Лев Данилович

	Лев Данилович
	Лев ДаниловичЛев I у великокняжій короні на фоні Львова
Прапор	Король Русі
1269 — 1301
Попередник:	Данило Романович
Наступник:	Юрій I Львович
Прапор	Великий князь Київський
1271 — 1301
Попередник:	Ярослав Ярославич
Наступник:	Володимир-Іван Іванович
Прапор	Князь перемиський
1240 — 1269
Попередник:	Андрій Андрійович
Прапор	Князь белзький
1245 — 1269
Попередник:	Всеволод Олександрович
Наступник:	Юрій Львович
Прапор	Князь галицький
1264 — 1301
Попередник:	Данило Романович
Наступник:	Юрій I Львович
Прапор	Князь володимирський
1292 — 1301
Попередник:	Мстислав Данилович
Наступник:	Юрій I Львович
Народження:	бл. 1228
Смерть:	бл. 1301; Львів
Релігія:	католик
Рід:	Рюриковичі (Романовичі)
Батько:	Данило Галицький
Мати:	Анна Мстиславна
Шлюб:	Констанція Угорська
Діти:	Юрій, Анастасія, Святослава
	Медіафайли у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про: Лев (значення), Лев I та Онуфрій.

Лев Дани́лович (бл. 1228(1228)^[1] — бл.1301) — князь перемишльський (бл. 1240—1269), белзький (після 1245—1269) і галицький (1264—бл. 1301). Представник роду Романовичів, гілки Володимирських Мономаховичів, із династії Рюриковичів.

Син Данила Галицького і Анни Мстиславни. Чоловік угорської принцеси Констанції, доньки угорського короля Бели IV. Вперше відзначився у поході проти Куремси^[2]. Після розпаду Галицько-Волинського князівства по смерті Данила (1264) успадкував Галицьку і Перемишльську землі, ставши найсильнішим серед членів дому^[2]. Визнав себе васалом Золотої Орди^[2]. Убив литовського князя Войшелка за передачу Литви його братові Шварну (1267)^[2]. Тим самим зіпсував відносини з литовцями, які замість русина поставили наступним князем литовця Тройдена; поховав ідею єдиної Русько-Литовської держави під егідою Романовичів^[2]. Безуспішно претендував на литовську (1269) та польську (1289) спадщину, залучаючи до походів татар. Замість краківської корони здобув лише Люблінську землю. Спільно з ординцями воював в Угорщині, на короткий час приєднав Закарпаття (1283)^[2]. Прославився як мужній воїн і полководець, але нерозважливий і нестриманий політик^[2]. Занедбав своє князівство через часті війни з сусідами^[2]. За переказом у старості прийняв чернецтво^[3]. Іменем Лева названо місто Львів^[3]. У західноєвропейських джерелах називається королем Русі, хоча в руських джерелах ніколи так не титулувався^[4].

Імена

Ле́в Дани́лович — в українській традиції з патронімом^[2].
Ону́фрій — хрещене ім'я^[3].

На думку дослідників Лев Данилович отримав ім'я на честь константинопольського імператора Лева Великого.^[5]

Біографія

Ранні роки

Точна дата народження Лева невідома. М. Котляр і Л. Войтович припускають, що він народився близько 1225 року^[2]^[1].

Лев був другим сином^[2] Данила Романовича, старшого сина першого галицько-волинського князя Романа Мстиславича, представника волинської гілки Мономаховичів, і галицької князівни Анни, доньки галицького князя Мстислава Удатного, представника смоленської гілки Мономаховичів^[6]. По батьківський лінії він був нащадком великих київських князів Романа і Мстислава, а також візантійського імператора Ісаака II Ангела. По лінії матері його прадідами були новгородський князь Мстислав Ростиславич та половецький хан Котян.

Перша згадка про Лева в літописі датується 1233 роком^[3].

У 1240 році разом з батьком був в Угорському королівстві, де Данило шукав союзників проти монголо-татар.

Військово-політичну діяльність князь Лев Данилович розпочав ще за життя свого батька, беручи участь у всіх його походах. 1244 року був у війську Данила, яке зазнало поразки у битві проти претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича на р. Січниці, лівій притоці Вишні у Перемишльській землі.

Брав участь у битві під Ярославом 1245 року, у якій війська Данила Галицького розбили Ростислава Михайловича.

У 1247 році (за іншими даними — в 1251—1252) для зміцнення союзу з Угорським королівством Данило Романович одружив його з донькою Бели IV Констанцією. Можливо, на знак цієї події було засновано місто Львів, назване на честь Лева Даниловича.

1249 року брав участь у поході на Слонім в ході втручання галицько-волинських військ в литовські усобиці на стороні князя Товтивіла.

У 1252—1254 роках разом з батьком воював з монголо-татарським баскаком Куремсою.

В цей же час, 1252 року, здійснив похід у чеські землі на підтримку брата Романа в ході війни за австрійську спадщину Бабенбергів.

Зимою 1253—1254 року очолив похід у ятвязьку землю проти князя Стекинта. В ході цієї війни з наказу Данила швидким маршем перекинув військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком.

Наступної зими здійснив каральний похід у Болохівську землю, князі якої як ординські данники підтримали Куремсу (Коренцу) у верхів'я Південного Бугу.

У кінці 1255 року вирушив до Новогрудка на допомогу братові Роману, який претендував на литовський престол, після чого розбив ятвягів.

Самостійне правління

Портрет князя Лева Даниловича (Л. Долинський, кінець XVIII ст.)

Після смерті Данила Галицького у 1264 р. крім Перемишльського князівства отримав також Галицьке та Белзьке^[7].

У 1267 році великий князь литовський Войшелк передав литовський престол Левовому братові Шварну, який був його швагром, а сам постригся в монахи в одному з монастирів Галичини. Згодом Лев покликав Войшелка погостювати та вбив під час сварки ймовірно через те, що останній зробив своїм наступником Шварна, а не його. Після цього стосунки між литовськими та руськими князями значно погіршились і переросли у спустошливі війни.

Проте 1269 року помер Шварно Данилович, і Лев успадкував Холм і Дорогичин та передав їх своєму сину Юрію. В цей же час здійснив невдалу спробу утвердитись у Литві, в якій Шварно був великим князем. 1270 року помер Василько Романович, який, здається, перед смертю пішов у монахи, і відтоді Лев, як старший з Романовичів, фактично став верховним князем Галицько-Волинського князівства.

Лев не був коронований Папською короною, адже в Золотій Орді на той час зміцнів темник Ногай, який відновив владу золото-ординських ханів над Галицько-Волинським князівством. Свій вплив в Орді Ногай зберігав до самої смерті в 1300 році. Упродовж всього часу Лев залишався васалом Орди і навряд чи міг коронуватися.

За деякими даними, Лев у 1272 році переніс свою столицю до Львова. Згідно з хронікою Бартоломея Зиморовича Лев близько 1271 року відбудував Львів і, спорудивши Високий замок, навіть перебув у ньому холодну зиму, але наступного року переніс резиденцію в новозбудований Низький замок на березі річки Полтви.

У 1272—1273 роках разом з братом Мстиславом та володимирським полком Володимира Васильковича втрутився у польську міжусобицю на боці свояка, Болеслава V Сором'язливого. Тоді ж об'єднанні галицько-волинські полки виступили проти ятвягів та взяли їхнє місто Злину, після чого з ятвягами був укладений мир.

Весною 1275 року війська литовського князя Тройдена спустошила Дорогичин. У відповідь на це в кінці того ж року Лев організував великий похід проти литовців, у якому крім галицько-волинського війська взяли участь брянський князь Роман Михайлович з сином Олегом, смоленський князь Гліб Ростиславич, турово-пінські князі та татари очолювані воєводою Ягурчином. Під час походу Лев разом з татарами здобув Новогрудок не дочекавшись підходу основних сил союзників. Через це останні відмовились продовжувати війну та вернулись в свої уділи.

В кінці 1277 р. послав загін під керівництвом свого сина Юрія у новий похід проти Литви, організований татарами, який закінчився невдалою облогою Гродна.

Після смерті краківського князя Болеслава V Сором'язливого (1279), одруженого з Кунегундою Угорською — сестрою його дружини Констанції, в союзі з чеським королем Вацлавом II намагався здобути Краків. Підтримуючи в боротьбі за краківський престол Болеслава II Мазовецького (сина сестри Предслави), вів тривалу війну з польським князем Лешком II Чорним. В кінці 1279 — на початку 1280 за підтримки татар та інших Романовичів здійснив похід на Польщу в ході якого русько-татарські сили спустошили околиці Сандомира, проте були розбиті поляками у битві під Гозліцами зазнавши значних втрат.

У 1281 році приєднав жупу Берег та інші володіння на Закарпатті до своїх земель.

1282 року брав участь у поході Ногая в Угорщину.

1285 року в союзі з Володимиром Васильковичем та литвою воював проти мазовецького князя Болеслава Земовитовича. 1287 року ходив на Польщу в складі татарської армії Телебуги.

1289 року Лев знову вирядився на Краків, тепер підтримуючи кандидатуру Болеслава Земовитовича, і проти його суперників ходив аж у Сілезію. У цій війні Лев частково досягнув своєї мети — зайняв Люблінську землю, яка до 1302 р. залишалася при Галицькому князівстві. Під час цих подій Лев увійшов у близьке порозуміння з чеським королем Вацлавом ІІ: «держав з ним велику дружбу і склав з ним мир до кінця життя»

Остання згадка про Лева в джерелах — друга зустріч з Вацлавом ІІ в Брно 1299 року.

Лев підтримував союзні стосунки із Золотою Ордою, в його підпорядкуванні знаходився й Київ.

Докладав багато зусиль до створення Галицької митрополії, яка постала 1303 року, вже за короля Юрія I Львовича.

Смерть і поховання

Точна дата смерті Лева невідома. У 1796 році Й. Енгль припустив, що князь помер близько 1301 року. Цю дату підтримали історики М. Карамзін, Д. Зубрицький, І.Шараневич, В.Антонович, Л. Войтович^[3].

За легендою, Лева поховали у Онуфріївському монастирському храмі села Лаврів. Однак каплиця, до якої традиція прив'язувала його могилу, виявилася будовою XVII—XVIII ст.^[3]^[8]^[9]. Більш рання церква у Лаврові не знайдена, хоча монастир був закладений у XIII ст^[3].

Відомості про смерть Лева у Спаському монастирі, так само, як і версія віднайдення у 1767 р. Багатої гробниці князя, срібло з якої пішло на відновлення монастиря, дуже непевні^[3].

Оцінки

У першій частині Галицько-Волинського літопису (ХІІІ ст.) Лев Данилович описується позитивно, як найближчий сподвижник батька Данила, учасник усіх його походів: «Князь думен и хоробор на рати, немало бо показа мужьство свое во многых ратех»^[10]. Проте в другій частині його змальовано негативно, як «безчесного князя»^[11]. На думку дослідника М. Бартницького, це пов'язано з тим, що Лев, зайнятий війнами, не потурбувався про власного літописця, а волинські редактори літопису, екстраполювали туди неприязнь своїх князів до свого брата і сюзерена^[12].
Хроніст Бартоломей Зиморович високо оцінював Лева, називаючи його винахідником машин для здобування фортець^[13].
У XV—XIX ст. князь Лев був дуже популярним серед різних верств руського населення Галичини і Волині, про що свідчать народна традиція і численні підробки княжих грамот^[14]^[11].

Сім'я

Докладніше: Рюриковичі, Волинські Мономаховичі та Романовичі

Батько: Данило (1202—1264), князь галицький (1205—1206, 1211—1212, 1230—1232, 1233—1234, 1238—1264), володимирський (1205—1208, 1215—1238), київський (1239—1240), галицько-волинський (1238—1264), король Русі (1253—1264)
Брати і сестри:
- Іраклій (бл. 1223—до 1240), помер молодим
- Переяслава (?—1283) ∞ Земовит І, мазовецький князь
- NN (?—?) ∞ Андрій, володимиро-суздальський князь
- Софія (?—?) ∞ Генріх V, шварцбурзький граф
- Роман (бл. 1230—бл. 1261), князь новогрудський (1251—1256), холмський (?—1261), герцог австрійський (1252—1254)
- Мстислав (?—після 1292), князь луцький (1264—1292), володимирський (1288—1292)
- Шварн (?—після 1292), князь холмський і великий князь литовський (1264—1269)
- NN (?—бл. 1253), помер немовлям
- NN (?—бл. 1253), померла немовлям

Дружина — Констанція Угорська, дочка угорського короля Бели IV.

Діти:
- Юрій (1252/1257—1308), князь белзький (бл. 1269—1301), володимирський (1301—1308), король Русі (1301—1308)
- Святослава (?—1302), черниця
- Анастасія (?—1335) ∞ Земовит, добжинський князь
- (?) Олена ∞ Казимир, битомський князь^{[джерело?]}

Родовід

8. Мстислав, великий князь київський

4. Роман, великий князь київський

9. Агнешка, польська князівна

2. Данило, король Русі

10. Ісаак II, візантійський імператор

5. Анна, візантійська принцеса

11. Ірина, візантійська аристократка

1. Лев, галицький князь

12. Мстислав, новгородський князь

6. Мстислав, галицький князь

13. N Глібівна, рязанська князівна

3. Анна, галицька князівна

14. Котян, половецький хан

7. Марія, половецька князівна

15. невідомо

Вшанування пам'яті

Кіно

1987: Данило, князь Галицький
2018: Король Данило

Вулиці

На честь нього названа Вулиця Князя Лева у місті Львів.
Вулиця Князя Лева у місті Городенка.
У селі Ралівка Львівської області вулицю Дружби перейменували на вулицю Князя Лева.^[15]

Установи

На честь нього названа Перша міська клінічна лікарня імені Князя Лева у місті Львів
24 серпня 2021 року 1 окремій бригаді Державної спеціальної служби транспорту присвоєно почесне найменування «імені князя Лева».^[16]

Примітки

↑ ^а ^б ^в Войтович 2014; у попередніх роботах Войтович вказував іншу дату — бл. 1228 року (Войтович 2000).
↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж ^и ^к ^л ^м Котляр 2009: 72
↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж ^и Войтович 2000.
↑ Войтович 2003: 66.
↑ Майоров О. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич володар, воїн, дипломат. Т.2. Політична та культурна спадщина, родина, династія. Біла Церква, 2011. С.724.
↑ Войтович 2012: 8—9.
↑ Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. — Київ: Наукова думка, 1984. — С. 105.
↑ Площанский 1866: 78—106.
↑ Малевская 1981: 278.
↑ ПСРЛ, Т.2, Стб. 935.
↑ ^а ^б Войтович 2012: 6.
↑ Bartnicki 2011: 93–100.
↑ Zimorowicz 1899: 54.
↑ Мицько 2002: 187—194.
↑ Перелік об’єктів топонімії, що перейменовано. Google Docs (укр.). Процитовано 3 серпня 2024.
↑ Глава держави присвоїв почесні найменування військовим частинам Збройних Сил України. armyinform.com.ua (укр.). Процитовано 26 жовтня 2023.

Бібліографія

Джерела

Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), Т.2. III. Ипатьевская летопись. Санкт-Петербург, 1843.
Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. Київ: Дніпро, 1989.
Купчинський, О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ — першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. Львів, 2004.
Zimorowicz, J.B. Opera guibus res gestae urbis Leopolis illustrantur / Ed. C.Heck. Leopoli, 1899.

Монографії

Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.). Львів: Інститут українознавства, 2000. С. 26, 62, 90, 98, 185, 227, 230, 284—288, 376, 417—418, 425, 438, 441—442, 445—446, 450, 454, 457, 467, 499, 514.
Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти [1]. — Біла Церква, 2006. С. 497—501
Войтович, Л. Князь Лев Данилович [Архівовано 23 лютого 2020 у Wayback Machine.]. Львів, 2012.
Войтович, Л. Лев Данилович, князь галицько-волинський (бл. 1225 ;— бл. 1301). Львів, 2014.

Статті

Войтович, Л. Де була столиця Лева Даниловича? (Джерелознавчий аспект проблеми) // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Т.1. Київ–Львів, 2004, С. 712—720.
Войтович, Л. . Військове мистецтво Галицько-Волинської держави: князь Лев Данилович // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». № 502. Держава та армія. 2004, С. 13–18.
Войтович, Л. Штрихи до портрету князя Лева Даниловича // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). Вип.5. Київ, 2005, С. 143—156.
Войтович, Л. Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ ст. // Вісник національного університету «Львівська політехніка». № 571. Держава та армія. Львів, 2006, С. 89–93.
Войтович, Л. Князь Лев Данилович — полководець і політик // Confraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 15. Львів, 2006—2007, С. 115—124.
Войтович, Л. Королівство Русі: факти і міфи [Архівовано 19 жовтня 2017 у Wayback Machine.] // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. 2003. Вип. VII. С. 63—71.
Домбровський Д. Матримоніальна політика князя Лева Даниловича // Записки НТШ. Т.240. Львів, 2002, С. 195—218.
Малевская М. В. Архитектурно-археологичемкие исследования в Львовской области // Археологические открытия за 1980 г. Москва, 1981, С. 278.
Мицько І. Феномен грамот князя Лева // Старосамбірщина. Т.2. 2002. С. 187—194.
Площанский В. Лавров село и монастырь в Самборском округе // Научнный сборник изданый Литературным обществом Галицко-Русской матицы. — Львов, 1866. С. 78—106.
Bartnicki M. Wizerunek «безчесного князя» w Kronice Halicko-Wołyńskiej // Actis testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.20. Львів, 2011. С.93–100.
Dąbrowski, D. Stosunki polityczne Lwa Daniłowicza z sąsiadami zachodnimi w latach 1264—1299/1300 r. // Галичина та Волинь у добу середньовіччя. Історичні та культурологічні студії. Т.3. Львів, 2001, С. 42–69.

Довідники

Котляр, М. Ф. Лев Данилович [Архівовано 21 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 72. — ISBN 978-966-00-1028-1.
Котляр, М. Ф. Лев І Данилович // Українська дипломатична енциклопедія, 2004, Т. 1.
Лев Данилович // Довідник з історії України [Архівовано 4 березня 2015 у Wayback Machine.]. Київ, 1993.
Лев Данилович [Архівовано 9 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — 1960. — Т. 3, кн. VI : Літери Ком — Ле. — С. 813. — 1000 екз.

Про грамоти

Бібліографія

Грушевський, М. Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва? // Записки НТШ. Т.45. 1902, С. 1—22.
Линниченко, И.А. Грамоты Галицького князя Льва и значение подложных документов как историчского источника // Известия Отделения русского языка и словестности. Т.9. Кн. 1. Санкт-Петербург, 1904, С. 80—102.
Генсьорський А.І. З коментарів до Галицько-Волинського літопису (волинсько-галицькі грамоти ХІІІ ст.) // Історичні джерела та їх використання. Т.4. Київ, 1964, С. 171—184.
Маркевич О. Невідома грамота князя Льва Даниловича // Архіви України. 1968. № 5, С. 23–29.
Купчинський О.А. Дослідження та публікації грамот Галицько-Волинського князівства у XVIII ст. // Київська Русь: Культура, традиції. Київ, 1982, С. 129–149.
Купчинський, О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ — першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. Львів, 2004., С. 7–19, 21–24, 26–31, 37, 41, 43, 62–72, 79–82, 94, 103, 119–122, 125–131, 134, 136, 174-176, 208–286, 291–322, 331–366, 381–416, 450–749, 822–875, 903–969, 1013–1094, 1102–1136.
Інкін В. Чи є історична основа в фальсифікатах грамот Льва Даниловича? // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип.24. З історії стародавності і середньовіччя. Львів, 1988, С. 60.
Мицько, І. Феномен грамот князя Лева // Старосамбірщина. Т. 2. 2002, С. 187–194.