Симиренко Василь Федорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Симиренко.
Василь Федорович Симиренко
Народився7 (19) березня 1835(1835-03-19)
Мліїв, Черкаський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Помер17 грудня 1915(1915-12-17) (80 років)
Київ, Російська імперія
ПохованняАскольдова могила
Підданство Російська імперія
НаціональністьУкраїнець
Діяльністьпромисловець, інженер-конструктор, технолог
Відомий завдякимеценат
БатькоФедір Симиренко
У шлюбі зСофія Іванівна Симиренко
Дітине було

Василь Федорович Симиренко (7 (19) березня 1835(18350319), Мліїв, Черкаська обл. — 1 (14) грудня 1915, Київ)[1] — український промисловець, інженер-конструктор та технолог у галузі цукроваріння, визначний меценат української культури, видавець, син Федора Симиренка, серед українського громадянства відомий як «Великий Хорс». Член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Навчався у вищому комерційному пансіоні в Москві, потім продовжив навчання у Санкт-Петербурзькому технологічному інституті, після чого протягом двох років — у Паризькій вищій політехнічній школі, по закінченні якої отримав фах інженера-технолога цукроварства.

Повернувшись із Франції, Василь перебирає на себе керівництво над сімейною фірмою.

Зробивши все можливе й переконавшись у приреченості фірми, Василь Федорович у 1873 залишає посаду голови адміністрації, відмовляється від утримання і прав на спадщину і покидає родову оселю у Млієві. У цьому році він придбав руїни старої державної цукроварні в с. Сидорівці на Канівщині, відновив її на позичені гроші й почав господарювати. Лише завдяки особливому розумінню справи, організаційному хисту та працьовитості Василя Федоровича, куплений ним завод-руїна став приносити прибутки і зробив його заможною людиною.

Знання механіки і талант до неї дав йому можливість сконструювати кілька цукрових машин на основі нових принципів фізики і механіки. Цим він привернув до себе увагу не лише в Російській імперії, а й за кордоном. Зокрема, у 1876 р. Василь Симиренко зареєстрував патент на випаровувальний апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряка, а працюючи в хімічній лабораторії, винайшов нові способи виварювання цукру. Організував у себе на заводі виробництво пастили «Українська» та мармеладу, який успішно експортували за кордон і який прописували хворим у місцевій лікарні. Дорогий делікатес давав високий прибуток і звільнив країну від потреби імпортувати пастилу.

Василь Симиренко турбувався не лише про технічне вдосконалення виробництва, а й про достатній освітньо-культурний розвиток місцевого населення. У Сидорівці діяли дві школи — реміснича і сільсько-господарська. Викладання у них велось винятково українською мовою.

Василь Симиренко дуже любив український театр і тому посприяв утворенню аматорського колективу на Сидорівському цукровому заводі. Цей театр був одним із найкращих в Україні. Керував ним відомий громадівець Йоїль Руденко. До трупи, крім місцевої молоді та робітництва, входили також: Михайло Старицький, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, Ганна Борисоглібська.

Був членом Київської Старої Громади ще з молодих років. У часи тиску на українську мову і культуру, Валуєвського циркуляра та Емського указу, мало яке українське видання на Наддніпрянщині виходило без допомоги Василя Федоровича. Він довгі роки підтримував перші всеукраїнські газети «Рада», «Громадська думка», часописи «Україна» і «Літературно-науковий вісник» та допомагав видавати за кордоном «Україніше Рундшау» і «Рутеніше рев'ю» для ознайомлення європейців з Україною.

Один із видавців «Київської старовини» Володимир Науменко засвідчував, що Василь Федорович передав на часопис понад 35 тисяч карбованців. З непідробним інтересом меценат стежив за діяльністю одного з перших українських видавництв «Вік», що одразу розпочало широку, як на той час, роботу і потребувало лише тимчасової матеріальної допомоги.

Коштом Василя Симиренка, але без розголосу, вийшло кілька видань «Кобзаря» Тараса Шевченка. Допомагав також окремим письменникам, як наприклад, Михайлу Коцюбинському та Іллі Шрагові; за його матеріальної підтримки вели досліди і видавали праці Олександр Кістяківський і Павло Чубинський; на його щорічну допомогу в 600 крб. Петро Ніщинський переклав «Іліаду», видану у Львові.

Василь Федорович допомагав Михайлові Драгоманову в еміграції у Швейцарії і дав йому кошти на друкарню. Подарував 100 тисяч карбованців золотом на будинок для Наукового Товариства імені Шевченка у Львові. Протягом багатьох років матеріально допомагав українському гуртку в Київській семінарії, що дало студентам змогу утримувати бібліотеку і конспіративну квартиру, розповсюджувати українську книжку серед селян і організовувати з'їзди колишніх студентів семінарії тощо. Василь Федорович опікувався громадським зібранням «Родина», «Товариством допомоги культурі і науці» і «Науковим товариством».

Василь Симиренко надавав кошти винятково на літературні та наукові, а не політичні завдання. Лише один раз він передав 500 крб. для організації замаху на Плеве.

Не маючи дітей, Василь Симиренко, за порадою приятеля професора Володимира Антоновича, склав заповіт, у якому все майно, що оцінювалось до 10 мільйонів карбованців, залишав у користування дружині Софії Іванівні. Після її смерті воно мало піти на українські справи за розпорядженням комітету, власністю якого й стало те майно. Членами комітету були Володимир Антонович, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Левко Симиренко, Леонід Смоленський та Ілля Шрага. Пізніше до комітету залучили небожа Симиренка Володимира Леонтовича, Михайла Грушевського, Петра Стебницького та Євгена Чикаленка.

В останні роки життя здоров'я Василя Федоровича погіршилось і Софія Іванівна намагалася всіляко оберігати його спокій. Особливо важкими для Симиренка були часи Першої світової війни. Він боляче переживав за Україну, її майбутнє, можливе поновлення утисків з боку влади, боявся знищення плодів його праці, передчував лихо.

Помер Василь Симиренко, 7 грудня 1915 р. у Києві. Його поховали на Аскольдовій могилі.

Після його смерті Софія Іванівна, виконуючи волю чоловіка, дуже щедро видавала кошти на національні справи. Тоді, за домовленістю з удовою, для своїх потреб товариство купило друкарню Барського на Хрещатику. Тут планувалось друкувати нову щоденну українську газету. Колишній редактор «Ради» В. Ніковський взявся наново організувати і редагувати газету, якій дали назву «Нова рада». Маєток у селі Сидорівка (тоді Київської губернії) дружина заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Решту коштів — на народний університет імені В. Симиренка у Києві з викладанням українською мовою, а свій особняк — Українському науковому товариству.

Вшанування

[ред. | ред. код]
Василь Симиренко на поштовій марці 1996 року (ліворуч).

На будинку за адресою вул. Десятинна, 9 у Києві, де В.Симиренко проживав з 1899 по 1915 рр. в кінці 1990-х встановлено меморіальну дошку.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Метрическая книга Старо-Киевской Георгиевской церкви. FamilySearch (рос.). Процитовано 19.12.2021.

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Rodovid.org
link=[1]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Симиренко_Василь_Федорович&oldid=40126078