіданні Політбюро ЦК КПУ Валентину Маланчуку та начальнику КДБ УРСР Віталію Федорчуку доручено розробити і внести на розгляд Політбюро ЦК КПУ практичні заходи з питань посилення боротьби проти націоналістичної діяльності та пропаганди на теренах УРСР.

Період його перебування на посаді головного ідеолога ЦК КПУ отримав назву «епоха маланчукізму», що характеризувалася різким зростанням політичних репресій, жорстким ідеологічним пресингом на творчу інтелігенцію, нищівними руйнаціями української національної культури. Тільки за перші пів року цього періоду він зупинив у видавництвах та друкарнях 600 версток готових до друку українських книг. Маланчук став одним із ініціаторів розгортання кампанії боротьби з націонал-комунізмом, здійснення заходів, спрямованих на штучне звуження сфери вжитку української мови, натхненником перманентних ідеологічних «чисток» у Спілці письменників України, академічних установах республіки.

За слова очевидця тих подій — поета Володимир Бровченко: «Дуже важко було працювати, коли в ЦК прийшов Маланчук, секретар з ідеології. Це був монстр, страшна людина… У Маланчука були списки „из запрещением писать и рисовать“»[2].

У вересні 1973 року секретар ЦК КПУ Валентин Маланчук направив першому секретарю ЦК КПУ Володимиру Щербицькому компромат на завідувача відділом культури ЦК КПУ Павла Федченка, якого звинуватив у потуранні «націоналістичним ідейно незрілим елементам» [3]

Того ж місяця Маланчук звернувся з листом до Політбюро Компартії України «Про деякі питання роботи з творчою інтелігенцією республіки», в якому пропонував провести суттєві кадрові зміни у керівництві творчих спілок, громадських організацій, висунути на головні посади «ідейно зрілих» літераторів і митців, налагодити чітку систему марксистсько-ленінського навчання творчих працівників[4],[5].

26 квітня 1979 року звільнений від обов'язків секретаря ЦК КПУ. У 1979—1984 роках — завідувач кафедри історії КПРС в Київському політехнічному інституті (нині Національний технічний університет Київський політехнічний інститут). В останні роки життя зловживав алкоголем[1][відсутнє в джерелі].

Помер 25 квітня 1984 року в місті Києві. Похований на Байковому цвинтарі.

Лист Маланчука до Політбюро ЦК КПУ

[ред. | ред. код]

Весна 1973 року

За останні роки в діяльності ідеологічних центрів імперіалізму все більшого значення надається так званому націонал-комунізму, спрямованому проти ідеології марксизму-ленінізму, дружбу народів і пролетарського інтернаціоналізму. Це обумовлено тією обставиною, що саме націоналізм сьогодні став спільним знаменником всіх різновидів «лівого» і «правого» опортунізму та різних модифікацій антикомунізму, помітне місце серед них якраз і має націонал-комунізм.

За кордоном, особливо українською націоналістичною еміграцією, активно досліджуються ідейно-політичні платформи та досвід практичної антирадянської діяльності укапістів і боротьбистів, видано багато статей і брошур на цю тему, зокрема, «Документи українського комунізму», «Сторінки з історії Комуністичної партії України», «Микола Скрипник» та ін.

В антирадянській пропаганді активно використовуються такі типові представники націоналізму, як Шахрай і Лапчинський. В 1967 р. в Нью-Йорку було перевидано пасквільну книжку С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі (що діється на Україні і з Україною)». Ватажки ряду зарубіжних угрупувань українських буржуазних націоналістів лементують про можливість реалізації ідей націонал-комунізму в Україні, навіть в умовах радянського ладу, шляхом відриву її від Союзу РСР.

Все це зумовлює необхідність рішучого посилення боротьби проти ідеології націонал-комунізму, ґрунтовного і всебічного викриття ворожої марксизму-ленінізму ідейно-теоретичної сутності і політичного спрямування націонал-комунізму всіх різновидностей, особливо українського.

При цьому важливо розкрити ідейно-політичну спорідненість і наступність доктрин сучасних трубадурів націонал-комунізму з поглядами їх посередників, зокрема, боротьбистів та різних націонал-ухильницьких елементів в КП(б)У, їх теоретичну неспроможність і політичну шкідливість[6]

Родина

[ред. | ред. код]

Дружина — Вікторія (1929 р. н.), донька письменника Антона Хижняка. Вікторія Антонівна була етнографом, у Львові працювала в Музеї етнографії та художнього промислу[7], у Києві в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського Академії Наук УРСР[2]. Подружжя мало двох доньок, одна з яких — Леся (1954 р.н., у шлюбі — Савченко), в 1971—1976 роках навчалась в Київському державному університеті імені Шевченка, стала філологом, в подальшому переїхала до Москви після вступу до аспірантури, працювала старшим науковим працівником в Московському державному університеті імені Ломоносова, у 2000-них рр. разом з чоловіком мешкала на Рубльовці. Овдовівши, Вікторія Антонівна разом з родиною другої доньки на початку 1990-х переїхали до Москви при суттєвій допомозі Леоніда Кравчука.[8]

Нагороди

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Якубець О. В.Щербицький та ідеологія… [Архівовано 14 березня 2016 у Wayback Machine.] — С. 107.
  2. ↑ а б Уленшпігель з Проскурова
  3. ↑ Данилюк Ю. З., Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті рр. XX ст.). — К., 2000. — С. 494.
  4. ↑ Сайт Інституту історії України. Архів оригіналу за 16 жовтня 2012. Процитовано 1 вересня 2012.
  5. ↑ Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К., 1995. — С. 486
  6. ↑ Бажан О. «Мене називають сучасним Кочубеєм…» // Літературна Україна — 1993 — 2 грудня
  7. ↑ Степан МАКАРЧУК. ЕТНОГРАФИ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО МУЗЕЮ ЕТНОГРАФІЇ ТА ХУДОЖНЬОГО ПРОМИСЛУ У ЛЬВОВІ: 1959—1965 рр. (спогади, архівні матеріали)/ ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014. Архів оригіналу за 17 травня 2020. Процитовано 17 травня 2020.
  8. ↑ Інтерв'ю з донькою В. Маланчука Лесею Савченко. (рос.)

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Маланчук_Валентин_Юхимович&oldid=43804061