Кирилиця
Кирилиця укр. кирилиця, біл. кірыліца, болг. кирилица, босн. ćirilica, мак. кирилица, рос. кириллица, серб. ћирилица | |
---|---|
Вид | |
Мови | Національні мови: Слов'янські: Білорусь Болгарія Боснія і Герцеговина Північна Македонія Росія Сербія Україна Чорногорія Не слов'янські: Казахстан Киргизстан Монголія Таджикистан |
Період | з 940 |
Походження | |
Сестринські системи | Латиниця Коптська абетка Вірменська абетка Грузинська писемність Глаголиця |
Напрям | Зліва направо |
| |
Кирилиця | ||||||
---|---|---|---|---|---|---|
А | Б | В | Г | Ґ | Д | Ѓ |
Ђ | Е | Ѐ | Є | Ё | Ж | З |
З́ | Ѕ | И | Ѝ | І | Ї | Й |
Ј | К | Л | Љ | М | Н | Њ |
О | П | Р | С | С́ | Т | Ћ |
Ќ | У | Ў | Ф | Х | Ц | Ч |
Џ | Ш | Щ | Ъ | Ы | Ь | Э |
Ю | Я | |||||
Неслов'янські літери | ||||||
А̄ | А́ | А̀ | Ӑ | А̂ | А̊ | Ӓ |
Ӓ̄ | А̃ | А̨ | Ә | Ә́ | Ә̃ | Ӛ |
Ӕ | Ғ | Г̧ | Г̑ | Г̄ | Ӻ | Ӷ |
Ԁ | Ԃ | Ꚃ | Ꚁ | Ꚉ | Ԫ | Ԭ |
Ӗ | Е̄ | Е̃ | Ё̄ | Є̈ | Ӂ | Җ |
Ꚅ | Ӝ | Ԅ | Ҙ | Ӟ | Ԑ | Ԑ̈ |
Ӡ | Ԇ | Ӣ | И̃ | Ҋ | Ӥ | Қ |
Ӄ | Ҡ | Ҟ | Ҝ | Ԟ | Ԛ | Ӆ |
Ԯ | Ԓ | Ԡ | Ԉ | Ԕ | Ӎ | Ӊ |
Ң | Ԩ | Ӈ | Ҥ | Ԣ | Ԋ | О̆ |
О̃ | О̄ | Ӧ | Ө | Ө̄ | Ӫ | Ҩ |
Ԥ | Ҧ | Р̌ | Ҏ | Ԗ | Ҫ | Ԍ |
Ꚑ | Ҭ | Ꚋ | Ꚍ | Ԏ | У̃ | Ӯ |
Ӱ | Ӱ́ | Ӳ | Ү | Ү́ | Ұ | Х̑ |
Ҳ | Ӽ | Ӿ | Һ | Һ̈ | Ԧ | Ꚕ |
Ҵ | Ꚏ | Ҷ | Ӵ | Ӌ | Ҹ | Ꚓ |
Ꚗ | Ꚇ | Ҽ | Ҿ | Ы̆ | Ы̄ | Ӹ |
Ҍ | Э̆ | Э̄ | Э̇ | Ӭ | Ӭ́ | Ӭ̄ |
Ю̆ | Ю̈ | Ю̈́ | Ю̄ | Я̆ | Я̄ | Я̈ |
Ԙ | Ԝ | Ӏ | ||||
Застарілі літери | ||||||
Ꙁ | Ꙇ | Ҁ | Ѻ | Ѹ | Ѡ | Ѽ |
Ѿ | Ѣ | Ꙑ | ІЯ | Ѥ | Юси | Ѧ |
Ѫ | Ѩ | Ѭ | Ѯ | Ѱ | Ѳ | Ѵ |
Ѷ | Ꙟ | Ꙡ | Ꙣ | Ꙥ | Ꙧ | Ꙩ |
Ꙫ | Ꙭ | ꙮ | Ꚙ | Ꚛ | Ꚏ̆ | Ꙏ |
Літери кирилиці |
Ця стаття містить перелік джерел, але походження окремих тверджень у ній залишається незрозумілим через практично повну відсутність виносок. (червень 2018) |
Кири́лиця — це абеткова система письма в країнах Східної Європи, Північної і Центральної Азії. Одна з двох абеток староцерковнослов'янської мови, що лягла в основу алфавітів слов'янських мов та десятків різних мов світу. Базується на ранній кирилиці, розробленій в IX столітті в Першому Болгарському царстві, в Преславській книжній школі[1][2][3]. Використовується у багатьох слов'янських мовах Південно-Східної і Східної Європи, Північної Євразії, а також неслов'янських мовах, що зазнали впливу російської. Станом на 2011 близько 252 мільйонів осіб в Євразії послуговуються кирилицею як національним алфавітом, з яких половина мешкає в Росії.
Кирилиця походить від грецького уніціального письма, розбавленого додатковими знаками глаголиці й деякими лігатурами. Ці додаткові літери використовувалися в старій церковнослов'янській мові й були відсутні в грецькій. Абетку названо на честь візантійських святих Кирила і Мефодія, яким традиція приписує винахід глаголиці. Ймовірно, розробником кирилиці були їхні учні-болгари, зокрема Климент Охридський.
1 січня 2007 р., після приєднання Болгарії до Європейського Союзу, кирилиця стала третім офіційним алфавітом ЄС, після латини і грецького письма[4].
Впровадження християнства значно прискорило розвиток писемності й літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках 9 ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з міста Фесалоніки (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок 11 ст. на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до 9 ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.
Найдавнішою з нині відомих датованою кириличною пам'яткою є напис 931 року в скельному монастирі біля села Крепча в Болгарії. Найдавніші пергаментні кириличні рукописи — Савина книга (Савине Євангеліє) кінця 10 або початку 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на територіях, що входили до складу Київської Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кириличною книгою є давньоруське Остромирове Євангеліє 1056—1057 років. Кирилиця протягом 10—12 ст. вживалася рівнобіжно з глаголицею, яку поступово витісняла. Певною перевагою кирилиці перед глаголицею було відносно простіше накреслення літер. Існує думка, що кирилиця прийшла до Київської Русі з Болгарії разом із старослов'янськими богослужними книгами після офіційного прийняття християнства у 988 році. Однак кириличний напис, що зберігся на корчазі з могили поблизу села Гньоздова на Смоленщині (Росія), датують першою половиною або третьою чвертю 10 ст.[5] Впевненіше датуються золоті та срібні монети Великого київського князя Володимира з кириличними текстами, карбовані, очевидно, з кінця 10 ст.
У писемності східних і південних слов'ян змінювалася форма літер кирилиці, змінювалися склад літер та їхнє звукове значення. Зміни графіки були пов'язані з розвитком слов'янських мов та внутрішньомовними процесами.
У 12 столітті в давньоруських рукописах виходять з ужитку такі літери, як йотований юс і юс великий, їх заміняють відповідно «Ꙗ», Ѧ або «ю», «оу». Літера юс малий поступово набула значення ['а] з попередньою м'якістю або поєднання ja. У рукописах 13 століття помітне опущення літер ь, ь, що пов'язане з заміною літер «ь» на «о» та «ь» на «е». У деяких рукописах, починаючи з 12 століття, літера Ѣ пишеться замість літери «е» (південно-західні, або галицько-волинські джерела). У низці давньоруських рукописів зустрічається заміна літери «ц» на «ч» (новгородські рукописи з 11 століття), заміна «с» на «ш», «з» на «ж» (псковські рукописи). У 14-15 століттях з'являються рукописи з заміною літер ѣ — і та ѣ — і.
У болгарських рукописах 12-13 століття спостерігається заміна юсів, великого і малого, йотовані юси виходять з ужитку; можлива заміна літер Ѣ — Ꙗ, ь — ь. У цей же період зафіксовані так звані одноерові джерела, в яких вживається або «ь», або «ь». Можливою була заміна літер «ь» та юс великий. Літера Ѫ існувала в болгарській абетці до 1945 року. Поступово виходять з ужитку літери йотованих голосних в положенні після голосних (моа, добраа), часто змішуються літери и — в.
У ранніх сербських рукописах відбувається втрата літер, що позначали носові голосні, виходить з ужитку літера «ь», а літера «ь» часто подвоюється. З 14 століття спостерігається заміна ъ — ь на літеру «а».
Протягом історії кирилиці мінявся тип письма. Першим з'явився устав. З 14 ст. поширився напівустав. Поява напівуставу була зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та інших текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення наприкінці 14 ст. скоропису. Із скоропису розвинувся курсив — сучасне ручне письмо з пов'язаними літерами. В 14 ст. з'явилася і орнаментальна в'язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкарських шрифтів. У Росії у 1708 р. був створений близький до нинішнього гражданський шрифт, яким мали писатися і друкуватися світські тексти. Накреслення літер стало спрощеним і наближеним до стилю латинського шрифту. Елементи такого шрифту в східнослов'янських друках з'явилися раніше (в Україні 1591 року в «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского язика»).
Кирилицею у давнину користувалися усі православні слов'яни, а також румуни й молдовани. Із запровадженням додаткових літер і діакритичних знаків до літер кирилиці на позначення специфічних звуків на слов'яно-кириличній графічній основі ґрунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, чорногорців, а також (через російську) абетки багатьох народів колишнього СРСР і монгольська абетка. Населення сучасної Румунії користувалося кирилицею та слов'янською орфографією в 14-17 століттях. У 19 столітті — Румуни, а в 1932—1939 роках та з 1989 року і молдовани перейшли на латиницю. Спроби (в тому числі силоміць) запровадити замість кирилиці латиницю на західноукраїнських землях (у Галичині в 19 ст., у Закарпатті — на початку 20 ст.) були відкинуті (див: Азбучна війна).
2 жовтня 2020 парламент Болгарії оголосив кирилицю болгарською абеткою.[6]
Кирилиця була створена для церковно-слов'янської мови. Замінила глаголицю, яка використовувалася раніше. Містила декілька невикористовуваних сьогодні літер. Склад первісної кириличної абетки невідомий. «Класична» старослов'янська кирилиця з 43 літер, ймовірно, містить також і пізніші літери (ы, оу, йотовані). Кирилиця включає грецький алфавіт, але деякі суто грецькі літери (ксі, псі, фіта, іжиця) стоять не на своєму початковому місці, а винесені в кінець. Деякі літери кирилиці, що відсутні в грецькому алфавіті, за обрисами близькі до глаголичних. Ц та Ш зовні схожі на деякі літери давніх алфавітів (арамейське письмо, ефіопське письмо, коптське письмо, єврейське письмо, брахмі). Однозначно визначити джерело запозичення наразі дуже складно. Б за обрисами схожа на В, Щ на Ш. Принципи створення диграф у кирилиці (Ы з ЪІ, ОУ, йотовані літери) загалом наслідують глаголичні.
Літери кирилиці використовуються для запису чисел за грецькою системою (кирилична система числення). Замість пари зовсім архаїчних знаків — сампі та стигма, — що не входять навіть до класичного грецького алфавіту з 24 літер, пристосовані інші слов'янські літери — Ц (900) і S (6) ; згодом і третій такий знак, коппа, спочатку використовувався в кирилиці для позначення 90, але його заступила літера Ч. Деякі літери, що відсутні в грецькому алфавіті (наприклад, Б, Ж), не мають числового значення. Це відрізняє кирилицю від глаголиці, де числові значення не відповідали грецьким і ці літери не пропускалися.
Літери кирилиці мають власні назви, за різними загальним слов'янським іменам, які з них починаються, або прямо запозичені з грецької (ксі, псі); етимологія деяких назв спірна. Так само, судячи з давніх абецедаріїв, називалися й літери глаголиці. Ось список основних знаків кирилиці:
Літера | Напис- ання |
Числове значення |
Читання | Назва |
---|---|---|---|---|
А | 1 | /а/ | аз | |
Б | /б/ | бу́ки | ||
В | 2 | /в/ | ві́ди | |
Г | 3 | /г/ | глаго́ль | |
Д | 4 | /д/ | добро́ | |
Є | 5 | /е, йе/ | єсть | |
Ж | /ж/ | живі́те | ||
Ѕ | 6 | /з/ | дзіло́ | |
Ꙁ, З | 7 | /з/ | земля́ | |
И | 8 | /и, йи, й/ | і́же (вісімкове) | |
І, Ї | 10 | /и/ | і (десяткове) | |
К | 20 | /к/ | ка́ко | |
Л | 30 | /л/ | лю́ди | |
М | 40 | /м/ | мислі́те | |
Н | 50 | /н/ | наш | |
О | 70 | /о/ | он | |
П | 80 | /п/ | поко́й | |
Р | 100 | /р/ | рци | |
С | 200 | /с/ | сло́во | |
Т | 300 | /т/ | тве́рдо | |
Ѹ, ѹ | (400) | /у/ | унику́, ук | |
Ф | 500 | /ф (хв)/ | ферт | |
Х | 600 | /х/ | хір | |
Ѡ | 800 | /о/ | оме́га | |
Ц | 900 | /ц/ | ци | |
Ч | 90 | /ч/ | черв | |
Ш | /ш/ | ша | ||
Щ | /шч/ | ща | ||
Ъ | /–, и, о/ | йор | ||
Ы | /и/ | йори́ | ||
Ь | /е/, м'якість
приголосних, окрім шиплячих і губних |
їр | ||
Ѣ | /йі, 'і, і/ | ять | ||
Ю | /йу, 'у, у/ | ю | ||
Ꙗ | /йа, 'а/ | а йотоване | ||
Ѥ | /йе, 'е/ | е йотоване | ||
Ѧ | (900) | /йа, 'а, а/ | малий юс | |
Ѫ | /у/ | великий юс | ||
Ѩ | /йа/ | юс малий йотований | ||
Ѭ | /йу/ | юс великий йотований | ||
Ѯ | 60 | /кс/ | кси | |
Ѱ | 700 | /пс/ | пси | |
Ѳ | 9 | /фт/, /ф (хв)/ або /т/ | фти́та | |
Ѵ, Ѷ | 400 | /в, и/ | и́жиця | |
Ҁ | (90) | ко́ппа |
Українська абетка |
Назва літери |
Транслі- терація латинкою |
Відповідна літера кирилиці або інші історичні літери |
Назва в українській традиції |
Число | Читання в українській традиції |
Походження | ||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
А а | а | A a | аз | 1 | [ɑ] | Від грецької літери Α α «альфа», зі свого боку походить від фінікійської «алеф». | |||
Б б | бе | B b | буки | — | [b] | Від грецької літери Β β «бета» (у старогрецький читалася [b], у новогрецькій — [v]), зі свого боку походить від фінікійської «бет». | |||
В в | ве | V v | віді | 2 | [v] | Від грецької літери Β β «бета» (у старогрецький читалася [b], у новогрецькій — [v]), зі свого боку походить від фінікійської «бет». | |||
Г г | ге | H h, рідко G g | глаголь | 3 | [ɣ] | Від грецької літери Γ γ «гамма» (у старогрецький читалася [ɡ], у новогрецькій — [ɣ] або [ʝ]), зі свого боку походить від фінікійської «гімель». | |||
Ґ ґ | ґе, ге з гаком | G g | — | — | — | Походить від курсивного різновиду грецької літери Γ γ «гамма». У XIV ст. передавався на письмі диграфом кг (кгрунт — «ґрунт»), а пізніше також латинською літерою g. Уперше застосовується у «Пересопницькому Євангелії» (1556-1561 р.р.). Офіційно введено до абетки Мелетієм Смотрицьким у «Граматиці» 1616 р. Вилучено з абетки з ідеологічних міркувань (через відсутність аналогічної букви в російській абетці)[7] у 1933 р., відновлено у третьому виданні «Українського правопису» у 1990 р. | |||
Д д | де | D d | добро | 4 | [d] | Від грецької літери Δ δ «дельта» (у старогрецький читалася [d], у новогрецькій — [ð]), зі свого боку походить від фінікійської «далет». | |||
Е е | е | E e | єсть | 5 | [ɛ] | Від грецької літери Ε ε «епсилон», зі свого боку походить від фінікійської «хе». | |||
— | — | — | йотоване е | — | [jɛ] | За походженням є лігатурою літер «і(жеї)» (десятеричне) та "єсть"[8]. | |||
Є є | є | Ye ye, Je je, Ie ie | — | — | — | — | Скидається на кириличну літеру Ѥ, ѥ «йотоване е», однак безпосередньо не походить від неї. Є одним з варіантів кириличної літери е / є «єсть». Вперше використано у правописі «Русалки Днѣстрової» у 1837 р. на позначення звуків [jɛ] та [ɛ] з пом'якшенням попереднього приголосного, до того використовувався у максимовичівці замість сучасного е (жєньци — «женці»). | ||
Ж ж | же | Zh zh, Ž ž | живіте | — | [ʐ] | Від глаголичної літери «живіте», зі свого боку найімовірніше походить від коптської Ϫ ϫ «джандж(і)а», що є переробкою демотичного знаку . У грецькій мові відповідника літері ж немає. | |||
Дз дз | дзе | Dz dz | дзіло | 6 | [d͡z] | Від грецької лігатури Ϛ ϛ «стигма» (звучання [st]). В українській мові замінено буквосполученням «дз». З «гражданки» літеру було остаточно виведено у 1735 р.[8] Була спроба повернути Скрипником (разом із введенням «Z» для позначення африкати «дж») | |||
З з | зе | Z z | земля | 7 | [z] | Від грецької літери Ζ ζ «дзета», зі свого боку походить від фінікійської «зайн». | |||
И и | и | Y y | іже (осьмеричне) | 8 | [ɪ], іноді [i] | Від грецької літери Η η «ета» / «іта» (у старогрецький читалася [ɛ:], у новогрецькій — [i]), зі свого боку походить від фінікійської «хет». Найдавніша форма літери и копіювала грецьку, тобто літера виглядала як н. | |||
І і | і | I i | і(жеї) (десятеричне) | 10 | [i] | Від грецької літери Ι ι «йота», зі свого боку походить від фінікійської «йод». В українській мові на позначення звуку [i] вживається виключно літера і від 1818 р. у «Граматиці малоросійського наріччя» О. Павловського (та ширше від 1856 р. у кулішівці), до цього на позначення цього звуку вживалися літери и, і, ѣ, ô, ê, û тощо. | |||
Ї ї | ї | Yi yi, Ji ji, I i | — | — | — | — | Є одним з варіантів кириличної літери і. У сучасному значенні (на позначення звуків [ji]) літеру ї введено до кулішівки П. Житецьким та К. Михальчуком, у такому значенні вона вживалася у 1874–1875 р.р. у «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства». До цього на позначення цих звуків вживалися інші літери : ѣ, рідше и та е у І. Котляревського (пр., ѣжакъ — «їжак», ии — «її»), ѣ у правописі «Русалки Дністрової» (пр., кроѣла — «кроїла»), и та і у правописі Т. Шевченка (пр., ихъ — «їх», моій — «моїй»). В абетці М. Гатцука ї позначало сучасне і на місці історичного ѣ: нїч — «ніч». | ||
Дж дж | дже | Dzh dzh, Dž dž | джерв | — | [ɖ͡ʐ] | Від глаголичної літери джерв. | |||
Й й | йот | Y y, J j, I i | — | — | — | — | Походить від літери и та дужки (знаку «бревіс»), запозиченої з грецького письма, де вона використовувалася для позначення коротких звуків. Для звуку [j] літера почала використовуватися у «Граматиці» М. Смотрицького від 1619 р. | ||
К к | ка | K k | како | 20 | [k] | Від грецької літери Κ κ «каппа», зі свого боку походить від фінікійської «кап» («каф»). | |||
Л л | ел | L l | люди(є) | 30 | [ɫ] | Від грецької літери Λ λ «лямбда», зі свого боку походить від фінікійської «ламед». | |||
М м | ем | M m | мисліте | 40 | [m] | Від грецької літери Μ μ «мю» (у новогрецькій звучить як «мі»), зі свого боку походить від фінікійської «мем». | |||
Н н | ен | N n | наш | 50 | [n] | Від грецької літери Ν ν «ню» (у новогрецькій звучить як «ні»), зі свого боку походить від фінікійської «нун». | |||
О о | о | O o | он | 70 | [ɔ] | Від грецької літери Ο ο «омікрон», зі свого боку походить від фінікійської «аїн». | |||
П п | пе | P p | покой | 80 | [p] | Від грецької літери Π π «пі», зі свого боку походить від фінікійської «пе». | |||
Р р | ер | R r | рци | 100 | [r] | Від грецької літери Ρ ρ, ϱ «ро», зі свого боку походить від фінікійської «реш». | |||
С с | ес | S s | слово | 200 | [s] | Від візантійського різновиду «сигма луната» ϲ грецької літери Σ σ, ς «сигма», зі свого боку походить від фінікійської «шин» або «сін». | |||
Т т | те | T t | твердо | 300 | [t] | Від грецької літери Τ τ «тау», зі свого боку походить від фінікійської «тав». | |||
У у | у | U u | ук | — | [u] | Походить від диграфа з кириличних літер О «он» та Ѵ «іжиця», що повторює грецький спосіб позначення звуку [u] сполученням літер ου — «омікрон» та «іпсілон». | |||
Ф ф | еф | F f | ферт | 500 | [f] | Від грецької літери Φ φ,ϕ «фі», що не має фінікійського чи єгипетського ієрогліфічного прототипу так само, як літери Χ, χ «хі» та Ψ, ψ «псі». | |||
Х х | ха | Kh kh, Ch ch, X x | хір | 600 | [x] | Від грецької літери Χ, χ «хі», що не має фінікійського чи єгипетського ієрогліфічного прототипу так само, як літери Φ φ,ϕ «фі» та Ψ, ψ «псі». У деяких грецьких діалектах мала звукове значення [ks]. | |||
— | — | — | омега, о | 800 | [ɔ] | Від грецької літери Ω, ω «омега». Походить від іншої грецької літери — Ο ο «омікрон», одна зі сторін якої була розірвана збоку ( — поступово розрив повернувся вниз , , )[9]. Мала літера походить від неофіційного написання цієї літери , яке почало використовуватися з III ст. до н. е. у письмі на папірусі, у свою чергу ця форма походить від написання [10]. В українській мові від XVIII ст. не вживається (приклад XVII ст. — вірш Даміана Наливайка «Прозьба чите́лникова ώ ча́съ»)[8]. | |||
Ц ц | це | Ts ts, C c | ци | 900 | [t͡s] | Не походить з грецької абетки. Однозначної версії походження немає, схожі за написанням літери існували у кількох старовинних абетках: в ефіопській ሃ, арамейській та похідних від неї абетках, як-от гебрейській צ (в кінці слів ץ), коптській ϥ. Назва літери, можливо, походить від форми називного відмінка множини чоловічого роду «ции» (укр. ці, які) займенника «кыи» (укр. який), який вживався у староцерковнослов'янській (староболгарській) мові, або від сполучника «ци», який вживався у давньокиївській писемно-літературній (давньоруській) мові (відповідає «чи» у сучасному варіанті української мови). | |||
Ч ч | че | Ch ch, Č č | черв | 90 | [ʈ͡ʂ] | Не походить з грецької абетки. Можливо походить від гебрейської літери «цаді» / «цодік» צ (в кінці слів ץ), можливо має таке саме походження, як і літера ц. Франциск Скорина для літери ч використовував грецьку літеру Ϙ ϙ, Ϟ ϟ «коппа» у варіанті написання Ҁ, ҁ. | |||
Ш ш | ша | Sh sh, Š š | ша | — | [ʂ] | Не походить з грецької абетки. Однозначної версії походження немає, схожі за написанням літери існували у кількох старовинних абетках: в ефіопській ሠ, арамейській та похідних від неї абетках, як-от гебрейській ש, коптській ϣ. | |||
Щ щ | ща | Shch shch, Sch sch, Šč šč |
ща | — | [ʂʈ͡ʂ] | За походженням є лігатурою літер ш та т (у сучасній болгарській мові літера щ досі читається як [ʃt]). | |||
— | — | — | єр | — | — | Найімовірніше є модифікацією кириличної літери «он», до якої вгорі домальована риска, або літери «і(жеї)» (десятеричне). Літеру «єр» вилучено з української абетки спочатку у 1837 р. у правописі часопису «Русалка Днѣстровая», а потім остаточно її вилучено з кулішівки П. Житецьким та К. Михальчуком у правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» у 1873 р. | |||
— | — | — | єри | — | [ɪ] | За походженням є диграфом літер ъ або ь з літерами і або и, у найраніших кириличних текстах цей знак відсутній. Уживали на позначення звука [ɨ], що згодом перетворився на [ɪ] в більшості говірок. Літеру «єри» вилучено з української абетки спочатку у 1837 р. у правописі часопису «Русалка Днѣстровая», потім остаточно її вилучено у першій редакції кулішівки у 1856 р. Оскільки в лемківському говорі південно-західного наріччя звук [ɨ] зберігся, для його позначення на письмі продовжують використовувати літеру ы[11]. | |||
Ь ь | м'який знак, знак м'якшення | —, діакритично, рідко j | єрь | — | [ʲ] | Найімовірніше є модифікацією кириличної літери «он», до якої вгорі домальована риска, або літери «і(жеї)» (десятеричне). Літера ь «єрь» стала графічною основою для інших літер — ъ «єр», ы «єри» та ѣ «ять». | |||
— | — | — | ять | — | [i] | Є графічною модифікацією літери ь «єрь». Протягом історії української мови позначала різні звуки: у староцерковнослов'янській мові — [ʲæː], у протоукраїнських говорах — [eː] або [ie] з переходом в [i] в Галичині та Буковині наприкінці XIII ст., на Волині не пізніше 1434 р. У північноукраїнських говорах продовжувала позначати дифтонг під наголосом [ie], а в ненаголошених складах — монофтонг [ɛ̝] або [ɪ̞] (не пізніше початку XV ст.). У XVI–XVII ст. ѣ широко вживалася на позначення [i] в іншомовних словах, оскільки и та і позначали [ɪ]: мѣнута, фѣґура. У правописі І. Котляревського ѣ вживалося на місці сучасних і та ї, у «Граматиці малоросійського наріччя» О. Павловського — на місці є, у максимовичівці — на місці і, у правописі часопису «Русалка Днѣстровая» — як і, а після голосних — як ї, у Т. Шевченка — як є, але лише після приголосних. Остаточно вилучено з української абетки у першій редакції кулішівки у 1856 р. | |||
Ю ю | ю | Yu yu, Iu iu, Ju ju | ю | — | [ju] | За походженням відповідає грецькому буквосполученню οι «омікрон» — «йота», яке на момент створення кирилиці вживалося у грецькій мові, а саме у освічених носіїв, на позначення огубленого голосного переднього ряду високого піднесення [y] (як у французькій chute [ʃyt] або німецькій Blüte [ˈblyːtə]). | |||
— | — | — | йотований а | — | [jɑ] | Застаріле українське книжне рукописне я, що нагадує з'єднане внизу написання «ɛı», походить від «йотованого а». Сучасна літера я «гражданського шрифту» (як української, так і інших кириличних абеток) походить від Ѧ, ѧ «малого юса». | |||
Я я | я | Ya ya, Ia ia, Ja ja | малий юс | (900) | [ɛ̃] > [ʲɑ] / [jɑ] | Кириличний «малий юс» походить від глаголичної літери «юс» (поверненої на 90 градусів). У свою чергу, ймовірно, походить від грецьких лігатур на кшталт εν або ον.
Назва «малий юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер — Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ. Окрім назви «малий юс» вживалися назви «ен», «я» та «ѧс» у палеографії. | |||
— | — | — | великий юс | — | [ɔ̃] > [u] | Кириличний «великий юс» походить від глаголичної літери «великий юс» (поверненої на 90 градусів). У свою чергу глаголічний «великий юс» є лігатурою глаголичних літер «он» та «малий юс».
Назва «великий юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер — Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ. Окрім назви «великий юс» вживалися назви «онс» та «ѫс» у палеографії. | |||
— | — | — | малий йотований юс | — | [jɛ̃] | За походженням є лігатурою літер «і(жеї)» (десятеричне) та «малий юс». Іноді називався «єн». Назва «малий йотований юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер — Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ. | |||
— | — | — | великий йотований юс | — | [jɛ̃] | За походженням є лігатурою літер «і(жеї)» (десятеричне) та «великий юс». Іноді називався «йон». Назва «великий йотований юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер — Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ. | |||
— | — | — | псі | 700 | [ps] | Від грецької літери Ψ, ψ «псі», що не має фінікійського чи єгипетського ієрогліфічного прототипу так само, як літери Φ φ,ϕ «фі» та Χ, χ «хі»[8]. | |||
— | — | — | ксі | 60 | [ks] | Від грецької літери Ξ, ξ «ксі», зі свого боку походить від фінікійської «самех» / «сімкет»[8]. Фінікійська літера «самех», можливо, походить від давньоєгипетського символу «джед», що позначав хребет бога Осіріса
| |||
— | — | — | фіта | 9 | [θ] > [xw] / [t] | Від грецької літери Θ, θ «тета», зі свого боку походить від фінікійської «тет». Фінікійська літера «тет», можливо, походить від давньоєгипетських симфолів душі або сонця . | |||
— | — | — | іжиця | 400 | [i] | Від грецької літери Υ, υ «іпсилон», зі свого боку походить від фінікійської «вав». Як і в грецькій мові (диграф ου), часто вживалася разом з о «он» у диграфі оѵ на позначення звуку [u]. Поступово цей диграф перейшов в окрему літеру ѹ «ук», а потім у літеру у. Іжиця також вживалася для позначення звуку [w], наприклад у максимовичівці — снѣvъ [sʲnʲiw].[8] | |||
— | — | — | йо | — | [jɔ] | Літера ё на позначення йотованого о [jo] вперше введена в російську мову президентом Імперської академії наук княгинею К. Дашковою у 1783 р. Вперше у російській мові використана М. Карамзіним у 1797 р. (до цього писали дифтонг іо). В українській орфографічній практиці літера ё використовувалася у максимовичівці, у правописі Т. Шевченка та у кулішівці до остаточного вилучення цієї літери з української абетки П. Житецьким та К. Михальчуком у правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» у 1873 р. Тепер в абетці на позначення «йотованого о» або о з пом'якшенням попередньої приголосної вживаються буквосполучення йо та ьо. | |||
— | — | — | коротке у | — | [u̯] | Для позначення нескладового у на місці сучасного в у кінці складу використовувалася у максимовичівці — ходиў замість сучасного ходив — та у правописі часопису «Русалка Днѣстровая» — порубаў замість сучасного порубав. | |||
— | — | — | дже | — | [ɖ͡ʐ] | Для позначення африкати [ɖ͡ʐ] використовувалася у правописі часопису «Русалка Днѣстровая» — розраџає замість розраджає. У сучасному правописі для цього звуку використовується диграф дж — джміль. Походить з румунської кирилиці, де використовувалася з XV ст., ймовірно є зміненою літерою ч. Тепер використовується у сербській та македонській абетках. | |||
— | — | — | ґе | — | [ɡ] | Запозичена з латинської абетки літера g для позначення дзвінкого м'якопіднебінного проривного [ɡ] — тепер для цього вживається літера ґ. У XIX ст. цю літеру вживали А. Метлинський (1839 р.), Л. Боровиковський («Байки й прибаютки», 1852 р.), П. Куліш («Граматка», 1857 р.), видавці журналу «Основа» (1861–1862 р.р.), упорядник збірника «Українські приказки, прислів'я і таке інше» М. Номис (1864 р.). Останнім прихильником цього варіанту запису був харківський літератор М. Лободовський, який 1910 р. обстоював латинську літеру, бо «і чепурна, і навчає чужої мови букву». Латинська літера g походить від латинської літери c (вона позначала обидва звуки — [ɡ] та [k]), до якої додали горизонтальну риску. Винахідник літери — Спурій Карвілій Руґа, перший римлянин — колишній раб, який відкрив платну школу. У свою чергу латинська літера c походить від грецької Γ, γ «гамма», що у свою чергу походить від фінікійської «гімель». | |||
— | — | — | йот | — | [j] | Запозичена з латинської абетки літера ј для позначення звуку [j] використовувалася у драгоманівці наприкінці XIX ст. у Східній Галичині та Північній Буковині. Разом з введенням цієї літери з української абетки було вилучено літери я, ю, є, ї (роман П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли јак јасла повні?» було вперше видано в Женеві саме драгоманівкою). Латинська літера j походить від латинської літери i. Спочатку ця літера використовувалася в офіційних документах у латинських числах для того, щоб в кінці числа було неможливо додати ще одну i — VIJ замість VII. Вперше літеру j для позначення окремого від i звуку використав італієць Джан Джорджіо Тріссіно (італ. Gian Giorgio Trissino) у 1524 р. у своєму творі «Ɛpistola del Trissino de le lettere nuωvamente aggiunte ne la lingua italiana» (укр. «Послання Тріссіно про літери, які було нещодавно додано до італійської мови»). Ідея використати ј для української мови прийшла під впливом сербської мови, де ј офіційно використовується з 1868 р. в абетці, розробленій Вуком Караджичем у 1818 р. | |||
— | — | — | ô, ê, û | — | — | [i] | Використовувалися у максимовичівці від 1827 р. для позначення звуку [i], що етимологічо походить відповідно з о, е, и: нôсъ [nis], пêчъ [pit͡ʃ], добрû ['dɔbri]. Початкова ô означала не лише [i] на місці етимологічного [ɔ], але й протетичний звук [w], що утворився перед ним: ôтъ (сучасною орфографією «від»), ôнъ (сучасною орфографією «він»). Окрім цих літер були запропоновані також â, î, ŷ, однак на практиці вони не вживалися. В абетці М. Гатцука ô означало йо в початковій позиції: важко ôму — «важко йому». | ||
— | — | — | ҄ | титло | — | [ʲ] | У староцерковнослов'янській мові позначало пропущені на письмі літери, які читалися. В абетці М. Гатцука вживалася замість сучасного ь: тїл҄ки — «тільки». | ||
— | — | — | ȕ, ȁ, ȉ, ȅ | — | — | голосний + [j] | В абетці М. Гатцука позначали ий, ай, ій, ей: першȕ — «перший», тȁ — «та й». Такий знак вживався також для літер у, ю, ѧ. | ||
— | — | — | їта | — | [ji] | Походить від кириличної літери «і(жеї)» (десятеричного) та діакритичного знаку «оксія» («гострий наголос», «акут»), що вживався у давньогрецькій мові на позначення високого тону, а у староцерковнослов'янській мові для позначення наголосу. В абетці М. Гатцука позначала сучасне ї: церкоу҄ноí — «церковної». | |||
— | — | — | є з оксією | — | [jɛ] | Походить від кириличної літери «єсть» та діакритичного знаку «оксія» («гострий наголос», «акут»), що вживався у давньогрецькій мові на позначення високого тону, а у староцерковнослов'янській мові для позначення наголосу. В абетці М. Гатцука є́ позначала сучасне є, на відміну від літери є, що позначала сучасний е: Нїч має́ вєчир, нїч, пїу҄нїч и дòсвїток — «Ніч має вечір, ніч, північ і досвіток». | |||
— | — | — | у з каморою | — | [w] | Походить від кириличної літери «ук» та діакритичного знаку «камора», що вживався у староцерковнослов'янській мові на позначення палаталізіції приголосної, над якою він стояв — избавитєл҄ь [izba'witelʲ]. В абетці М. Гатцука «камора» вживалася для того, щоб відрізнити літеру у҄ (сучасна в) від простої у (сучасна у): Дȁ ôму пучку, а вїн за у҄сю ручку — «Дай йому пучку, а він за всю ручку». |
На основі кирилиці створені абетки таких слов'янських мов:
- білоруської мови (білоруська абетка),
- болгарської мови (болгарська абетка),
- македонської мови (македонська абетка),
- російської мови (російська абетка),
- сербської мови (вуковиця),
- української мови (українська абетка),
- чорногорської мови (чорногорська абетка).
Кирилиця є офіційним письмом для більшості мов Росії. Цим абеткам властива значна кількість спеціальних літер, що не трапляються в кирилиці аж до XX століття.
Кирилицю використовують для запису також таких державних неслов'янських мов як киргизька, таджицька, монгольська, казахська; частково також для узбецької (в Узбекистані йде поступовий перехід на латинську графіку).
До початку 1990-х кириличним письмом послуговувались також для азербайджанської, туркменської, узбецької та молдовської мов. На території невизнаної Придністровської Молдавської республіки для запису молдовської мови досі використовують кирилицю.
Для української мови
[ред. | ред. код]- Українська абетка
- Польська кирилиця
- (Кирилична система числення)
- Свято кирилиці
- Кириличні літери в різних абетках
- Кирилиця в Юнікоді[ru]
- ↑ Dvornik, Francis (1956). The Slavs: Their Early History and Civilization. Boston: American Academy of Arts and Sciences. с. 179.
The Psalter and the Book of Prophets were adapted or "modernized" with special regard to their use in Bulgarian churches, and it was in this school that glagolitic writing was replaced by the so-called Cyrillic writing, which was more akin to the Greek uncial, simplified matters considerably and is still used by the Orthodox Slavs.
- ↑ Southeastern Europe in the Middle Ages, 500—1250, Cambridge Medieval Textbooks, Florin Curta, Cambridge University Press, 2006, ISBN 0521815398, pp. 221—222. Архів оригіналу за 6 Травня 2016. Процитовано 14 Березня 2016.
- ↑ The Orthodox Church in the Byzantine Empire, Oxford History of the Christian Church, J. M. Hussey, Andrew Louth, Oxford University Press, 2010, ISBN 0191614882, p. 100. Архів оригіналу за 13 Травня 2016. Процитовано 14 Березня 2016.
- ↑ Leonard Orban (24 травня 2007). Cyrillic, the third official alphabet of the EU, was created by a truly multilingual European (PDF). europe.eu. Архів оригіналу (PDF) за 8 Серпня 2019. Процитовано 3 серпня 2014.
- ↑ Напис на корчазі X ст. // Німчук В. Історія української мови. Хрестоматія Х-ХІІІ ст. [Архівовано 5 Липня 2019 у Wayback Machine.] — Житомир: Полісся, 2015. — С. 25.
- ↑ Парламент Болгарії оголосив кирилицю болгарською абеткою [Архівовано 3 Листопада 2020 у Wayback Machine.]. eurointegration.com.ua. 2 жовтня 2020,
- ↑ Ґ — Енциклопедія Сучасної України
- ↑ а б в г д е ж и В Гетьманщині літеру було вилучено з кириличної абетки, яка використовувалася для українських видань, під час переходу до «гражданського шрифту» у 1708-1710 р.р. До того (після підпорядкування київської митрополії Російській православній церкві у 1685 р.) від 1689 р. всі українські видання узгоджувалися перед друком з московським патріархом. Від 1690 р. література, написана книжною українською мовою, була піддана анафемі — всі видання друкувалися лише церковнослов'янською або російською мовами.
- ↑ Anne Jeffery (1961), The local scripts of archaic Greece, p.37-38. (англ.)
- ↑ Edward M. Thompson (1912), Introduction to Greek and Latin paleography, Oxford: Clarendon. p.144 (англ.)
- ↑ Збережімо прийдешнім поколінням лемківський діалект [Архівовано 4 січня 2011 у Wayback Machine.]. (укр.)
- В. В. Німчук. Кирилиця [Архівовано 17 Серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 291. — ISBN 978-966-00-0692-8.
- В. В. Німчук. Кирилиця [Архівовано 18 Серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
- Історія української культури. Том 2. Українська культура XIII — першої половини XVII століть [Архівовано 11 Серпня 2011 у Wayback Machine.].
- Енциклопедія «Українська мова» [Архівовано 10 Грудня 2012 у Wayback Machine.].
- A. Leskien: Handbuch der altbulgarischen (altkirchenslavischen) Sprache. Grammatik — Texte — Glossar. 10. von Johannes Schröpfer mit Verbesserungen und Ergänzungen versehene Auflage. Winter, Heidelberg 1990, ISBN 3-533-00615-8 (Indogermanische Bibliothek. Reihe 1: Lehr- und Handbücher).
- Hartmut Trunte: Altkirchenslavisch. 5. völlig neu bearbeitete Auflage. Sagner, München 2003, ISBN 3-87690-480-3 (Словѣньскъи ѩзыкъ. Ein praktisches Lehrbuch des Kirchenslavischen in 30 Lektionen. Zugleich eine Einführung in die slavische Philologie. Bd. 1 = Slavistische Beiträge. 264 = Studienhilfen. Bd. 1).
- Gerhard Podskalsky: Theologische Literatur des Mittelalters in Bulgarien und Serbien 865—1459, C.H.Beck, 2000, ISBN 3-406-45024-5
- Florin Curta: Southeastern Europe in the Middle Ages, 500—1250, Cambridge University Press, 2006, ISBN 0-521-81539-8
- Paul Cubberley (1996) «The Slavic Alphabets» and later finalized and spread by disciples Kliment and Naum in Ohrid and Preslav schools of Tsar Boris' Bulgaria. In Daniels and Bright, eds. The World's Writing Systems. Oxford University Press. ISBN 0-19-507993-0.
- Eleonora Gallucci, Ucitel'noe Evangelie di Costantino di Preslav (IX—X sec.). Tradizione testuale, redazioni, fonti greche. — Europa Orientalis, XX (2001), 49-138 [Архівовано 24 Вересня 2015 у Wayback Machine.] (Belehrendes Evangelium von Konstantin von Preslaw.)
- Илиев, И. Кратка история на кирилската азбука. Пловдив. 2012. Кратка история на кирилската азбука [Архівовано 28 Грудня 2016 у Wayback Machine.]
- Лавров П. А., Палеографическое обозрение кирилловского письма, П., 1914;
- Лоукотка Ч., Развитие письма, пер. с чешского, М., 1950;
- Истрин В. А., 1100 лет славянской азбуки, М., 1963 (лит.);
- Щепкин В. Н., Русская палеография, 2 изд., М., 1967;
- Карский Е. Ф., Славянская кирилловская палеография, 2 изд., М., 1979;
- Сказание о начале славянской письменности. [Комментированное издание текста древних источников. Вступительная статья, перевод и комментарии Б. Н. Флори], М., 1981;
- Бернштейн С. Б., Константин-Философ и Мефодий, М., 1984;
- Ђорђић Петар, Историја српске ћирилице, Београд, 1971;
- Bogdan Damian P., Paleografia româno-slavă, Buc., 1978.
- Кирилиця // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 3, кн. V : Літери К — Ком. — С. 635. — 1000 екз.
- Азбуки слов'янської символіка // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. — 5-е вид. — Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В. М., 2015. — С. 20–21. — 912 с.
- Кирилиця на сайті Omniglot [Архівовано 29 Листопада 2017 у Wayback Machine.] (англ.)
- Unicode Code Charts: Cyrillic [Архівовано 13 Травня 2011 у Wayback Machine.] (PDF), Cyrillic Supplement [Архівовано 20 Січня 2022 у Wayback Machine.] (PDF)
- Слов'янські мови і кодування [Архівовано 9 Грудня 2019 у Wayback Machine.] ([1])
- Откуда есть пошла славянская письменность (рос.)
- Кириличні кодування [Архівовано 3 Грудня 2016 у Wayback Machine.]
- Універсальний автоматичний декодер Кирилиці [Архівовано 10 Лютого 2016 у Wayback Machine.]
- Болгарський «Закон про транслітерацію» Закон за транслитерацията від 13 березня 2009 року
- Кирилиця, каталог посилань Open Directory Project
- Олександр БІЛИК. Росія намагається вкрасти в Болгарії частину її історії // ГОЛОС УКРАЇНИ, 26 травня 2020 [Архівовано 6 Червня 2020 у Wayback Machine.]
- Микола Семена. Росія неправомірно привласнює заслуги Кирила та Мефодія зі створення слов'янської писемності // Крим. Реалії, 29 травня 2020 [Архівовано 6 Червня 2020 у Wayback Machine.]
- Болгарський письменник звинуватив Росію у привласненні кирилиці // ТекстOver [Архівовано 6 Червня 2020 у Wayback Machine.]