Клір

Клір ([κλήρος — жереб] ) — узагальнена назва священнослужителів у Християнській Церкві, на відміну від мирян.

В древній Церкві і на Сході

Поділ на мирян та клір почав формуватися ще в ранній Церкві, коли апостоли користувалися особливим авторитетом у віруючих. В апостольський період і починається процес створення церковної ієрархії. Знаком принадлежності до кліру стало покладення рук на посвячуваного кандидата, які ставали «рукоположеними» священослужителями.

В ранній Церкві (до кінця IV ст.) до кліру крім єпископів, пресвітерів та дияконів належали іподиякони, аколіти, остарії, читці, екзорцисти, нотарії, захисники уз, а також дияконіси.

У Православній Церкві розрізняють вищих кліриків — священослужителів; і нищих — церковнослужителів.

Вищі клірики одержують благодать священства через хіротонію (рукопокладення) в алтарі.

Нищі клірики ставляться на служіння через покладення руки єпископа — хіротесію — поза алтарем, в храмі.

В монастирях хіротесію можуть виконувати їх настоятелі: архімандрити та ігумени.

На відміну від права Римської Церкви, православне церковне право не розглядає незаконнонародженість як перепону до священства.

14-е Правило Трулльського Собору установлює для поставлення диякона мінімальний вік 25 років; а пресвітера — 30 років.

На відміну від Римської Церкви, православні канони не розглядають тілесні вади як перепону до священства.

На Заході

Починаючи з IV ст. в християнських державах клір одержав певні права та привілеї. На утримання кліру була виділена десятина, йому гарантували ряд привілеїв — пребенди, бенефіції. Церковна влада висувала до клира ряд вимог (напр., прийняття целібату для вищих ступенів кліру). В понтифікат папи Григорія I Великого (кін. VI — поч. VII ст.) на Заході знаком приналежності до кліру стала тонзура: членами кліру ставали особи, які пройшли обряди постригу та посвячення.

У сучасній Римській Церкві, після II Ватиканського Собору, до кліру належать тільки священослужителі: диякони, пресвітери та єпископи.