Очікує на перевірку

Лівий популізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лівий популізм
Зображення

Лівий популі́зм, або соціа́льний популі́зм — це політична ідеологія, яка поєднує ліву політику та популістську риторику. Риторика лівого популізму часто складається з антиелітарних настроїв, протиставлення істеблішменту та виступів за «простих людей».[1] До важливих тем для лівих популістів зазвичай належать антикапіталізм, соціальна справедливість, пацифізм та антиглобалізм, тоді як ідеологія класового суспільства або соціалістична теорія не настільки важлива, як для традиційних лівих партій.[2]

Критика капіталізму та глобалізації пов'язаної з антимілітаризмом, який посилився в лівих популістських рухах внаслідок військових операцій США, особливо на Близькому Сході.[3] Вважається, що популістські ліві покладаються на егалітарні ідеали.[1] Деякі вчені відзначають також націоналістичні ліві популістські рухи, особливості яких проявлені кемалізмом у Туреччині, наприклад, або Боліваріанською революцією у Венесуелі.[4] На відміну від ексклюзивного або правого популізму, ліві популістські партії, як правило, підтримують права меншин.[5]

З піднесенням грецької «Сирізи», іспанського «Подемосу» і певною мірою італійського «Руху п'яти зірок» під час боргової кризи в Європі загострилися дискусії щодо нового лівого популізму.[6]

Традиційно лівий популізм асоціювався з соціалістичним рухом, але з 2010-х років у ліволіберальному таборі з'явився рух, близький до лівого популізму.[7][8][9][10][11] Однак деякі з них вважаються соціал-демократичними позиціями.[12][13]

Географія лівопопулізму

[ред. | ред. код]

Європейські країни

[ред. | ред. код]

Багатонаціональні коаліції

[ред. | ред. код]
Оскар Лафонтен, член «Лівих»

Багато лівих та популістських політичних партій у Європі належать до Європейських об'єднаних лівих — Північних зелених лівих.

Німеччина

[ред. | ред. код]

Партія демократичного соціалізму явно формувалася під впливом лівого популізму, особливо німецькими вченими. Партія була сформована після возз’єднання Німеччини, і вона була схожа на правих популістів тим, що вона спиралася на антиелітарність та увагу ЗМІ, яку забезпечувало харизматичне керівництво.[14] Партія певною мірою конкурувала за ту саму базу виборців із правими популістами, хоча покладалася на більш серйозну платформу у Східній Німеччині. Розвиток цієї платформи був обмежений антиімміграційними настроями, яким віддають перевагу деякі виборці, хоча, наприклад, Оскар Лафонтен (член «Лівих»), який раніше використовував у своїй передвиборчій кампанії в 2005 р. термін «Фремдарбайтер» («іноземні робітники»), пов'язаний з нацистською партією. ПДС пізніше перетворився в Ліву партію (або «Лівих» у 2007 р.) [15]

Греція

[ред. | ред. код]

«Сирізу», яка стала найбільшою партією після виборів у січні 2015 року, називали лівою популістською партією після того, як їх програма включала більшість вимог популярних рухів у Греції під час боргової кризи в державі. Популістські риси в програмі «Сирізи» включають важливість «Народу», яка набирає обертів, в його риториці та антагонізми «ми/люди проти них/істеблішмент» в агітації. «Сиріза» виступає за встановлення прав щодо іммігрантів та ЛГБТ. «Сиріза» не називає себе популістською.[16]

Італія

[ред. | ред. код]

Італійський «Рух п’яти зірок» (M5S), який став найбільшою партією на загальних виборах 2018 року, часто описують як популістську партію, яка хоче об'єднати людей з різними ідеологічними поглядами,[17][18] але іноді також як лівий популістський рух; насправді «п’ять зірок», які є посиланням на п’ять ключових питань для партії — це система громадської води[en], громадський транспорт, сталий розвиток, право на доступ до Інтернету та екологічність, — типові пропозиції лівих популістських партій.[19] Однак, попри ліве походження, M5S часто висловлював праві погляди на імміграцію.

У вересні 2019 року M5S сформував уряд з лівоцентристською Демократичною партією (PD) та лівими «Вільні та Рівні»[en] (LeU), на чолі з Джузеппе Конте.[20] Уряд іноді називають популістською шафою лівого крила.[21]

Нідерланди

[ред. | ред. код]

Соціалістична партія запустила популістську платформу лівого крила після видання свого комуністичного курсу в 1991 році.[22] Хоча деякі з них відзначили, що партія стала менш популістською протягом багатьох років, вона досі, як і раніше охоплює антиелітарність у своїх недавніх виборчих маніфестах. Вона виступає проти принципу «європейської наддержави».

Іспанія

[ред. | ред. код]
Пабло Іглесіас, лідер «Подемосу»

Ліва популістська партія «Подемос» набрала 8 відсотків голосів виборців на виборах до Європарламенту у 2014 році[en]. Завдяки униканню нативістської (націоналістичної) риторики, характерної для правих популістів, «Подемос» здатний залучити всіх лівих виборців, розчарованих політичним істеблішментом, не беручи участі в регіональній політичній боротьбі.[23] На виборах до національного парламенту 2015 року[en] «Подемос» набрав 20,65 % всіх голосів і став третьою за величиною партією в парламенті після консервативної Народної партії з 28,71% та Іспанської соціалістичної робочої партії з 22,02%. У новому парламенті «Подемос» займає 69 із 350 місць, і цей результат закінчив традиційну двопартійну систему Іспанії.[24] У листопаді 2018 року в інтерв'ю журналу «Jacobin», Іньїго Ерейон[en] стверджує, що «Подемос» вимагає нової «національно-популярної» стратегії для того, щоб виграти більше виборів.

Об'єднане Королівство

[ред. | ред. код]

Основна стаття: Керівництво Лейбористської партії Джеремі Корбіна[en]

Країни Америки

[ред. | ред. код]

Аргентина

[ред. | ред. код]

Крістіна Фернандес де Кіршнер (президент Аргентини з 2007 по 2015 рік) та її чоловік Нестор Кіршнер практикували кіршнеризм, варіант перонізму, про який часто згадували поряд з іншими урядами лівих в Латинській Америці. Під час перебування на посаді Крістіни Фернандес де Кіршнер вона висловилася проти деяких угод про вільну торгівлю, таких як запропонована зона вільної торгівлі в Америці[en]. Її адміністрація характеризувалась збільшенням податків, особливо на експорт сільськогосподарської продукції в кінці 2000-х рр. — основний експорт Аргентини, з метою фінансування соціальних програм, таких як університетські стипендії PROGRESAR, загальне призначення субсидії на дитину (в Аргентині зазвичай називають AUH, Asignación Universal por Hijo), пільга для малозабезпечених сімей з дітьми, які отримали право на субсидію, та прогресивні соціальні реформи, такі як визнання одностатевих шлюбів.

Болівія

[ред. | ред. код]

Керівництво Сілеса Суасо практикувало лівий популізм,[25] а також продовжувало доктрину керівництво колишнього соціалістичного президента Ево Моралеса.[26]

Еквадор

[ред. | ред. код]

Рафаель Корреа, колишній президент Еквадору, наголосив на важливості «популістського дискурсу» та об’єднав технократів, які працюють у цьому контексті для простих еквадорців. Корреа звинуватив іноземні недержавні організації в експлуатації корінного населення, яке вилились у конфлікт з урядом.[27][28]

Венесуела

[ред. | ред. код]

Президентство Уго Чавеса нагадувало поєднання народної мудрості та харизматичного керівництва з доктриною соціалізму.[26] Уряд Чавеса також було описано як «повернення» до популістського націоналізму та перерозподілу.

Сполучені Штати

[ред. | ред. код]

Г'юї Лонг, губернатор епохи Великої депресії, який став сенатором штату Луїзіана, був раннім прикладом лівого популізму в Сполучених Штатах. Він виступав за перерозподіл багатства згідно зі своїм планом «Наше багатство». Тим часом Берні Сандерс, демократичний соціаліст, як він себе називав, є прикладом сучасного лівого популістського політика.[29]

Канада

[ред. | ред. код]

Нинішній уряд Канади Ліберальної партії Канади керівництва Джастіна Трюдо критикують за дотримання принципів лівого популізму.[30][31][32]

Лівопопулістські політичні партії

[ред. | ред. код]

Представлені в парламенті

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Albertazzi and McDonnell. ст. 123.
  2. ↑ Zaslove, Andrej (2008-07). Here to Stay? Populism as a New Party Type. European Review (англ.). Т. 16, № 3. с. 319—336. doi:10.1017/S1062798708000288. ISSN 1062-7987.
  3. ↑ Blumenthal, Julia (2006-06). Rechts- und Linkspopulismus. Eine Fallstudie anhand von Schill-Partei und PDS. Zeitschrift für Parlamentsfragen (нім.). Т. 37, № 2. с. 433—435. doi:10.1007/s11619-006-0051-3. ISSN 0340-1758.
  4. ↑ Ozel, Soli (2003). After the Tsunami. Journal of Democracy (англ.). Т. 14, № 2. с. 80—94. doi:10.1353/jod.2003.0043. ISSN 1086-3214.
  5. ↑ Mudde, Cas; Rovira Kaltwasser, Cristóbal (17 грудня 2012). Exclusionary vs. Inclusionary Populism: Comparing Contemporary Europe and Latin America. Government and Opposition (англ.). Т. 48, № 2. с. 147—174. doi:10.1017/gov.2012.11. ISSN 0017-257X.
  6. ↑ Mudde, Cas; Kaltwasser, Cristóbal Rovira. Populism and (liberal) democracy. Populism in Europe and the Americas. Cambridge: Cambridge University Press. с. 1—26. ISBN 978-1-139-15236-5.
  7. ↑ Toril Aalberg; Frank Esser; Carsten Reinemann, ред. (2014). Populist Political Communication in Europe (англ.). Routledge. с. 211. ISBN 9781317224747. Indeed, there are some similarities between Yesh Atid and left-wing populist parties. First, the distinction between the “pure people” and the corrupt political establishment, which characterizes left-wing populism (Alonso & Kaltwasser, 2014), also exists in Yesh Atid rhetoric. The same is true for the call for material redistribution, which characterizes both left-wing populism (Alonso & Kaltwasser, 2014) and Yesh Atid.
  8. ↑ Helen Hardacre; Timothy S. George; Keigo Komamura; Franziska Seraphim, ред. (2021). Japanese Constitutional Revisionism and Civic Activism (англ.). Rowman & Littlefield. с. 136. ISBN 9781793609052. Sometimes regarded as a "liberal-populist" party, a new political party, Reiwa Shinsengumi, arose in a "riot" of people who believed they have been marginalized by Japanese capitalism and democracy.26 The party's charismatic leader, ... Yamamoto uses a simple message to spotlight single individuals left behind, including people struggling with poverty or non-permanent employment, who used to devote themselves to radical conservatism.
  9. ↑ Lee Jae-myung: Populist, Left-wing, Unapologetic. Korea Exposé (англ.). 23 лютого 2019. Процитовано 16.11.2021.
  10. ↑ Anthea Roberts; Nicolas Lamp, ред. (2021). Six Faces of Globalization: Who Wins, Who Loses, and Why It Matters (англ.). Harvard University Press. с. 14. ISBN 9780674245952. Right- wing populism lives on past Trump's presidency, for instance, just as left- wing populism continued to thrive after Elizabeth Warren and Bernie Sanders conceded the US Democratic primary.
  11. ↑ Here's What Elizabeth Warren Looks Like as a Comic Book Hero: Elizabeth Warren, a populist liberal icon, is now a comic book star. ABC News (англ.). 8 квітня 2016. Процитовано 16.01.2022.
  12. ↑ Are Elizabeth Warren and Bernie Sanders the same? The debate, explained. Vox (англ.). 18 червня 2019. Процитовано 16.01.2022. Warren is a social democrat. Sanders is a democratic socialist. The difference between the two is best explained by how Warren and Sanders convey their skepticism toward capitalism, said Sheri Berman, a political scientist with Barnard College, who has written extensively on the history of the left.
  13. ↑ What an Elizabeth Warren Presidency Would Look Like. In These Times (англ.). 7 січня 2020. Процитовано 16.01.2022. Sanders, like Warren, clearly appreciates that movements are the motor that drives change, and a Sanders administration, like a Warren administration, would partner with movements to achieve change. Both candidates offer a compelling vision that can inspire people, and both share the goal of orienting America closer to social democracy.
  14. ↑ Albertazzi and McDonnell. ст. 132.
  15. ↑ Albertazzi and McDonnell. ст. 133.
  16. ↑ Stavrakakis, Yannis; Katsambekis, Giorgos (4 травня 2014). Left-wing populism in the European periphery: the case of SYRIZA. Journal of Political Ideologies. Т. 19, № 2. с. 119—142. doi:10.1080/13569317.2014.909266. ISSN 1356-9317. Процитовано 15 жовтня 2020.
  17. ↑ Woods, Dwayne,; Wejnert, Barbara,; Torre, Carlos de la (Carlos de la Torre Espinosa),. The many faces of populism : current perspectives. Bingley, England. ISBN 978-1-78350-257-8. OCLC 893673946.
  18. ↑ Haute, Emilie van,; Gauja, Anika,. Party members and activists. London. ISBN 978-1-317-52432-8. OCLC 908103383.
  19. ↑ Trottier, Daniel,; Fuchs, Christian, 1976-. Social media, politics and the state : protests, revolutions, riots, crime and policing in the age of Facebook, Twitter and YouTube. London. ISBN 978-1-317-65548-0. OCLC 885008059.
  20. ↑ Antonucci, Maria Cristina (21 September 2019). (2019-09). "Da sinistra a destra, Conte fa (bene) il presidentissimo. Analisi di Antonucci". formiche.net (італ.). Архів оригіналу за 28 жовтня 2019.
  21. ↑ Last ditch effort: Italy's Conte pushes for populist-left wing alliance (англ.). EuroNews. 3.9.2019. Архів оригіналу за 25 жовтня 2020.
  22. ↑ Andeweg, R. B. (2002). Governance and politics of the Netherlands. Houndmills, Basingstoke, Hampshire: Palgrave Macmillan. ISBN 0-333-96156-0. OCLC 49276982.
  23. ↑ Torre, Carlos de la,. The promise and perils of populism : global perspectives. Lexington, Kentucky. ISBN 0-8131-4687-9. OCLC 901056726.
  24. ↑ Entscheidung in Spanien: Konservative sind Wahlsieger, verlieren aber Mehrheit (нім.). Spiegel Online, 20 Demcember 2015. Архів оригіналу за 8 листопада 2020.
  25. ↑ Mayorga, Rene Antonio (1997). Bolivia's Silent Revolution. Journal of Democracy. Т. 8, № 1. с. 142—156. doi:10.1353/jod.1997.0006. ISSN 1086-3214.
  26. ↑ а б Hawkins, Kirk Andrew, 1969- (2010). Venezuela's Chavismo and populism in comparative perspective. New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-511-72955-3. OCLC 772458312.
  27. ↑ Kampwirth, Karen (4 вересня 2012). Populist Seduction in Latin America (2nd Edition) - by de la Torre, Carlos. Bulletin of Latin American Research. Т. 31, № 4. с. 538—539. doi:10.1111/j.1470-9856.2012.00757.x. ISSN 0261-3050.
  28. ↑ Madrid, Raul L. (2012). The Rise of Ethnic Politics in Latin America. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-1-139-02259-0.
  29. ↑ https://www.washingtonpost.com/politics/2020/03/02/two-populist-movements-sanders-trump/?arc404=true. Архів оригіналу за 7 лютого 2021.
  30. ↑ Lukacs, Martin (2019-10-18). "Justin Trudeau is a fake progressive. Now Canada must vote for real ones | Martin Lukacs". The Guardian. ISSN 0261-3077. Архів оригіналу за 12 листопада 2020.
  31. ↑ "Opinion: We need to admit Canada has a left-wing populism problem". National Post. Retrieved 2020-10-07.
  32. ↑ "GOLDSTEIN: Trudeau's a 'populist' but just doesn't know it". Toronto Sun. Retrieved 2020-10-07. Архів оригіналу за 6 жовтня 2020.
  33. ↑ Juan José Cruces (21 лютого 2016). El puchero de gallina del populismo kirchnerista [The chicken pot of the Kirchnerite populism]. La Nación (Spanish) . Архів оригіналу за 11 лютого 2017. Процитовано 9 лютого 2017.
  34. ↑ Karl Oberascher (27 червня 2017). Welche Chancen hätte eine "Liste Peter Pilz"?. Kurier. Архів оригіналу за 28 жовтня 2017. Процитовано 28 жовтня 2017.
  35. ↑ а б South America's New Caudillos. The New York Times. 16 жовтня 2014. Архів оригіналу за 22 травня 2019. Процитовано 18 лютого 2017.
  36. ↑ Eduardo Porter (3 травня 2016). Populist Policies Let Brazil's Tomorrow Slip Away. The New York Times. Архів оригіналу за 8 листопада 2020. Процитовано 9 лютого 2017.
  37. ↑ Živi zid: socijal-populizam na hrvatski način. Tportal. 21.01.2015. Архів оригіналу за 15 листопада 2016. Процитовано 25.06.2015.
  38. ↑ а б в Pausch, Robert (4.2.2015). Populismus oder Extremismus? – Radikale Parteien in Europa. Архів оригіналу за 7 лютого 2015. Процитовано 12.03.2020 — через Die Zeit.
  39. ↑ Rechtspopulistische Parteien in Tschechien. - Vile Netzwerk. vile-netzwerk.de. Архів оригіналу за 29 липня 2017. Процитовано 12.03.2020.
  40. ↑ Nordsieck, Wolfram. Parties and Elections in Europe. www.parties-and-elections.eu. Архів оригіналу за 2 квітня 2017. Процитовано 12.03.2020.
  41. ↑ Denis Tugdual (5.4.2013). Le Pen-Mélenchon: la mode est au langage populiste. L'Express (French) . Архів оригіналу за 14 жовтня 2015. Процитовано 12.03.2020.
  42. ↑ Jean-Laurent Cassely (15.04.2013). Le populisme "vintage" de Jean-Luc Mélenchon, trop élaboré pour être efficace. Slate (фр.) . Архів оригіналу за 24 жовтня 2015. Процитовано 12.03.2020.
  43. ↑ Professor of Politics Michael Keating; Professor David McCrone, ред. (2013). The Crisis of Social Democracy in Europe. Edinburgh University Press. с. 147. ISBN 978-0748665822.
  44. ↑ Katsambekis, Giorgos. Left-wing Populism in the European Periphery: The Case of SYRIZA. academia.edu.
  45. ↑ Sì al taglio dei parlamentari, no allo ius culturae: il Pd ha assunto in blocco il verbo populista. Архів оригіналу за 24 грудня 2019. Процитовано 12 березня 2020.
  46. ↑ Strippoli, Francesco (2017). Emiliano, populista inconsapevole. Архів оригіналу за 7 серпня 2020. Процитовано 12 березня 2020.
  47. ↑ Andeweg, R. B.; Galen A. Irwin (2002). Governance and politics of the Netherlands. Basingstoke: Palgrave Macmillan. с. 51. ISBN 978-0333961575.
  48. ↑ а б Timbro Authoritarian Populism Index. Архів оригіналу за 12 листопада 2019. Процитовано 12 березня 2020.
  49. ↑ Rumäniens Justiz im Belagerungszustand. Neue Zürcher Zeitung. 21 лютого 2018. Архів оригіналу за 20 травня 2019. Процитовано 19 лютого 2019.
  50. ↑ Aufgefallen: Der stille Anführer. Publik-Forum[de]. 10.03.2017. Архів оригіналу за 29 грудня 2021. Процитовано 19.02.2019.
  51. ↑ Beichelt, Timm (2013) [2001]. 6.1.1 Strukturelle Kontextbindungen. Demokratische Konsolidierung im postsozialistischen Europa: Die Rolle der politischen Institutionen (German) . Springer-Verlag. с. 299. ISBN 978-3322813206. Архів оригіналу за 19 травня 2019. Процитовано 12.03.2020.
  52. ↑ Učeň, Peter (14 лютого 2016). Populizmus Smeru... má to ešte vôbec význam?. Архів оригіналу за 20 вересня 2016. Процитовано 12 березня 2020.
  53. ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 серпня 2016. Процитовано 12 березня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  54. ↑ Kern, Miro (5 серпня 2015). 11 nesplnených alebo meškajúcich sľubov premiéra Fica. Архів оригіналу за 8 серпня 2016. Процитовано 12 березня 2020.
  55. ↑ Cristóval Rovira Kaltwasser (2014). Carlos de la Torre (ред.). Explaining the Emergence of Populism in Europe and the Americas. University Press of Kentucky. с. 211. ISBN 978-0-8131-4687-4. {{cite book}}: Проігноровано |work= (довідка)
  56. ↑ Christopher Ross; Bill Richardson; Begoña Sangrador-Vegas (2016). Contemporary Spain. Routledge. с. 75. ISBN 978-1-317-75164-9. Архів оригіналу за 20 травня 2019. Процитовано 12 березня 2020.
  57. ↑ Cas Mudde (17 лютого 2015). The problem with populism. The Guardian. Архів оригіналу за 18 липня 2021. Процитовано 12 березня 2020.
  58. ↑ Tekdemir, Ömer (20 лютого 2015). Is a socialist EU possible via left-wing populist parties such as Syriza, Podemos and the HDP?. openDemocracy. Архів оригіналу за 8 вересня 2017. Процитовано 12 березня 2020.
  59. ↑ Bush, Stephen (4 січня 2017). Labour is running a great risk with its populist turn. New Statesman. Архів оригіналу за 15 лютого 2017. Процитовано 16.06.2017.
  60. ↑ Merrick, Jane (11 травня 2017). Can left-wing populism win the UK election?. cnn.com. Архів оригіналу за 9 січня 2022. Процитовано 16 червня 2017.
  61. ↑ Riddell, Mary (1 жовтня 2013). Ed Miliband's populism has turned him into the Tories' Red Peril. telegraph.co.uk. Архів оригіналу за 10 січня 2020. Процитовано 23 червня 2017.
  62. ↑ Suiter, Jane (2017). Ireland: The rise of Populism on the Left and Among Independents. У Toril Aalberg; Frank Esser; Carsten Reinemann; Jesper Strömbäck; Claes H. de Vreese (ред.). Populist Political Communication in Europe. New York and London: Routledge. с. 131. ISBN 978-1-138-65480-8.
  63. ↑ "More liberal, populist movement emerging in Democratic Party ahead of 2016 elections" [Архівовано 17 серпня 2019 у Wayback Machine.], By Zachary A. Goldfarb. The Washington Post. November 30, 2013. Retrieved April 15, 2017.
  64. ↑ "The Left's Unpopular Populism" [Архівовано 26 жовтня 2019 у Wayback Machine.], By Amitai Etzioni. The Atlantic. January 8, 2015. Retrieved April 15, 2017.
  65. ↑ "America in Populist Times: An Interview With Chantal Mouffe" [Архівовано 26 жовтня 2019 у Wayback Machine.], By Waleed Shahid. The Nation. December 15, 2016. Retrieved April 15, 2017.
  66. ↑ Populists, the Elites, and Us. Архів оригіналу за 9 серпня 2018. Процитовано 10 серпня 2017.
  67. ↑ Fighting Faux Populism. Архів оригіналу за 9 серпня 2018. Процитовано 10 серпня 2017.
  68. ↑ Left-Wing Populists in Latin America? (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 2 квітня 2016. Процитовано 12 березня 2020.

Література

[ред. | ред. код]
  • Albertazzi, Daniele; McDonnell, Duncan (2008). Twenty-First Century Populism. Palgrave MacMillan. ISBN 9780230013490.
  • Dingeldey, Philip (2021). "A People's Tribunate in a Populist Democracy? A Thought Experiment between Republicanism and Populism re-visited.” In: Mayr, Stefan/ Orator, Andreas (eds.): Populism, Popular Sovereignty, and Public Reason (= Central and Eastern European Forum for Legal, Political, and Social Theory Yearbook, Vol. 10). Peter Lang. ISBN 9783631840832, pp. 71–84.
  • Weyland, Kurt (2013). The Threat from the Populist Left. Journal of Democracy. 24 (3): 18—32. doi:10.1353/jod.2013.0045. S2CID 154433853.
  • March, Luke (2007). From Vanguard of the Proletariat to Vox Populi: Left-Populism as a 'Shadow' of Contemporary Socialism. SAIS Review of International Affairs. 27 (1): 63—77. doi:10.1353/sais.2007.0013. S2CID 154586793.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лівий_популізм&oldid=41593918