Рустаміди
| رستميون Імамат Рустамідів | ||||
| ||||
 | ||||
| Столиця | Тахерт | |||
| Мови | арабська берберська | |||
| Релігії | ібадизм | |||
| Форма правління | теократія | |||
| імам | Абд ар-Рахман ібн Рустам | |||
| Історичний період | Середньовіччя | |||
| - Засновано | 778 | |||
| - Ліквідовано | 909 | |||
| Сьогодні є частиною |  Алжир,  Туніс,  Ліван
| |||
| ||||
Рустамідський імамат (778 —909 роки) — держава в Північній Африці зі столицею в Тахерті, яка утворилася внаслідок розпаду Аббасидського халіфату. Отримала назву за правлячою династією Рустамідів (араб. رستميون). Тривалий час боролася з сусідніми племенами берберів. Була підкорена в 909 році Фатимідським халіфатом.
Протягом 750-х років північноафриканські області Аббасидського халіфату охопила низка хариджитських повстань, які підтримували берберські племена. Одні з релігійних міркувань, інші — домагаючись зрівняння прав з арабськими племенами. Водночас з 719 року в Триполітанії діяли ібадити на чолі з Салмою ібн Саадом. На його бік перейшло берберське плем'я хуваза в горах неподалік від Триполі, та зената у Західній Триполітанії.
757 року ібадити почали повстання в Триполітанії, яке було придушено в 761 році, а ібадитський імам Абул-Хаттаб Абдул-А'ла ібн ас-Сам загинув. Втім невдовзі зголосився новий імам — Абу'л-Хатім аль-Малзузі, який 768 року почав нове повстання проти халіфату. Він загинув 772 року.
777 року новий імам Абд ар-Рахман ібн Рустам вирішив перенести діяльність на захід (в область колишньої Цезарейської Мавретанії). Основу його підтримки становили арабські племена, що належали до секти ібадитів, а також бербери-зената. Своєю базою ібн Рустам обрам місто Тахерт. Йому довелося боротися проти Тлемсенського емірату племені Бану-Іфран та аббасидських валі (намісників).
Після смерті ібн Рустама владу успадкував його син Абд аль-Ваххаб, що затвердив спадкове право на титул імама в своїй родині. Він успішно діяв з розширенням імамату. 790 року підкорив Тлемсен, розширив територію, захопивши північ сучасного Алжиру, північний захід Триполітанії, південь Тунісу. Втім здолати державу Аглабідів не вдалося.
Вже за онука Абд аль-Ваххаба — Абу-Бакра почалося внутрішнє ослаблення держави внаслідок конфлікту з низкою берберських племен. Спочатку повстало плем'я нафуза. Водночас почалося протистояння з державою Ідрісидів. Наприкінці 870-х років імам Мухаммед зазнав поразки від берберського племені хавара й змушений був залишити столицю. Повернувся сюди лише 881 року за допомогу берберів-лувата. З цього часу вплив берберських племен невпинно зростає, а влада імамів послаблюється.
У 897 році почалося протистояння за владу вже всередині правлячої династії. Боротьба тривала до 901 року, що остаточно призвело до занепаду військової потуги. Разом з цими подіями почалося протистояння між потужними берберськими племенами нафуза і зуара. У 909 році цим розгардіяшем скористався Фатимідський халіфат, війська якого знищили рустамідів, а їх землі приєднали до своєї держави. Решта ібадидів втекло до Уаргли і Мзабу.
Держава являла собою теократичну монархію, де уся політична, військова та релігійна влада належала імаму. Найвищі посади обіймали представники правлячої династії.
- Абд ар-Рахман ібн Рустам (778—787)
- Абд аль-Ваххаб ібн Абд ар-Рахман (787—823)
- Афлах ібн Абд аль-Ваххаб (823—872)
- Абу Бакр ібн Афлах (872—874)
- Мухаммад Абу'л-Якзан ібн Афлах (874—894)
- Юсуф Абу Хатім ібн Абу'л-Якзан (894—897), вперше
- Якуб ібн Афлах (897—901)
- Юсуф Абу Хатім ібн Абу'л-Якзан (901—906), вдруге
- Якзан ібн Абу'л-Якзан (906—909)
Основу становило скотарство, ремісництво й торгівля, частково землеробство. Було встановлено контроль над торгівельними шляхами Магрибу та до Суданського регіону. Купці доходили до держав Гана і Гао. Важливим економічним центром стала столиця імамату Тахерту, що став відомий як «Ірак Магрибу» або «Мала Басра».
Рустаміди утворили доволі терпиме до різних релігій суспільство. Тут існували поселення християн, юдеїв, сунітів, шиїтів, різних сект хариджитів. Разом з тим за час існування цієї держави пришвидшилася ісламізація берберських племен.
Імами були прихильниками вчених та літераторів. Будували численні медресе. Самі представники династії були доволі освіченими людьми. Імам Абд аль-Вахаб написав «Масаїл Нафусах» (про ісламську юриспруденцію), інший володар Афлах ібн Абд аль-Ваххаб мав праці з арабської літератури, математики та астрономії, Абу аль-Якзан написав близько 40 творів.
Було створено великі бібліотеки в Тахерті (аль-Ма'шума) та Джабалі Нафусі (Хізана Нафуса).
- Чураков М. В. Народное движение в Магрибе под знаменем хариджизма. М., 1990
- Wheatley, Paul, «The Places where Men Pray Together: Cities in Islamic Lands, Seventh Through the Tenth Centuries», Published by University of Chicago Press, 2001, ISBN 0-226-89428-2.
