УДК 001.89/.9(0.

062)
Р86
Рундель Олександр
Наукове мислення. Аргументовані способи не приймати все на віру / Олександр Рундель. —
К. : Віхола, 2023. — 176 с. — (Серія «Наукпоп»).
ISBN 978-617-8257-26-2
Наші органи чуття практично цілодобово постачають нам інформацію про навколишній
світ. Мозок аналізує всі ці дані та формує уявлення про істинне чи хибне. Втім, на жаль,
людський зір, смак, нюх не є досконалими, а наш розум інтерпретує ці відчуття суб’єктивно.
Так у цілком упорядковану картину світу може закрастися помилка, і ти вже не розумієш —
вірити власним очам чи покладатися на чужі слова? Цю дилему допомагає розв’язати наука,
а саме — науковий стиль мислення.
У цій книжці науковець Олександр Рундель розповідає про інструментарій, яким
користуються вчені, щоб пізнавати світ. Як досвід перетворюється в наукові теорії? Чим
відрізняється наука від псевдонауки? Чому найпростіше пояснення іноді найправильніше?
Чи є межа в здорового скептицизму? Чому світогляд циніка повертає нас до печерного
мислення?
Про все це розповідає автор, водночас пояснюючи, чому не варто вірити «відкриттям»,
зробленим у секретних лабораторіях, і до чого тут наукова спільнота.
Між знаннями та користю не можна ставити знака рівності. Але знання є чудовим
інструментом, щоб якусь користь від нього таки отримати. І якщо розглядати науку як
інструмент у руках суспільства, то було би непогано, якби воно знало, що з цим робити,
впевнений Олександр Рундель.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким
способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.
© Олександр Рундель, 2023
© Яна Зіневич, обкладинка, 2023
© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2023
Відгуки про книжку

Автор ставить за мету розкриття одразу декількох важливих питань. Чим наука є? Чим
наука не є? У чому помиляються противники науки? Які філософські дискусії сформували
науку? А отже, ця книжка не про захопливі відкриття, зроблені завдяки науці, а про те,
наскільки захопливою є власне наука.
Помітно, що Олександр щиро вболіває за науковий світогляд і його присутність у житті
кожного. Поміж рядків зчитується тривога щодо тих ситуацій, коли наукою нехтують. Наука
потрібна, як і книги, які роблять її зрозумілішою для всіх нас.

Артем Албул, автор каналу «Клятий раціоналіст»

«Це вже пішла філософія», — кажуть пересічні люди, коли хочуть підкреслити відірваність
розмірковувань від проблем реального життя. Коли ж науковці чують про філософію науки,
чимало з них дратується: треба експерименти ставити, а філософствувати потім. Але в житті й
науці ми регулярно ухвалюємо рішення, що базуються на філософських аргументах, навіть
коли робимо це несвідомо. Олександр Рундель спробував прочинити підвалини нашого
щоденного вибору у світі, переповненому інформацією, скориставшись методологією
наукового методу. Книжка повна фізиків, філософів, історичних екскурсів — проте, перш за
все, вона про те, як повсякденно відрізняти надійне знання від «демонів розуму».
Однозначного й перевіреного рецепту не існує, бо міфологічна свідомість притаманна людині
з дитинства, а маніпулятори та брехуни завжди вдосконалюють свої методи омани. Однак ця
книжка пояснить вам, чому наука містить найоб’єктивніше знання та як послуговуватися нею
з користю для себе.

Олексій Болдирєв, біолог, історик науки, науковий редактор порталу «Моя наука»
Вступ

Людина не має гострих міцних ікл чи кігтів або панцира, який би її

захищав. За іншими фізичними параметрами ми теж поступаємося
багатьом видам тварин, що живуть на цій планеті. Наша суттєва
перевага над рештою істот — здатність формувати достатньо точні й
повні уявлення про світ навколо та зважати на них, ухвалюючи
рішення. Це можуть бути як рішення «маленької людини», що планує
власне життя, так і найвищих посадовців, у чиїй відповідальності —
долі цілих держав. Усім нам потрібно мати зв’язки з реальністю, щоб
уявлення про світ були якомога ближчими до істини. Людство існує
багато тисячоліть, однак у цій царині особливих успіхів удалося
досягти лише в останні кілька віків. Подія, що обумовила ці успіхи, —
поява науки в її більш-менш сучасному вигляді в ХVІ–ХVІІ столітті.
Вражає, що саме завдяки науці люди змогли здобути знання, яке
дозволило створити різні технології, що досить надійно працюють.
Багато з них виявилися дуже корисними — ефективне виробництво
продуктів, медицина, транспорт, засоби зв’язку, комп’ютери та чимало
іншого. Завдяки цьому про деякі проблеми, що були актуальні в
минулому, сучасники знають тільки з книжок. Оскільки наука, без
сумніву, — найуспішніший приклад побудови такої картини світу, нам
корисно розуміти, що відрізняє її від альтернатив. Якщо глибоко
копнути, то це досить складне питання, і для його ретельного аналізу
знадобилося б значно більше сторінок, ніж ви побачите в цій книжці.
Утім складні концепції побудовані з простіших цеглинок, і про
найважливіші з них я розповім тут.
Сьогодні ми рідко маємо справу з прямими очевидними загрозами,
як-от хижак десь у кущах. У суспільстві частіше одні люди шкодять
іншим, вводячи їх в оману. Немає різниці, чи вам свідомо брешуть, чи
просто помиляються — шкода все одно завдається. Тож для всіх нас
дуже важливо вміти в житті якось на око визначати найтиповіші види
помилок і брехні.
 Хай як це дивно звучить, але тут нам стане в пригоді філософія. Вона
розглядає так звані вічні питання: що таке добро, що людина може
знати, як улаштований світ, що таке свобода тощо. Відрізняє ці
питання від повсякденних те, наскільки вони всеохопні. Кожне з них
стосується не певних ситуацій, а життя загалом. Найбільша проблема
в тому, що можлива відповідь на «вічне» питання породжує купу
нових запитань, не менш значних.
Отже, філософські дискусії вічні, але це не означає, що вони не
дають користі! Насправді кожен з нас має власні переконання щодо
багатьох філософських проблем. Відповідно вони впливають на певні
рішення людини щоразу, коли вона робить вибір. Проте якщо особа не
задумується, це означає, що її переконання сформував хтось інший.
Добре, якщо він хоча б мав щирі наміри. Однак навіть у такому разі
вам можуть сильно нашкодити.
Ще одна особливість власних поглядів на філософські питання
полягає в тому, що вони зачіпають не якусь одну сферу вашого життя,
а тією чи іншою мірою торкаються всіх. Тож бажано ознайомлюватися
з «підводними каменями» спочатку з книжок — так безпечніше, ніж
самостійно припускатися помилок, які хтось уже робив до вас.
У цій книжці я спробую лаконічно пояснити, що відрізняє науковий
стиль мислення від інших та чому він вартий нашої довіри. Як людина,
що має науковий ступінь і досить тривалий час присвятила науці, я
можу багато чого про неї розповісти. Ви дізнаєтеся, які виклики стоять
на шляху формування наукової картини світу та що про них думають
деякі визначні, на мою думку, філософи. Їхні погляди можуть бути
маяком у непевних ситуаціях. Також я матиму сміливість висловити
особисті думки там, де це буде доречно. Навряд чи мені вдасться
навести всі потрібні аргументи, але маю надію, що принаймні дехто з
вас захоче дослідити ці питання глибше в інших книжках, товстіших і
важчих. Оскільки відрізняти правду від помилки чи брехні нам
потрібно не тільки в науковій лабораторії, доречно буде зачепити
також питання суспільного життя. Я робитиму це обережно, бо все ж
таки мій фах — фізика.
На початку книжки буде доречно подякувати тим людям, без чиєї
допомоги вона навряд чи з’явилася б. Передусім я вдячний своїй
дружині Ірині за всебічну підтримку мого хобі — популяризації науки.
Поради моєї коханої завжди були винятково цінними. На читання
чернеток різної стадії готовності, крім неї, знайшли час філософи
Ірина Петленко та Дмитро Сепетий, антропологиня Тіна Полек,
історики Тетяна Водотика та Олександр Алфьоров, психологиня Ілона
Яремич, відома за ютуб-каналом «Пітятко», біолог Олексій Болдирєв,
математикиня Катерина Терлецька, фізики Артем Забуга та Олександр
Хрептак, а також антрополог і письменник Сергій Клемін. Їхні відгуки,
зауваження та уточнення були дуже корисними. Окрема подяка —
ЗСУ, Нацгвардії, ТрО та іншим захисникам і захисницям за те, що
можна займатися творчістю, перебуваючи в безпеці, а також
дипломатам, що переконують дружні держави підтримувати нашу
країну в час повномасштабної війни, яку веде проти нас Росія.
Чи можливо пізнати істину?

Перед тим як шукати складних відповідей на це питання, подивімося,

чим нас не влаштовують прості. Перша проста відповідь — наші думки
існують тільки в голові й не мають зв’язку з реальністю. Відповідно
істини або немає, або вона нам не доступна з якихось причин. Назвемо
це песимістичним поглядом на істину, або пізнавальним песимізмом.
Якщо людина його приймає, тоді їй лишається тільки зневіра та
бездіяльність. Оскільки ми не можемо нічого напевно знати, то вірити
нікому теж не варто. Будь-яке рішення не матиме достатніх підстав, а
всі дії — сенсу. Видатний філософ і математик Бертран Рассел
відзначав зв’язок між такими поглядами та авторитаризмом чи
тоталітаризмом1. Дійсно, навряд чи люди, які не вірять у можливість
знайти правду, всерйоз розраховують на верховенство права чи на
ефективне управління державою. Такі особи, найімовірніше, не готові
докласти зусиль для створення подібних інститутів. Про які чесні суди
може йтися, якщо правди немає! Єдине, що людина з такими
поглядами здатна всерйоз визнавати, — це власні інтереси. Я не
побажав би вам мати справу з таким держслужбовцем.
Пряме заперечення можливості мати знання про світ здатне
спричинити людині дискомфорт, тому прибічники пізнавального
песимізму можуть приховувати його, ототожнюючи істину з користю:
які погляди корисні, такі й правдиві. Хоча знання й здатні приносити
користь, але вони не дорівнюють їй. Людина може чудово розуміти, що
діється, і мати рацію, але опинитися в таких скрутних обставинах,
коли залишається тільки змиритися. Також буває, що хтось
помиляється, але одного разу випадково ухвалює рішення, що
виявляється корисним. Потім, якщо цей випадок стає відомим,
«пізнавальні песимісти» можуть століттями його згадувати й наводити
як приклад усім прибічникам раціонального пізнання. Можна дістати
певний зиск, ошукуючи інших. На мою думку, якщо хтось каже, що
істина дорівнює користі тут і зараз, то в довгостроковій перспективі в
нього не буде ані істини, ані користі.
 Олексій Юрчак — антрополог, що досліджував культуру пізнього
СРСР2, розповідає, як совітські люди повторювали партійні гасла не
через власні переконання, а тому, що це означало для них
приналежність до спільноти. Так само він описує голосування «за»,
коли комсомольці піднімали руку на зборах, навіть не слухавши, про
що йшлося на засіданні. Вони могли читати книжку або робити щось
інше. Водночас Юрчак стверджує, що люди вважали «ненормальним»
звертати увагу на фактичний зміст гасел, які треба було повторювати.
Це ж лише «проформа». Колектив розцінював і «дисидента», який
сперечався з лінією партії, і «активіста», готового до певних дій у своїй
підтримці, однаково — як джерело проблем, загрозу для «нормального
життя» спільноти. Тих, хто ставить «зайві питання», зазвичай не
поважали. Цієї держави немає вже понад тридцять років, але значення
слів, які я вище взяв у лапки, схоже, досі викривлені в суспільній думці
— принаймні в частини наших сучасників.
Що ж буде, коли ми перегнемо палицю в інший бік — до
пізнавального оптимізму? Припустімо, що за будь-яких обставин
людина здатна знати чи хоча б упізнавати істину. Це можуть бути
переконання про те, що істина завжди чітка й очевидна та за
безпосереднього контакту сприймається саме як правда, або ж що
справжнє знання походить звідкись із глибин нашого розуму (іноді
вживають слово «інтуїція»). Наприклад, Френсіс Бекон (мислитель, що
жив на межі ХVІ–ХVІІ століть) вважав, що варто тільки очистити свій
розум від ідолів (по-нашому — стереотипів), і тоді істина йому відразу
відкриється. Рене Декарт, який жив у ту саму епоху, теж був
переконаний, що істина уявляється розуму ясно й чітко. Ці філософи,
як і багато їхніх сучасників, висували подібні ідеї, щоб позбутися
тиску зовнішнього авторитету церкви, яка явно не сприяла
незалежному пізнанню світу. На той час такі переконання виявилися
деякою мірою плідними, бо багато людей очистили свій розум від
релігійних догм та інших забобонів і спромоглися здійснити перші
дослідження. Плоди розвитку науки, яка тоді зароджувалася, сьогодні
присутні в усіх сферах нашого життя. Однак не думаю, що перші
дослідження здійснювалися згідно з подібними уявленнями (усе ж
таки, критерієм перевірки в них були досліди).
Видатний філософ ХХ століття Карл Поппер вважав, що корені
оптимістичних поглядів на істину сягають принаймні античних часів і
подарували сучасній науці деякі корисні звички — наприклад, звичку
наводити першоджерело під час переказу ідей. Однак у такого погляду
теж є вади. Думаю, ні для кого не секрет, що різним людям бувають
очевидними різні речі. Коли таке трапляється, то немає
штангенциркуля, яким вони могли б «помірятися», хто більше
звільнився від догм і забобонів, чий розум чистіший або ясніший.
Отже, постає потреба в новому авторитеті, який був би вищим за тих,
хто сперечається. Добре, якщо це буде авторитет наукової спільноти.
Утім може статися так, що цю монополію в суспільстві захопить хтось,
у кого інша мета, ніж пошук істини. Мабуть, тому Поппер
наголошував на небезпеці обох крайніх поглядів на можливість
пізнати світ — як песимістичного, так і оптимістичного3. Обидва
потенційно загрожують несвободою!
Карл Поппер вважав, що невігластво — це не просто відсутність
знання, як могло б здатися на перший погляд, а певне спрямування
думки, що породжує відразу до пізнання. Коріння цього можуть бути в
уявленні, що істина — це щось ясне та очевидне. Ми знаємо, що
сучасні наукові теорії далеко не завжди такі. Дуже часто вони занадто
складні й вимагають у людини, яка хотіла б їх опанувати, довгої
підготовки. Прибічник «очевидної істини» може на старті відкинути ці
теорії, бо в них буцімто навмисно все ускладнюється. В інших розділах
цієї книжки ми переконаємося, що це не єдиний можливий погляд на
науку, який заважає її опановувати чи хоча б застосовувати. Також
побачимо, що невігласи бувають привабливою ціллю для різних
маніпуляторів, які постійно намагаються знайти вразливі місця в
наших поглядах на пізнання світу та використати їх. Однак не варто
думати, що хтось міг би навмисне створювати невігластво. Припускаю,
що воно має цілком природне походження. Пізніше ми обговоримо це
питання детальніше.
Також Поппер наголошував на легкості, з якою може відбуватися
перехід між двома крайнощами в поглядах на можливість пізнавати
світ. Маючи оптимістичний погляд на істину, можна обрати авторитет,
який згодом себе не виправдає, і безмежно розчаруватися. Так само
можна від думки, що нікому вірити не варто, прийти до визнання
власного розуму як такого, якому відкривається очевидна істина. Не
думаю, що перебування людини на такій «гойдалці» сприяє ухваленню
якісних рішень.
 Крайнощі в ставленні до істини — це погано. Яка поміркована
позиція буде достатньо переконливою та безпечною? Вона полягає в
тому, що людський розум здатний наближатися до істини, але завжди
слід пам’ятати, що ми можемо помилятися. Навіть у тому, що нам
зараз здається очевидним! Утім наші помилки не вирок для знань, а
шанс на уточнення власної картини світу. Тільки треба їх розпізнати й
зробити відповідні висновки. З наступних розділів ми дізнаємося, як
це завдання виконує наука.
Висновки
Заперечення можливості знати істину, ототожнення її з користю
(пізнавальний песимізм) та переконання, що істина очевидна
(пізнавальний оптимізм), не сприяють зростанню наших знань.
Також вони в разі поширення можуть стати небезпечними для
суспільства, сприяючи становленню автократичних режимів
різних штибів. Краще натомість розраховувати на наближення
своїх знань до істини, але пам’ятати про можливість помилки.

1 Let the People ink : A Selection of Essays by Bertrand Russell. 1941, p. 77.
2 Alexei Yurchak. Everything Was Forever, Until It Was No More: e Last Soviet Generation (In-
Formation), 2005.
3 Popper K. R. Conjectures and Refutations. e Growth of Scienti c Knowledge. 1962.
Теорії, досліди й технології

Для розвитку наукового знання мало тільки піддати сумніву авторитет

догм. Потрібно ще якось перевіряти свої припущення. Ми вже знаємо,
що істина не відкривається розуму як щось очевидне, тож науковці в
цьому покладаються на експерименти. З одного боку, здається
природним, що органи чуття дають нам інформацію про навколишній
світ. З іншого, вони недосконалі, а наш розум інтерпретує ці відчуття
суб’єктивно. То коли ж треба вірити власним очам, а коли — чужим
словам? У науці цю дилему вирішує відтворюваний дослід. Щоб він
став справжнім аргументом для наукової спільноти, його потрібно
детально описати. Настільки детально, щоб інші члени спільноти
могли за цим описом його повторити, знаючи всі важливі умови. Якщо
науковці дістають такий самий результат, то цей дослід відтворюється.
У такому разі вони братимуть його до уваги. Якщо не відтворюється
або ви подали замало деталей в описі, тоді дослід не вважається
аргументом для науковців. Це можна порівняти з рецептами
популярних страв: якщо ви натрапили на рецепт борщу, тоді,
приготувавши страву за ним, отримаєте борщ, а не уху чи солянку.
Які висновки ми можемо зробити з відтворюваного досліду? На що
саме треба звернути увагу? Пізнання світу не починається з чистої
дошки4, а дослід має сенс, коли вже сформульоване певне твердження,
яке ми й перевіряємо. Подейкують, що Карл Поппер робив зі
студентами такий трюк — давав їм завдання спостерігати й записувати
свої спостереження. Це показувало, що завдання «спостерігати» мало б
сенс, якби було ясно, за чим саме треба стежити. Отже, наукове знання
хоч і з’являється завдяки дослідам, але починається не з них. А з чого
ж тоді?
 Зазвичай людина прагне знань, коли намагається розв’язати якусь
проблему. Звідси постає питання, і дослідник пропонує відповідь на
нього. Ця відповідь — теорія. На її підставі дослідник робить
прогнози, які й перевіряє експериментами. Якщо результат досліду
суперечить прогнозу, тоді ця теорія спростована й треба
запропонувати іншу. Якщо ж збігається з прогнозом, тоді теорія дістає
певні підстави для довіри. Що більше теорія пройшла перевірок за
різних умов, то більше підстав їй довіряти.
Часто крім терміна «теорія» використовують ще й інший — гіпотеза.
Не знаю чіткого загальноприйнятого визначення різниці між цими
поняттями. Мені навіть не відомо, чи воно існує. Фізики зазвичай
гіпотезами називають часткові твердження, тобто такі, що стосуються
одного конкретного випадку або вузького кола явищ. Теоріями ж
називають цілісніші системи тверджень, які претендують на загальний
опис широкого кола фізичних явищ і діють за будь-яких умов (або
принаймні в дуже широкому діапазоні умов). Об’єднує ці два поняття
одне — потреба перевірки дослідами. Оскільки гіпотеза — це щось
простіше, то часто розвиток нових напрямів наукового знання
починається з висунення гіпотез і їхньої перевірки. Лише згодом учені
пропонують теорію, яку, звісно, теж перевіряють, роблячи на її
підставі прогнози й переконуючись у їхній правильності.
Коли наукова теорія дозволяє робити достатньо багато успішних
передбачень, стає можливим застосування її на практиці — у нових
технологіях. Зазвичай це роблять не вчені, а інженери та винахідники,
у яких інша мета — не пошук істини, а застосування наявних знань на
практиці. Бажано ще й так, щоб це не коштувало всіх грошей світу, а
час і складність виробництва були не надто великі. Однак з погляду
науковця кожна технологія, що працює, — то відтворюваний дослід,
який підтверджує теорії, що лягли в її основу.
 Коли все ж таки досліди змушують нас відкидати наявні теорії,
доводиться звідкись брати нові — їм на заміну. Нові теорії зазвичай не
вигадують з нуля, їх створюють, спираючись на знання, здобуті з
попередніх досліджень. Однак існують люди, які протиставляють
теорію і практику, закидаючи, що теорія, мовляв, відірвана від життя.
Щоб практика могла збагатити наші знання, потрібні якісь початкові
теоретичні уявлення про світ, які ми й будемо перевіряти. Можна було
б припустити, що люди мають якусь вроджену теорію світу, що
дозволяє відразу робити висновки зі спостережень. Навіть якби це
було так, то, по-перше, студентам Карла Поппера вона якось не
допомогла; а по-друге, слід пам’ятати, скільки тисяч років людство з
цими вродженими знаннями не спромоглося на те, чого досягає в
останні століття. Якщо ви відкидаєте сучасні знання, то повертаєтеся
на початок цього шляху.
Піонером наукового дослідження в його більш-менш сучасному
вигляді був Галілео Галілей. Саме він додумався подивитися крізь
телескоп на небо, а також вимірювати час падіння тіл на земну
поверхню. До нього мислителі досить рідко наводили у своїх трактатах
опис якихось експериментів, а якщо й робили так, то це скоріше
нагадувало «рецепти», як у книжках з алхімії. Автори здебільшого не
припускали, що читач спробує повторити описані процедури. Якщо й
припускали, то писали коментарі в стилі: «Коли не одержуєте такого
результату, як у мене, то щось робите не так» (або «Вам не дано»).
Натомість, трактати Галілея — перші, де читачеві саме пропонувалося
повторити дослід, і його відтворюваність використовувалася як
аргумент для подальших висновків.
Фактично, починаючи від часу, коли жив Галілей (кінець ХVІ —
перша половина ХVІІ століть), можна говорити про появу науки в її
більш-менш сучасному вигляді. Однак це не значить, що доти людство
могло тільки палицею в землі колупати. Зрештою математика, роль
якої в сучасній науці дуже велика, почала стрімко розвиватися
набагато раніше. У середні віки арабські мислителі заклали підвалини
сучасної алгебри, розробивши техніки перетворення та розв’язування
деяких рівнянь. До цього, в античні часи, з’явився концепт доведення
теорем — він наблизив математику до її сучасного вигляду. Ще раніше
давні єгиптяни та вавилоняни вміли обчислювати багато досить
складних речей, оскільки аграрним суспільствам треба було знати
площі земельних наділів і рахувати врожаї та виручку.
У середньовічній Європі існували вже достатньо складні механізми,
хоча вони використовували енергію людей або тварин. Яскравим
прикладом розвинених «донаукових» технологій слугує годинник: його
треба заводити вручну, і потім він відраховує час. Механічні
годинники — настільки точні прилади, що іноді навіть складно
повірити в те, що їх винайшли майстри, які ще не знали законів
механіки! Варто відзначити, що з появою науки цей винахід значно
поліпшився, а у ХХ столітті з’явилися дешеві електронні годинники.
Зараз цю функцію має більшість електронних приладів удома — від
смартфона до мікрохвильовки.
«Донаукові» успіхи в технологіях свідчать, що ідея відтворюваного
досліду не з’явилася зненацька. Її появі передували інші ідеї, які нам
сьогодні здаються якщо не очевидними, то як мінімум банальними.
Однак, у час своєї появи вони змінювали світ на краще. Принаймні за
останню тисячу років кожне століття суттєво змінило життя людей
проти попереднього5.
То що ж тоді відрізняло середньовічні технології від тих, що
розвинулися після появи науки? На перший погляд, усе очевидно:
з’явилися двигуни, які дозволили замінити людську силу чи тварин.
Збільшився обсяг виробництва благ. Правда, це відбулося тільки
згодом, десь наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття. Головна ж
відмінність науково обґрунтованих технологій далася взнаки майже
відразу. Залучення справжнього, перевіреного в дослідах наукового
знання у виробництво дозволило передбачати характеристики нових
машин і споруд ще до того, як їх створять. Завдяки попереднім
розрахункам вдається уникати жахливих помилок, які раніше
завдавали величезних збитків і часто призводили ще й до загибелі
людей.
Так, у 1628 році в Швеції своє перше і єдине коротке плавання
здійснив дуже великий і вельми дорогий військовий корабель Vasa. Він
був гарно оздоблений та обладнаний значною кількістю гармат.
Покинувши порт, корабель незабаром зачерпнув воду низько
розташованими люками для гармат і затонув. Було досить багато
загиблих. У ХХ столітті судно знайшли та підняли на поверхню. Тепер
воно розміщене в музеї, що має таку саму назву — Vasa. Насправді
історія знає багато випадків, схожих на цей.

Корабель Vasa в музеї Стокгольма.

Фото з особистої колекції автора. Липень 2019 року

Приблизно в той самий час у Нідерландах уперше було застосовано

розрахунки для покращення ефективності вітряків. Для цього
використали знання з механіки та відомі на той момент математичні
техніки розрахунків. Варто зазначити, що тоді за допомогою вітряків
не тільки мололи зерно на борошно. (Про це застосування ми всі
чули.) Це були насправді промислові двигуни — разом з водяними — і
використовувалися дуже широко. Саме в той період через розвиток
технологій країна стрімко ставала багатою.
Одним з досить незвичайних застосувань вітряків у Нідерландах
було осушення ділянок землі під сільське господарство. Вітряки
надавали руху насосам, що відкачували воду. Ця справа згодом зайшла
так далеко, що сьогодні багато міст у цій країні розташовані нижче
рівня моря. Їх не затоплює завдяки гідротехнічним спорудам, зведеним
у різні часи. Деякі з них були збудовані ще тоді. Хоча осушення земель
— справа кількох століть, її успіхи вражають і сьогодні.

Ї
Мапа показує, які частини території Нідерландів наразі розташовані нижче рівня моря. Їх не
затоплює завдяки численним гідротехнічним спорудам, що побудовані в різні часи.
Джерело — Вікіпедія

Набагато легше й вигідніше спочатку спробувати кілька різних

варіантів побудови моста чи захисного муру на папері (чи сьогодні
навіть у комп’ютері), а вже потім створити тільки один, який буде
найкращим з вигаданих. Звісно, це не убезпечить від помилок на всі
сто відсотків, оскільки сила наукових теорій не безмежна. У нас ще
буде нагода переконатися в цьому. Однак драматичних невдач, як із
кораблем Vasa, після застосування наукових знань стало значно
менше.
Неможливість повторити дослідження варто сприймати як підставу
для сумніву. Коли нам хочуть продати якийсь незрозумілий засіб, то в
рекламі часто можна почути про «унікальні технології», яких ніде
більше немає. Навіть якщо припустити, що виробник загадкової
продукції справді має якісь власні розробки, ми не можемо говорити
про відтворюваність того, що тримають у секреті. На виробництві
дійсно трапляються комерційні таємниці, але добросовісний виробник
принаймні пояснить, на якому науковому підґрунті засновані його
технології. Інакше в нас не буде підстав вірити в дієвість того, що він
продає.
До речі, існує дослідження, яке показує, що повідомлення про
ефекти, відтворювані в дослідах, рідше цитують у ЗМІ6, тому вони не
розлітаються світом, як матеріали про несправжні явища. Особливо це
стосується суспільних наук та економіки. (Повідомлення про
субатомні частинки будуть однаково нецікаві широкому загалу — хоч
справжні, хоч вигадані.) З огляду на це варто бути уважними та
розрізняти наукові факти, визнані фаховою спільнотою, та популярні
концепти, розмножені в масовій культурі.
Так само сумніви доречні, якщо вам розповідатимуть про відкриття,
нібито зроблені в якихось секретних лабораторіях. Наукові інституції
оприлюднюють результати своїх досліджень, і в цих публікаціях вони
мають описувати в деталях те, що здійснюють, інакше ніхто не зможе
перевірити правдивість цього. Взагалі таємничість завжди шкодить
науці. Чи може якийсь винятковий геній самостійно здійснити
вагомий прорив? Коротка відповідь — сьогодні так уже не буває.
Епоха видатних учених-одинаків завершилася досить давно.
Детальніше про роль наукової спільноти йтиметься в другій частині
цієї книжки.
Висновки
Дослідження починається з питання. Науковці пропонують
відповідь на нього — теорію. На підставі неї вчені роблять
прогнози, які перевіряють у відтворюваних дослідах. Після
перевірок теорія дістає підстави для довіри. Тоді її можна
застосовувати в технологіях. Протиставляти теорію і практику
помилково, бо вони тісно пов’язані.

4 Tabula rasa (лат. — вискоблена, чиста дошка) — вислів, який використовується на означення
явища, що виникає на пустому місці, не продовжуючи якоїсь традиції, та формується лише
під впливом зовнішніх чинників і власної природи. — Прим. ред.
5 Мортімер І. Століття змін. Яке століття бачило найбільше змін і чому це важливо для нас /
пер. з англ. Я. Машико. — Харків : Фабула, 2018. — 448 с.
6 Marta Serra-Garcia, Uri Gneezy. Nonreplicable publications are cited more than replicable ones.
ScienceAdvances. 2021. Vol. 7, Issue 21. DOI: 10.1126/sciadv.abd1705
Раніше ці науковці казали одне, а
зараз — інше

Якщо наукова теорія витримала кілька перевірок дослідами, чи це

гарантія того, що вона істинна? На жаль, ні. Навіть дуже-дуже багато
перевірок не можуть запевнити на всі сто відсотків, що ми не
помиляємося. У майбутньому завжди можливе відкриття якогось
«сюрпризу», що змусить суттєво переглянути нашу картину світу. Віра
в істинність сьогоднішніх наукових теорій безпідставна. Максимум,
що ми можемо про них сказати, — це те, що вони поки що не
спростовані. І тут противники наукової картини світу починають
потирати руки, але дзуськи їм, бо вірити в уже давно й напевно
спростовану маячню ще гірше.
З іншого боку, нам така віра в істинність теорій і не потрібна. Ми
знаємо, що надмірний оптимізм у цих питаннях може нашкодити.
Значно продуктивнішою буде довіра до науки як до способу
виправлення помилок і вдосконалення наших знань про світ. На
відміну від ідеологів і пасторів, науковці перевіряють свої теорії та
змінюють їх за потреби. Принаймні частину помилок на сьогодні вони
вже виправили, тож наукові теорії стали набагато ближчими до істини.
Якщо наукову теорію до спростування успішно застосовували, то
відтворюваність цього використання лишається. Єдине, що нам треба,
— це визначити межі, коли саме можемо безтурботно покладатися на
стару теорію, а коли все ж таки треба враховувати уточнене знання
про світ.
Як фізик за фахом, наведу приклад із цієї природничої науки. У ХVІІ
столітті Ньютон заклав підвалини фізичної теорії, яка описувала рух
тіл у земних умовах, а також рух планет. Два віки її не доводилося
піддавати сумніву, але в ХІХ столітті почався стрімкий розвиток тоді
ще нової галузі науки — електродинаміки. Фізики відкрили
електромагнітні хвилі й з’ясували, що світло теж до них належить. Як
виявилося, поширення світла відбувається всупереч механіці
Ньютона. На початку ХХ століття відомий фізик Альберт Айнштайн
запропонував спеціальну теорію відносності, яка краще описує світ.
Окрім світла, вона скоригувала погляд на рух інших тіл і витримала
перевірку точнішими дослідами.
Зміна фізичної картини світу внаслідок нового відкриття не
скасувала того, що рух тіл, значно повільніших за світло, чудово
описує й стара теорія. Саме тому до сьогодні більшість земних
технологій: авто, літаки, підйомні крани тощо — проєктують,
використовуючи ньютонівську механіку. Для цих задач вона краща, бо
розрахунки з її застосуванням набагато простіші. Водночас у земних
умовах розбіжність між нею та точнішою теорією відносності зникомо
мала. Однак системи глобального позиціювання (GPS) потребують
урахування ефектів, які описує тільки теорія відносності. Причина в
тому, що супутники, сигнал яких потрібен для навігації, рухаються
досить швидко — вісім-десять кілометрів за секунду. Без урахування
релятивізму навігація у вашому телефоні не досягла б метрової
точності, що дуже важливо для водіїв, коли вони проїжджають складні
транспортні розв’язки. Отже, виходить, інженери визначають
прийнятні межі застосування теорії, яка вже спростована. Якщо таке
можливо, то навіть старі теорії мають цінність для нас.
Часто слова «скептицизм» і «критичне мислення» люди розуміють як
«не вірити жодним твердженням без достатніх підстав». Утім ми
бачимо, що помилятися можна завжди. То де ж здоровий скептик має
зупинитися? Бертран Рассел пропонує досить чітку межу для
корисного скептицизму:

Коли спільнота експертів має одностайну думку, а вам хтось

говорить, що все геть не так, то його слова треба піддати
сумніву.
Коли експерти не мають спільної думки, тоді всім іншим варто
піддати сумніву будь-які можливі погляди на це питання.
Коли експерти кажуть, що немає підстав щось стверджувати,
то й нам варто почекати на майбутні відкриття, які зможуть
змінити це становище.

У сучасному світі так багато знань, що компетентність науковця

розповсюджується тільки на його фах. Коли кандидат фізико-
математичних наук розповідає про історію Стародавнього світу, то не
варто вважати його експертом. Особливо якщо серед істориків у нього
немає визнання, а він говорить, що тоді все було геть не так, як вас
учили.
Висновки
Хоч певна наукова теорія й пройшла всі перевірки, можливість її
спростування все ще залишається. Коли таке трапляється,
наукова спільнота шукає кращої теорії, а для старої встановлюють
межі застосування, тобто з’ясовують, за яких умов вона все ще
працює. Загалом якість наукового знання від цього поліпшується.
Ефективність наукою не доведена

Якщо в медіа ви бачите таку фразу, то як її слід сприймати? Беручи до

уваги можливість помилки, що існує завжди, можна було б додати
подумки слова «поки що». Багато хто так робить, особливо коли
йдеться про так звану народну медицину, уявну шкоду ГМО, вплив
мікрохвильових печей на якість їжі чи мобільного зв’язку на роботу
організму.
Насправді, тут варто зазначити, що науковці здебільшого описують
світ кількісно й, отримуючи результати досліджень, оцінюють їхню
точність. Відповідно, якщо вчені не побачили якогось ефекту, то
існують вагомі причини цього. Це значить, що ефект дорівнює нулю
або менший за похибку вимірювання. Точність дослідження в такому
разі визначає «верхню межу»: навіть якщо гіпотетичне явище існує, то
воно менше за неї. Коли стане можливим здійснити точніше
дослідження, то це зроблять. Утім і зараз можна досить упевнено
вважати, що ефект НЕ більший за точність сьогоднішніх вимірювань.
Ми знаємо, що атомні ядра складаються з протонів і нейтронів. Ці
частинки вже достатньо добре досліджені. Нейтрон поза ядром
нестабільний, період його напіврозпаду становить приблизно
п’ятнадцять хвилин. Протон же сам по собі — це ядро атома водню,
першого в таблиці хімічних елементів. Згідно з інформацією,
наведеною в підручниках із фізики, коли протон не перебуває в складі
більших ядер, то він стабільний. Як таке розуміти? Це значить, що його
спонтанного розпаду вчені-фізики не реєстрували. Недоопрацювання?
Та ні! Останні відомі мені дослідження цього питання здійснювалися в
Японії на детекторі Супер-Каміоканде. Це величезний (діаметр — 39
метрів, а глибина — 42 метри) басейн з очищеною водою, яка виконує
роль детектора. Розташовано його під землею на глибині приблизно
кілометр. Розміри детектора менші, ніж у футбольного поля —
одиниці вимірювання, яку часто використовують у науково-
популярних фільмах, але все одно це понад 50 000 кубометрів води,
очищеної за стандартами, що Київському водоканалу й не снилися.
Також там багато дуже чутливої електроніки. Після оцінки фону та
інших процедур аналізу сигналів від цього детектора вчені дійшли
висновків: якщо протон і може самовільно розпадатися, то період його
напіврозпаду більший за 1034 років. Нагадаю: що довший цей період, то
менше відбувається розпадів. Вік Усесвіту становить 13,8 мільярда
років, і це в 1024 разів менше, ніж та цифра! Такої межі цілком
достатньо, щоб тут, на Землі, вважати протон цілком стабільним.
Так само ми вважаємо нейтрино частинками, що не мають маси.
Однак у всіх способів щось виміряти буває похибка. Коли фізики
«зважували» нейтрино, вона теж була. В останніх експериментах
похибка стала в трильйон разів менша за масу електрона, який своєю
чергою майже у дві тисячі разів легший за протон і нейтрон. Речовини
складаються з цих трьох частинок, і на їхньому фоні можна впевнено
знехтувати масою нейтрино, навіть якщо вона й справді не нульова
(про що ми гіпотетично можемо дізнатися колись у майбутньому).
Коли знайомлюся з людьми й кажу, що я фізик-ядерник, то часто
чую у відповідь: «Вау, круто!». Однак існують такі царини, у яких
багато хто вважає себе настільки тямущим, що його думка як мінімум
рівноцінна поглядам фахової спільноти. Таких наук досить багато, і їх
об’єднує те, що предмет їхнього вивчення побачити легше, ніж
елементарні частинки. Це й науки про мову (кожен же вміє говорити,
чи не так?), і про розум, і економіка (всі же знають, що таке гроші!), і
лікування хвороб (принаймні тих, за яких частини тіла не гниють і не
відпадають), і багато чого іншого. Чомусь, коли фахівці з цих галузей
говорять про недієвість «народних практик», то «мамкині спеціалісти»
вважають, що «вчені погано дивилися». Натомість сучасні технології
вже достатньо розвинені, а дослідження настільки точні, щоб можна
було не розраховувати на такі недоведені ефекти в побуті. Чому ж іноді
стається так, що люди приписують якусь дієвість абсолютно
безглуздим речам? Про це поговоримо в наступному розділі.
Висновки
Коли наукові дослідження не доводять існування якогось ефекту,
це означає, що його або немає взагалі, або він менший за похибку
експериментів. Розраховувати на такі ефекти в повсякденному
житті не варто.
…А я лікуюся пташиним послідом і не
хворію

Більшість часу, протягом якого існує наш біологічний вид, ідеї та

розумові здібності відбиралися не в дискусіях, а фізично — умирали
разом з носіями, які потрапляли в халепу. І схоже, що не всі риси, які
закріпилися в процесі еволюції, допомагають нам пізнавати світ, хоча
колись, можливо, вони й були корисними. Ми вже знаємо, що істину
не варто ототожнювати з користю.
Психологи вивчають усі особливості нашого мислення. Ті, що
заважають нам розуміти світ, називаються когнітивними
упередженнями, або когнітивними викривленнями чи хибами пізнання.
Я фізик, і не можу стверджувати, наскільки ці властивості вроджені, а
наскільки — набуті. Однак відомо, що дослідники виявляли їх навіть в
освічених людей.
Можливо, ви запитаєте, у чому проблема? Якщо такі упередження
допомагали нашим пращурам уникати халеп і виживати, то вони ж
мають допомогти й нам, чи не так? І тоді хай йому грець, що наші
висновки хибні, бо краще помилятися, але жити, ніж дізнатися правду
й померти! Це звучить переконливо, коли уявляємо себе двоногим
приматом в африканській савані. Він почув шурхіт у кущах і відразу
вирішив, що там хтось ховається, тож швидко втік і вижив, навіть
якщо помилився. А якби той примат пішов і переконався, що там
причаївся леопард, то, найімовірніше, хижак його з’їв би.
Життя людей у суспільстві сильно відрізняється від природних умов
савани, особливо якщо ви мешкаєте в місті. У сучасному світі
ймовірна небезпека пов’язана не з хижаком у кущах, а з тим, що ви
самі можете ухвалити неправильне рішення. Добре, якщо це буде лише
рішення продиктувати телефоном CVV код зі своєї картки (або смс-
код від банку) людині, яка представилася співробітником банківської
установи й каже, що вас зламали. Звісно, втрата грошей — це
неприємно, але їх можна заробити знову, поки ви живі. Гірше, коли
люди нехтують правилами техніки безпеки й гинуть унаслідок
нещасних випадків. Це при тому, що нас постійно інформують про всі
потенційні ризики. Проте навички оцінки ризиків за допомогою
статистичного аналізу даних не закріплювалися в процесі еволюції в
наших пращурів, що сотні тисяч років жили в саванах. Через це люди
схильні ігнорувати страшилки про якусь там абстрактну можливість
нещасного випадку, але водночас вірити повідомленню «вас зламали»,
хоча насправді злам відбувається вже після розголошення коду з
банківської картки або з смс.
Людина здатна обґрунтовувати свої помилкові погляди прикладами.
Скажімо, прибічник так званої «народної медицини» може
перелічувати відомі йому випадки, коли хтось одужав, нібито
вживаючи визнані ним диво-ліки. Водночас він буде впевнений, що
саме це стало причиною зцілення. Однак для перевірки дієвості варто
було б пошукати також прикладів, коли зцілення не сталося, і
поміркувати над іншими ймовірними причинами одужання тих людей.
Натомість прибічник цих методів лікування не обтяжуватиме себе
такими зусиллями, бо «й так видно, що воно діє», хоча спростувати
досить легко — варто тільки поцікавитися та трішки пошукати
потрібну інформацію. Люди цього не роблять через підтверджувальне
упередження.
Вплив початкових переконань на сприйняття реальності буває
настільки сильним, що діє навіть на фізіологічні реакції організму.
Наприклад, в одному науковому дослідженні7 психологам удалося
виявити вплив інформації, зазначеної на етикетці молочного
продукту, на те, наскільки швидко після його споживання люди
відчувають голод. Ті, хто бачив меншу кількість калорій на етикетці,
відчували голод швидше.
Спроби довести щось одним або кількома прикладами трапляються
настільки часто, що вже існує спеціальна назва для цього явища. В
англомовних джерелах це називається anecdotal evidence, що
українською можна було б перекласти як свідчення розповіддю. Для
того щоб навчитися критично мислити, треба усвідомити, що такі
свідчення нічого не доводять, навіть якщо сама оповідь — правдива.
Також важливо розуміти, що коли одна подія (використання народної
медицини) передує іншій (людині стало легше), то це не завжди
означає, що перша була причиною другої. Пам’ятаєте жарт, що застуда
без лікування триває тиждень, а з лікуванням народними методами
минає за сім днів? (Звісно, я порадив би самостійно собі діагноз не
ставити.)
Численні «історії успіху» також справляють враження на публіку.
Книжки з біографіями тих, хто став відомим, дуже добре продаються, і
читачі намагаються наслідувати приклад успішних людей з надією, що
їм також пощастить. Однак для успіху важливіше не припускатися
розповсюджених помилок на початку свого шляху. Про ці помилки
можна було б дізнатися з біографій невдах, що їх припустилися,
унаслідок чого всі їхні плани зазнали краху. Таких людей немало, але
їхні прізвища не стануть відомі публіці. Видавець припускає — і не без
підстав, — що покупці обиратимуть книжку за назвою. Якщо на
обкладинці стоятиме відоме прізвище, то покупець, найімовірніше,
подумає: «О, так, я його (її) знаю!». І ця радість упізнання збільшить
обсяг продажів.
Навичка аналізу значних обсягів даних не закріплювалася в наших
пращурів під час еволюції. То як же людина природно оцінює ризики?
Дуже просто: які події легше пригадати, ті й беруться до розгляду. Така
стратегія має вади, бо найтиповіші події якраз запам’ятовуються
найгірше. Ми не зважаємо на звичайні речі. Так виникає упередження
доступності: ми переймаємося тим, що легше пригадати, а
найімовірніше якраз інше. У дикій природі двоногі примати дуже
добре запам’ятовували контакти з хижаками та реакцію на іншу
фізичну небезпеку. Звичайне перебування серед собі подібних
натомість не становило загрози. Коли давні люди стикалися з
обставинами, схожими на минулі халепи, краще було втратити
можливу вигоду, але вижити, ніж ризикнути та, найімовірніше,
померти. Утім видовищність сучасних небезпек не так пов’язана з
їхньою «справжністю», як це було колись у савáні. Приміром, нещасні
випадки під час авіаперельотів стаються набагато рідше, ніж ДТП на
дорогах. Однак авіакатастрофи видовищні, тому повідомлення про
них добре розповсюджуються світом і нам їх легше пригадати.
Натомість про те, що тисячі авіарейсів на день завершуються успішно,
повідомляти в медіа взагалі не заведено. Мабуть, тому я знаю людей,
які бояться перельотів, але ніхто ще не казав, що боїться їздити в
старих маршрутках, у яких вібрацію вікон, дверей і поручнів під час
їзди видно навіть неозброєним оком.
 Айтівці жартують, що люди поділяються на дві групи: тих, хто ЩЕ
не робить резервних копій своїх даних, і тих, хто їх УЖЕ робить. Це
чудово ілюструє, як працює легкість пригадування нещасних випадків.
Справді, багато людей, якщо вони не втрачали критично важливих
даних, не звертають уваги на цей ризик і не бачать сенсу витрачати
свій час і додаткові гроші на ще одну копію того, що в них і так є на
ноутбуці (чи в телефоні). Однак якщо вони хоч раз втратили, скажімо,
майже завершений текст дипломної роботи або якісь важливі файли
чи архів сімейних фото, то запам’ятають цей біль. Після такої
прикрості рішення купити зовнішній носій (або хмарне сховище) і
зберігати там копію даних стане для них очевидним.
Якщо ми все-таки почнемо рахувати відомі нам випадки тих чи
інших подій, щоб зробити кількісну оцінку ризиків, то все одно
можемо помилитися. Так, під час Другої світової війни американські
військові аналізували пошкодження літаків, що поверталися з бойових
вильотів, і в наступних моделях укріплювали ті місця, де бачили багато
ушкоджень. Математик Абрагам Вальд зауважив8, що насправді для
аналізу були недоступні літаки, які діставали критичні ушкодження та
не могли повернутися на базу, тому що підбитими падали в море.
Наприклад, літаків з пробитим двигуном у вибірці взагалі не було.
Припустивши, що ймовірність влучення снаряду в різні частини літака
однакова, учений запропонував укріплювати ті місця, пошкодження
яких бачили рідше, — такі літаки просто рідше поверталися. Стратегія
виявилася вдалою.
Схожої помилки можуть припускатися, наприклад, економісти,
оминаючи у своїх дослідженнях компанії, що збанкрутували. Історії
успіху та ігнорування досвіду невдах, про що я вже згадував, теж
можуть бути ілюстрацією цього типу помилок, які заведено називати
упередженням виживання, або помилкою вцілілого.
Крім можливих логічних помилок у своїх міркуваннях, варто
звернути увагу й на емоції. Ми схильні реагувати на впевненість, з
якою нам повідомляють ті чи інші речі. Це здатне цілковито
«вимкнути» пильність. Наскільки ж обґрунтована така реакція?
Науковці Девід Даннінг і Джастін Крюґер здійснили дослідження9, у
якому виявили, що некомпетентні люди часто мають такі риси:

схильні переоцінювати свої знання;

 не здатні розпізнати справді компетентних людей;
не можуть розпізнавати власні помилки як такі;
якщо їм пояснити основні тези щодо певного питання, це
матиме «лікувальний» ефект: вони починають розуміти, що
помилялися.

Якщо ви думаєте, що так буває тільки з якимись неосвіченими

людьми, то помиляєтеся. Кожен з нас, попри заслуги у своїй галузі,
може бути повним профаном в інших царинах. Саме тому коментар,
наприклад, якогось доктора фізико-математичних наук щодо політики
історичної пам’яті не має цінності для суспільства. Так само, як і
коментар історика щодо (не)безпеки будівництва нового
прискорювача частинок чи реактора на околицях вашого міста.
Оскільки людина може не усвідомлювати свою необізнаність у чужій
галузі, то варто утримуватися від публічних коментарів щодо питань,
які не належать до вашого фаху, або принаймні уточнювати, що це не
ваша спеціалізація.
Тож як сприймати чужі свідчення щодо питань, у яких ви не експерт,
з огляду на ефект Даннінга — Крюґера? Перше, що можна порадити, —
пройдіть базову підготовку в певній галузі. Наявність хоча б
початкового рівня знань дозволяє відсіяти велику кількість маячні.
Також треба орієнтуватися на думку наукової спільноти. Звісно,
далеко не всі мають час і можливість самостійно вивчати нові сфери
так глибоко, ніби студент, який здобуває цей фах. Також мало хто
читає свіжі публікації з рецензованих наукових журналів із чужої
галузі. Для початку можете просто вилучити ті джерела інформації, що
чинять так:

дуже емоційно виражають свої погляди;

аргументують у стилі: «Це ж очевидно!»;
не посилаються на першоджерела;
посилаються не на фахівців з питання, яке висвітлюють.

(Достатньо чогось одного для появи сумнівів.)

Тоді вам вдасться досить непогано убезпечитися від того, щоб вас
увели в оману.
 Якщо ж ви обираєте між двома різними поглядами, які викладені не
емоційно, й обидві звучать для вас достатньо логічно з огляду на
поради, наведені вище, але питання настільки складне, що годі
самотужки з ним розібратися, тоді єдине, на що можна орієнтуватися,
— це репутація авторів. Дуже важливо розуміти, що репутація — це не
рейтинги телеканалу, де показують тих людей, і не кількість переглядів
на ютубі. Взагалі, якщо якийсь творець контенту орієнтується
виключно на такі речі, то це не що інше, як ототожнення істини з
користю: що охочіше дивляться, те й треба розповідати. Щоб
зрозуміти, наскільки певний погляд вартий уваги, слід дізнатися, яка
репутація його носіїв саме у фаховій спільноті. Про її роль у
підвищенні якості наукового знання ми ще поговоримо.
Найважливіший виклик — зрозуміти, яка саме фахова спільнота
годиться для перевірки вашого питання. Передусім тут стане в пригоді
власна обізнаність — хоча б на початковому рівні. Одна з важливих
навичок, які, на мою думку, має давати якісна освіта, — це, крім
глибоких знань із вашого фаху, оці елементарні відомості з інших
царин. Однак набагато важливіше, щоб людина сама цікавилася
питаннями поза своєю спеціальністю та регулярно споживала хоча б
науково-популярний контент. Це дасть дуже багато.
Варто зазначити, що бувають питання на межі різних галузей, тож за
них може відповідати більш ніж одна фахова спільнота. Тоді
доведеться або витратити зусилля на пошук найбільш релевантних
спеціалістів серед відомих вам публічних осіб, або самотужки
вислухати експертів з різних дотичних галузей. Якщо ж їхні думки
будуть розходитися, то краще звернутися до порад Бертрана Рассела
щодо скептицизму й утриматися від висновків.
Висновки
Деякі мисленнєві звички заважають нам розуміти світ. Вони
називаються когнітивними викривленнями. Серед них варто
виділити підтверджувальне упередження, упередження
доступності, помилку вцілілого та ефект Даннінга — Крюґера.
Останній дуже підступний, оскільки внаслідок нього необізнані
люди схильні не тільки переоцінювати себе, а й також не
розпізнавати справжніх спеціалістів і власні помилки.
7 Alia J. Crum, William R. Corbin, Kelly D. Brownell, Peter Salovey. Mind Over Milkshakes:
Mindsets, Not Just Nutrients, Determine Ghrelin Response. American Psychological Association.
2011, Vol. 30, No. 4, 424–429. DOI: 10.1037/a0023467
8 Wald, Abraham (1943). A Method of Estimating Plane Vulnerability Based on Damage of Survivors.
Statistical Research Group, Columbia University.
9 Kruger, Justin; David Dunning (1999). Unskilled and Unaware of It: How Di culties in Recognizing
One’s Own Incompetence Lead to In ated Self-Assessments. Journal of Personality and Social
Psychology, 77 (6): 1121–34. DOI:10.1037/0022-3514.77.6.1121
«Неспростовність» надприродного

Усі наукові теорії зазнають нещадної перевірки відтворюваними

дослідами. Якщо вони її не проходять, то фахова спільнота їх відкидає
та шукає кращих. Однак не кожне твердження можна перевірити в
такий спосіб. Ми пам’ятаємо, що жоден відтворюваний дослід не може
стовідсотково довести істинність певної теорії. Водночас для
наукового твердження має існувати принципова можливість
спростування. Для цього треба зробити з твердження такий прогноз,
який може НЕ справдитися, тільки якщо воно хибне. Коли в такої
теорії було багато перевірок, що могли її спростувати, але вона
вистояла — це хороша теорія.
Цей критерій демаркації між наукою і ненаукою запропонував уже
згадуваний раніше філософ Карл Поппер10. Критерій виявився дуже
важливим, тому ми розглянемо кілька прикладів неспростовних на
перший погляд тверджень, які можна сплутати з наукою або які самі
претендують на пояснення світу. У перекладах праць Поппера
вживається термін нефальсифікабельна теорія замість неспростовної,
як пишу я. У філософії слово «фальсифікувати» означає не
«підробити», як у побуті, а «спростувати», використовуючи правила
логіки.
Перше, від чого варто відділити науку, згідно з цим критерієм, —
віра в надприродне. Коли стверджують існування сили поза
матеріальним світом, це значить, що…

її неможливо спостерігати;
цій силі приписують здатність впливати на перебіг подій;
цій силі також приписують свавільність — вона що хоче, те й
робить.

Хоч би який прогноз ми зробили на підставі такого припущення,

завжди можна сказати, якщо він не збувся: «На все його (її) воля».
Отже, ніщо не може логічно спростувати таке вірування. Утім його так
само неможливо й довести (верифікувати). Насправді можна
пояснити те, що ми бачимо, і без залучення гіпотези про надприродні
сили, тому їх наука й не розглядає.
Бертран Рассел, полемізуючи з релігійними поглядами, пише, що
обґрунтовувати свою позицію повинен той, хто стверджує, а не той,
хто має сумніви. Для ілюстрації він наводить дотепний приклад11.
Уявіть маленький чайник, що літає між орбітами Землі й Марса. Він
настільки маленький, що його не видно в жоден телескоп і взагалі ніяк
не можна виявити. Уявили? А тепер доведіть, що його не існує!
Філософ зазначає, що навіть коли спростування можливе, вигадувати
безпідставні твердження значно легше, ніж потім їх аргументовано
спростовувати. У ХХІ столітті такі повідомлення називають фейками, і
вони дуже шкодять.
Зауважте, що сумніви щодо релігійних догматів — це не «бога немає,
напевно», а радше «все можна пояснити й без бога». Я закликаю до
скептицизму в цьому питанні, а не до войовничого атеїзму.
Твердження, що бога немає, так само неспростовне, як і те, що він
існує. Отже, його теж не можна перевірити дослідами. Висуваючи
гіпотези, науковці дотримуються ще одного важливого правила. Воно
називається «бритвою Оккама» — на честь середньовічного
мислителя, який його вперше сформулював. Полягає це правило ось у
чому: пояснюючи те, що бачимо, не варто вигадувати більше
сутностей, ніж потрібно. Отже, серед двох різних ще не спростованих
теорій краща та, у якій фігурує менше сутностей і припущень щодо
них. І надприродне якраз — ця зайва сутність. Коли під атеїзмом
розуміти переконання, що людство не потребує вигадувати бога для
пояснення світу, тоді це буде значно обґрунтованіший погляд, ніж
просто твердження «бога немає». Іронія долі полягає в тому, що сам
Вільям Óккам був вірянином (тоді це було мейнстримно), а зараз його
правило використовують атеїсти для захисту своєї позиції.
Наука не може вивчати бога, але людські вірування — цілком здатна.
Існує купа матеріальних свідчень, які дозволяють нам знати, у що і як
вірять носії різних культур сьогодні або в що вірили люди минулого.
Наука, яка це вивчає, називається релігієзнавством. Не плутайте:

релігієзнавство — наука, що вивчає релігії;

 теологія, тобто богослов’я, містить релігійні доктрини, які
виходять із припущення, що бог існує.

Якщо зараз хтось буде стверджувати, що віряни знаються на питаннях

релігії, то це так само безпідставно, як і вважати мовознавцями тих,
хто вміє говорити (а коли хтось ще й до того письменний — то взагалі
світоч!).
Як релігійність впливає на пізнання світу? Річард Докінз, учений-
біолог, популяризатор науки, у книжці «Ілюзія Бога»12 стверджує, що
уявлення про потойбічних істот не несуть жодної інформації про світ,
бо з них, як ми вже дізналися, неможливо робити прогнози. Тож
поняття бога не пояснює світ, а лише створює ілюзію пояснення. На
думку Докінза, пояснення явищ діяннями бога — фактично синонім до
фрази «я не знаю», тільки оточений атмосферою ритуалів і святості.
От тільки усвідомлення «я не знаю» спонукає до подальшого вивчення
світу, а уявлення про бога — ні.
Однак усе ж таки варто віддати належне релігіям. У минулому, коли
науки в її сучасному розумінні ще не було, чимало ідей і понять
з’явилися в суспільстві завдяки розвитку уявлень про бога. Можна
вважати, що науковий світогляд узяв дуже багато від релігій, які
передували йому, починаючи від доби шумерів і давніх єгиптян і
завершуючи епохами середньовіччя та Ренесансу. Утім від багатьох
уявлень згодом доводиться відмовлятися, залишаючи тільки ті
складники, що виявили свою плідність. Так, приміром, відмовилися
від поділу на аристократів і простолюдинів чи інших уявлень, що в
минулому були природними, а сьогодні багатьом здаються просто
дикістю. Колись суспільства не могли утримувати стабільність без
поняття благородної крові, але сьогодні воно просто не дозволило б їм
розвиватися. У наш час набагато краще дослухатися до фахівців, які
знають більше, ніж тоді, і зовсім не обов’язково будуть родовитими.
У сучасному світі релігійний світогляд частіше виступає джерелом
проблем. По суті, це приклад пізнавального оптимізму, оскільки
зазвичай стверджується можливість прямого контакту з істиною через
священні тексти або виконання релігійних ритуалів. Водночас часто
змішуються пояснення світу та твердження про добро і зло. Про
фундаментальну різницю між ними та знанням ітиметься далі. У групі
з багатьох вірян немає об’єктивного способу визначити, чия віра
щиріша (і, відповідно, у кого кращий контакт з істиною). На практиці
стається, що «хто пастор, того й правда». Отже, вирішальний чинник
не обґрунтування думки, а наявність влади чи авторитету. На початку
книжки я вже обговорював цю небезпеку пізнавального оптимізму.
Якщо релігія починає впливати на державу, то це спричиняє появу
проблем у функціонуванні останньої.
Релігієзнавець В’ячеслав Агеєв у книжці «Релігія має померти»13
наводить значно глибший аналіз природи цієї форми суспільної
свідомості, ніж потрібно для простого розділення «наука / не наука».
Він описує те, як адепти вчень із давнім корінням, не здатних
пристосуватися до сучасного світу, вдаються до маразмування (його
авторський термін), тобто роблять неадекватні речі, прагнучи
буквально дотримуватися своєї доктрини. Важлива, на мою думку,
теза цієї книжки — потреба розділення не тільки релігії та держави, а
також релігії й освіти. Проникнення релігійного вчення в академічні
програми може відбуватися під гаслами про добро й моральність. «А
далі в секулярний педагогічний університет імені вільнодумця
Михайла Драгоманова пролазить богослов’я, і плагіозаври пачками
штампують дисертації про лептонних богів та квантові
культурології»14. Про роль плагіату та академічної недоброчесності в
псуванні науки йтиметься далі в цій книжці.
Можливо, людський розум справді має властивості, що сприяють
релігійній поведінці, як і багатьом іншим дивним речам, які роблять
люди. Агеєв наводить у книжці багато прикладів, що показують:
містичний досвід, який переживають адепти під час ритуалів, цілком
може бути пов’язаний з особливостями фізіології мозку. У частині
наведених прикладів фізіологічність цього досвіду очевидна, бо
йдеться про вживання природних психотропних речовин з релігійною
метою або про використання інших технік досягнення зміненого стану
свідомості. Учений прогнозує (і з цим важко не погодитися), що
найближчим часом релігія нікуди не зникне — хіба що більшу
популярність, імовірно, здобудуть доктрини й обряди, які краще
пасуватимуть до життя в умовах сучасних технологій.
На мою думку, суспільство цілком могло б цивілізовано, без заборон
і гонінь, приборкати людську схильність до релігійної поведінки,
виробивши якісь запобіжники проти маразмування, особливо коли це
стосується політики чи освіти. Зрештою схильності, як-от прагнення
домінувати чи жадібність, деяким суспільствам давно вдалося
вгамувати без скасування високого статусу певних осіб чи заборони
функціонування грошей.
Я вважаю релігійний погляд на речі несумісним з науковою
картиною світу. Утім деякі мислителі не поділяють такої рішучої
позиції. Наприклад, американський палеонтолог Стівен Гулд
намагався примирити науку з релігією, впроваджуючи поняття
неперетинних магістерій15. Згідно з його поглядами, наука та релігія —
це різні сфери людської діяльності, і в кожної з них власні способи
пізнання та адекватні інструменти ухвалення рішень. Хоча науковці
після фундаментальних відкриттів — наприклад, щодо історії нашої
планети — не побігли до церков з вимогами викреслити зі священних
текстів спростовану ними теорію про створення світу, все-таки
твердження про неперетинність є досить сильним припущенням.
Кілька століть тому, коли фізика та медицина в їхньому сучасному
вигляді тільки формувалися, уявлення щодо межі між цими
«магістеріями» були дещо іншими, ніж сьогодні. Наприклад, у ХVІІ–
ХVІІІ століттях механічні явища, які вже встигли непогано вивчити,
суспільство схилялося пояснювати науково, бо бачило, що розрахунки
дозволяють проєктувати машини значно краще, ніж молитва.
Натомість явища природи, як-от блискавка, або деякі хвороби
(сьогодні їх називають інфекційними) вважали Божою волею.
Протягом ХVІІІ століття наукове знання відвоювало собі й блискавку,
внаслідок чого в містах почали масово встановлювати блискавичники,
й інфекційні хвороби, внаслідок чого винайшли вакцини. До появи
цих нововведень люди не могли запобігти випадковій смерті через такі
явища — тож їм залишалося тільки молитися. Після наукових
відкриттів з’явилася можливість вжити дієвих заходів, щоб зменшити
ризик для життя. Отже, у тій самій ситуації люди кінця ХVІІІ —
початку ХІХ століть уже могли звернутися до іншої магістерії. Це
послаблює тезу щодо їхньої неперетинності, принаймні на рівні цілого
суспільства. Хоча й сьогодні трапляються випадки, коли окремі люди
намагаються лікувати апендицит молитвою, але безуспішність таких
спроб уже не викликає сумнівів. Припускаю, що в майбутньому
наукове знання може ще глибше вторгнутися на територію, яку
сьогодні багато хто відводить релігії.
 Хочу додатково наголосити на тому, що мене тут цікавить тільки
відношення між релігійним світоглядом і пізнанням. Я не буду
коментувати зв’язок релігії та моральності, оскільки це виходить за
межі моїх знань про світ. Якщо вас цікавить це питання, варто
звернутися до праць релігієзнавців. Трохи згодом у цій книжці буде
приклад етичних поглядів, які не спираються на віру в бога і водночас
досить непогані.
Висновки
Бувають твердження, які неможливо перевірити дослідом. Так
стається, коли довільне спостереження можна пояснити,
припускаючи, що це твердження істинне. Наукові теорії не
можуть бути неспростовними, бо в такому разі вони не
дозволяють робити прогнозів. Яскравий приклад неспростовних
поглядів — віра в надприродне. Якщо маємо справу з чимось, що
не можна пояснити науково (або ми ще не в курсі, що таке
пояснення існує), то краще чесно визнати, що не знаємо цього,
ніж удаватися до таких «уявних» пояснень.
10 Karl R. Popper. e logic of scienti c discovery. London, 1959.
11 Bertrand Russell. Is ere a God? 1952. In Slater, John G. (ed.). e Collected Papers of Bertrand
Russell, Vol. 11: Last Philosophical Testament, 1943–68 (PDF). Routledge. pp. 542–548. ISBN
9780415094092.
12 Докінз Р. Ілюзія Бога / пер. з англ. Т. Цимбал. — Харків : КСД, 2018. — 432 с.
13 Агеєв В. Релігія має померти, або У кого ми повіримо після Бога. — Київ: Віхола, 2021. —
408 с.
14 Там само, с. 223.
15 Stephen Jay Gould. Rocks of Ages. Ballantine Books, 1999.
Здається наукою, але не наука

Критерій демаркації, запропонований Карлом Поппером, дозволяє нам

відокремити не тільки віру в надприродне, але й інші судження, які на
перший погляд здаються схожими на науку чи здатні з нею
конкурувати. Почну з тих прикладів, які навів сам філософ.
Поппер вважав ненауковим психоаналіз Фройда. Про його
неспростовність можна судити з того, що будь-якій поведінці людини
вдається знайти пояснення в термінах комплексів. Водночас теорія не
прогнозує, який саме комплекс проявиться за певних обставин. Немає
передбачень щодо поведінки — нічого перевіряти й спростовувати.
Слід зазначити, що сучасна психологія має у своєму розпорядженні, з
одного боку, багато способів вимірювання мозкової активності, а з
іншого — можливість збору та аналізу великих обсягів даних про
поведінку людей. Отже, її дослідження базуються на відтворюваних
дослідах, тому й стан цієї науки, напевно, відрізняється від того, що
був за Фройда. Тоді про думки людини можна було судити тільки на
підставі спостереження за її поведінкою чи розмови. Крім цього,
можна було ще залучити свою багату фантазію. Сьогодні ж більшість
тверджень фройдівської теорії вже спростовано, тільки про це треба
дізнаватися з наукових джерел, а не з масової культури.
Буває так, що теорія спочатку формулюється як наукова, тобто така,
що її можна перевірити. Однак коли досвід показує, що зроблені на її
підставі прогнози не справджуються, прибічники можуть цього не
прийняти. Очевидно, що чесний і неупереджений дослідник, який
дотримується наукового методу, відкинув би таку теорію й пошукав їй
заміну. Утім небажання змінити свої погляди може спонукати людей
учинити інакше — додати потрібні уточнення, щоб теорія вистояла
перед фактами. Після певної кількості таких змін вона стає
неспростовною.
Саме це Поппер закидав прибічникам марксизму. Філософу
пощастило спостерігати за становленням більшовицької держави
ззовні, а не зсередини. Однак навіть звідти було видно, що обіцяне
світле майбутнє не прийшло, а планова економіка працює погано. Тоді,
за словами Поппера, прибічники ідей марксизму пояснювали невдачі
планової економіки тим, що «капіталістичні країни заважають».
Звісно, на гіпотетичну «змову капіталістів» можна було списати всі
невдачі улюбленої теорії.
Поппер помер невдовзі після падіння СРСР (у 1994 році), коли,
здавалося б, усі мали усвідомити, що теорія Маркса не працює. У 1991-
му ця держава зазнала повного краху, а ті, що утворилися на її
територіях, мусили терміново робити ринкові реформи — хто як умів.
Моя юність припала вже на початок ХХІ століття, і навіть тоді серед
знайомих були однолітки з неомарксистськими поглядами. Вони так
само стверджували, що соціалізм — це «устрій майбутнього» й що ось-
ось надійде його час. На їхню думку, СРСР розпався, бо це був «не
справжній соціалізм, а капіталізм, де монополіст — держава». Схоже,
що способи захисту цієї теорії від фактів ідуть у ногу з часом і вона ще
довго захоплюватиме думки молоді. На мене ці тези теж справляли
враження, поки не з’явилося достатньо знань із філософії науки.
Вирішальним стало ознайомлення з критерієм демаркації між наукою
та псевдонаукою на основі неспростовності.
Років десять-п’ятнадцять тому один популярний російськомовний
блогер так описував свою версію краху СРСР: планова економіка не
спрацювала, бо ще не було достатньо потужних комп’ютерів, щоб
розрахувати, скільки чого треба виробити й куди доставити. Він давав
прогноз, що до 2020 року потужностей стане достатньо для таких
обчислень, і «Захід сам перейде на планову економіку». У 2022 році,
коли я пишу ці рядки, завдяки розвитку технологій з’явилося багато
сервісів, про які тоді ще не підозрювали, але от цей прогноз чомусь не
справдився. Мабуть, знову капіталісти змовилися.
Висновки
Деякі теорії можуть здаватися дуже схожими на наукові, однак
насправді не підлягають перевірці дослідами. Карл Поппер
наводив як приклади психоаналіз Фройда та вчення Маркса.
Змови

Коли я писав про віру в потойбічне, то згадував правило, яке

називають «бритвою Оккама». Воно про те, що, пропонуючи
пояснення, не варто вигадувати більше сутностей, ніж потрібно.
Порушення цього правила може покласти початок не тільки
віруванням у духів, але й такій речі, як теорія змови (конспірологія).
Уявімо, що ми дуже-дуже хочемо пояснити суспільні негаразди й нас
не влаштовують версії, які дає наука. Причини бувають різні: можемо
не знати, що суспільні науки це вивчають, або пояснення надто складні
чи ми свідомо не віримо науковцям або ж узагалі всім людям. Ми
можемо надмірно зосередитися на питанні «хто винен» чи «кому
вигідно», бо схильні персоніфікувати явища навколишнього світу. Хай
там як, але припускаємо, що крім відомих нам урядів країн, усіляких
ООН, ВООЗ, МАГАТЕ та інших міжнародних організацій, яким так
важко ухвалювати колективні рішення, існує таємний світовий уряд,
який керує всім цим та ефективно приховує від суспільства навіть сам
факт свого існування. Зазвичай така вигадана сутність не щось
потойбічне, але тут немає чіткої межі, оскільки варіанти того, хто ж
цей уряд, можуть бути різні:

імперіалістичний Захід, про який розповідали в СРСР;

американські ляльководи, про яких охоче розповідають різні
автократичні режими й сьогодні;
таємний світовий уряд, що складається з якихось обраних
людей (наприклад, так звані жидомасони — хай там що це
слово означає в устах адептів);
таємний уряд, що складається з нелюдських істот (наприклад,
інопланетян чи якихось рептилоїдів);
космічний розум, який літає навколо Землі десь поруч із
чайником Рассела.
Усі ці варіанти належать до неспростовних, бо тому цей уряд і
таємний, щоб ніхто з простих людей не зміг перевірити, чи він справді
існує. Ці припущення вигадують для пояснення видимих вад
суспільства, які можна трактувати набагато простіше — наприклад,
масовою необізнаністю людей щодо певних питань, хибами пізнання
або тим, що колективні рішення ухвалювати складно. Але ж тоді не
вдасться назвати винного, а декому цього дуже хочеться! Також,
імовірно, частину колективної відповідальності за загальну
необізнаність доведеться взяти на себе (принаймні подумки), а ось
робити так деяким людям дуже НЕ хочеться. Теорії змови можуть
пояснювати не обов’язково всі суспільні процеси у світі, а
«спеціалізуватися»: на окремій галузі чи певному регіоні.
Зауважу також, що мешканцям недемократичних країн теорії змов
можуть здаватися достатньо природним поясненням, через те, що від
них справді постійно щось приховують. Однак ефективність реального
приховування, а не вигаданого далеко не всеохопна, тож ці люди все-
таки розуміють, що влада їм бреше (хоча й не факт, що вдаються до
якихось дій у відповідь). Чого варті, наприклад, злочини СРСР, про
справжні масштаби яких стало відомо лише після його розпаду. Там
було багато чого: постійні політичні репресії, масовий терор
населення, штучні голодомори, примусові депортації цілих народів!
Мабуть, не в кожного конспіролога вистачило б фантазії вигадати всі
ці речі, якби їх не існувало. Однак це не може бути підставою для
виправдання теорій змов. По-перше, про справжні злочини вже
повалених авторитарних режимів можна дізнатися в науковий спосіб.
На територію чинного людожерського режиму, на жаль, науковців
просто не пустять, але це проблема іншого характеру — не
пізнавального, і розв’язується вона не під час наукових дискусій. По-
друге, вартою більшої довіри я назвав би думку тих, хто ознайомився з
різними поглядами, а це можливо в демократичних вільних країнах, бо
там нічого не приховують. Серед тих, хто має необмежений доступ до
інформації, найбільшої довіри гідна наукова спільнота — фахівці з
того питання, пояснень якому ви шукаєте.
Конспірологія здатна проникати й у сферу природничих наук. Багато
хто, думаю, чув про пласку Землю — тільки не ту, яка стоїть на трьох
слонах (у неї вірили в давні часи), а ту, яка «диск у космосі, а не куля,
просто від нас приховують» (у це дехто вірить і сьогодні).
Неспростовність цієї теорії заснована на тому, що стверджується змова
науковців та урядів країн. Аргументом на користь такої змови
виступає, наприклад, те, що дуже мало людей літало в космос і бачило
Землю ззовні, а отже, їм могли просто заборонити казати правду.
Сподіваюся, що з розвитком приватних космічних компаній польоти
стануть доступнішими й такі теорії змов здадуть свої позиції. Варто
також зазначити: перші вимірювання, які показали, що Земля кругла,
здійснили в античні часи й для цього не вимагалося летіти в космос.
Крім використання неспростовних тверджень, теорії змови часто
характеризує ще один погляд на пізнання, згаданий на початку цієї
книжки. Я маю на увазі доктрину про очевидність істини — різновид
пізнавального оптимізму. Часто вона має форму переконань, що
істину можна не знати лише тоді, коли щось (або хтось) її приховує.
Наприклад, згідно з ученням Френсіса Бекона, істину приховували від
розуму «ідоли» (те, що ми сьогодні назвали б стереотипами чи
забобонами). Якщо перепони, які заступають істину, прибрати, вона
постане перед очима людей, і ті неодмінно усвідомлять її як таку. Люди
мають дозволити своїм очам бачити істину, яку осяює «природне
світло розуму». Імовірність, що пересічну людину правдиві факти
можуть якось не вразити, носії таких поглядів не розглядають.
Якщо ви прибічник таких поглядів і бачите, що далеко не всі
обізнані щодо того, що ви вважаєте істиною, то наступним кроком
може бути персоніфікація тих «ідолів», які, на вашу думку, заважають
оточенню побачити, як воно насправді. У такий спосіб можна
увірувати в те, що правду від нас приховують навмисно. Далі вашому
розуму відкривається великий простір для творчості, щоб здогадатися,
як саме це роблять. Можливо, то якісь «інтелектуальні репресії» щодо
обізнаних: їх нещадно критикують і висміюють за те, що вони несуть
«нове унікальне знання». Висміювати їх справді можуть, оскільки
багато теорій змови бувають кумедними для зовнішніх спостерігачів,
не поціновувачів. Медіа теж можуть замовчувати «унікальне знання».
Знову ж таки, на фріка, що так вважає, ніхто уваги й не звертає, бо він
цікавий лише собі та жменьці однодумців.
Можливо також, що влада дозволила телебачення й інтернет, щоб
діти захоплювалися ними та менше читали й, як наслідок, виростали
тупими. Саме тому вони цікавляться тільки своїми соцмережами й не
слухають розумних дорослих, які, без сумніву, мають значно кращі
«контакти з істиною», бо життя прожили. До речі, наскільки мені
відомо, коли після винайдення друкарського верстата книжки стали
доступними, їх теж звинувачували в тому, що вони «отуплюють»
молодь, бо з ними не треба запам’ятовувати багато фактів — завжди
можна розгорнути довідник і подивитися. У давні часи, коли книги
переписували вручну, їх було дуже мало, і далеко не кожен, хто міг
читати ці рукописи, мав розкіш перечитувати їх по кілька разів. Через
це прочитані ідеї доводилося запам’ятовувати, бо, можливо, ви ту
книгу більше ніколи в руки не візьмете.
У 1990-х, коли я був школярем, учителі вважали, що калькулятори
«отуплюють» дітей. Насправді нічого страшного з нами не сталося:
опанувавши й калькулятор, і комп’ютер з інтернетом ще підлітками,
ми якось не втратили здатності рахувати подумки гроші біля каси, як
нам пророкували. На інші математичні навички користування
калькуляторами теж не справило драматично поганого впливу. Це
роблять інші речі.
У будь-якому разі нам не вдасться «скасувати» нові винаходи, тому
краще їх усе ж таки опановувати, ніж проголошувати бісівською
вигадкою. Про вплив гаджетів (а також неадекватних дорослих) на
дитячу психіку й інтелект краще поцікавитись у наукової спільноти.
Можливо, відповідь зовсім не буде простою та міститиме багато різних
уточнень, але науковий погляд завжди кращий за альтернативи, хоч би
якими вони здавалися ясними й очевидними. Варто прийняти те, що
дійсність буває дуже складною. Натомість простота пояснення має
насторожувати.
Під час пандемії коронавірусу, яка почалася наприкінці 2019 року й
на момент написання цих рядків ще триває, ми побачили величезний
парад різних доктрин невігластва. Кожна з них представила свої
пояснення походження хвороби, карантинних обмежень і вакцин (які
вчені, не зволікаючи, почали розробляти) різного масштабу
дивакуватості. Найбільше сміху в мене викликали претензії «народних
імунологів», що ніхто їм особисто не показує формулу вакцини. Ми з
дружиною тоді жартували з цього, адже навіть якщо тим людям і
продемонструють, як і з чого зроблена певна вакцина, вони ж усе одно
нічого не втямлять, а отже, це ніяк не врятує ситуацію. Найімовірніше,
закиди щодо приховування формули вакцини озвучували якраз
прихильники доктрини «очевидної істини». Вони вірили в
спроможність власного розуму без підготовки завжди впізнавати
істину, якщо їм її просто покажуть. Мабуть, ті люди не в курсі, скільки
років триває підготовка спеціаліста, спроможного розробляти нові
вакцини та ліки й оцінювати їхню дієвість.
Конспірологічні пояснення суспільних явищ бувають вагомою
частиною пропаганди автократичних режимів. Теорія змови може
бути основою їхньої державної ідеології. Крім цього, коли інтернет
став доступний пересічним громадянам і настільки проник у їхнє
життя, що годі відмовитися від нього без втрати добробуту, класична
цензура, яка діяла через заборону певних видів інформації, стала
майже неможливою або принаймні космічно дорогóю. Унаслідок цього
правдиві свідчення про власну вбогість чи злочинність автократичні
режими часто не забороняють а глушать великою кількістю базікання.
Пропонують надто багато «пояснень» дійсності — одне абсурдніше за
інше, — щоб було важче докопатися до справжніх. Однак не варто
вважати, що саме через це найчастіше конспірологічні пояснення
виникають для суспільно-політичних процесів. Найімовірніше, теми,
пов’язані з людьми та суспільством, нас просто більше хвилюють і
тому приваблюють усіх, а не тільки науковців. Я, спеціально не
цікавлячись цим, чув про принаймні кілька теорій світового уряду, але
не знаю жодної теорії змови про елементарні частинки. Хоча, зрештою,
могли б щось вигадати: наприклад, що 2012 року на колайдері
відкрили не бозон Гіґґса, а щось зовсім інше — настільки страшне, що
вирішили його приховати.
Висновки
Якщо в основі поглядів на світ лежить припущення, що якась
мала група бреше й ефективно приховує від решти суспільства
щось важливе, то спростувати це за допомогою логіки буде дуже
важко. Носій таких поглядів будь-які свідчення може назвати
брехнею та відкинути. Також вагому роль у теоріях змов відіграє
доктрина, що істина очевидна і її можна не знати, тільки якщо
вона прихована. Проблеми в таких поглядів ті самі, що й в інших
неспростовних тверджень.
Містичні науки

Неспростовними свої пояснення світу роблять також прибічники

астрології, соціоніки та інших «квантових культурологій», які
намагаються мімікрувати під науку. Тільки там секрет успіху дещо
відрізняється. Щоб захистити свої теорії, адепти вдаються до розмитих
формулювань. Настільки розмитих, що за бажання під них можна
підігнати будь-що. Психологія вже знає такий ефект, що люди схильні
вірити в дуже загальні описи особистості, якщо їх назвати
підібраними індивідуально. Він називається ефектом Форера16. Ним і
обумовлена успішність цих псевдонаук.
У гороскопах зазвичай вам пропонують спочатку з’ясувати свій знак
зодіаку чи його аналог. Він визначається за другорядною ознакою —
наприклад, за датою народження, якщо це астрологія. Потім на його
підставі вам пропонують опис вашого характеру — дуже загальний,
але ж «підібраний під вас». Думаю, якби в гороскопах було навпаки —
спочатку опитувальник для визначення характеру, а потім спроба
вгадати на підставі цих результатів вашу дату народження, то фіаско
стало б очевидним значно більшій кількості людей.
Крім невинних гороскопів, існують значно місткіші містичні вчення.
Майкл Шермер, історик науки та філософ, у книжці «Небеса на
землі»17 досить детально аналізує деякі приклади таких поглядів. Їх
об’єднує одна особливість: вони стверджують первинність свідомості
стосовно матерії, тобто що думки — причина матеріальних явищ. Це
при тому, що роботу мозку вчені дослідили вже достатньо добре й
часто спостерігають зворотне — фізичні зміни в ньому впливають на
свідомість. Утім це може не зупинити адептів таких поглядів.
Мені довелося ознайомитися з одним прикладом подібного вчення
— так званою психологією позитивного мислення. Вона вчить, що
наші думки матеріальні й відправляються до «розумного всесвіту». Він
розумний, однак частку не, чомусь збагнути не може, тому
«спеціалісти» радять її не використовувати в процесі самонавіювання.
Відправлені до всесвіту думки повертаються у вигляді подій, що
відбуваються в житті людини. Якщо ти потрапив у якусь халепу — сам
винен, бо треба було мислити позитивно! Вважаєш, що мислив
позитивно? Спробуй довести це! Так і досягається неспростовність.
Подібне пояснення всіх невдач, які можливі в кожного, не призводить
ні до чого іншого, крім беззмістовного відчуття провини за те, що
людина не спрямувала свої думки в правильне русло. Припускаю, що
таке вчення не поліпшить долю людини, а навпаки — нашкодить їй.
Навичку з позитивного мислення відточують у напівмістичних
практиках, результат яких не можна визначити ззовні. Отже, єдиним
критерієм того, що воно працює, залишається переконання людини в
правдивості такого вчення й схильність особи до підтверджувального
упередження.
Навіть роки активних медитацій без суттєвих покращень перебігу
життя можуть не переконати адептів змінити ставлення до цих
містичних учень. Хіба що людина поміняє один вид містичної
доктрини на інший — з дуже схожими практиками, вірячи, що той
допомагатиме краще. Певна радість від новизни здатна підживлювати
нові позитивні очікування, але це все одно буде фактично те саме.
Коли приймаємо позицію, що свідомість первинна, то це може
наштовхнути нас на містичну форму пізнавального оптимізму. Такі
погляди часто призводять до того, що «хто пастор, того й правда», тож
і небезпека від них у принципі схожа на інші уявлення про
надприродне.
Насправді ж думки впливають на життя людини, тільки не в
містичний спосіб, а цілком звичайно. Вони формують наші прагнення
та цілі, які ми перед собою ставимо. Однак, крім цілей, нам потрібні
ще й знання! Останні визначають те, наскільки ефективні рішення ми
ухвалюємо для досягнення мети. Звісно, у житті також трапляються
різні випадки, але не варто переоцінювати їхньої ролі. Дуже багато
псевдонаукових поглядів, приклади яких я тут наводжу, здобувають
прибічників завдяки нерозумінню людьми випадкових явищ. Такі
випадковості досить добре описує математика, але наші когнітивні
викривлення часто заважають це зрозуміти. Про математику та
випадковості в цій книжці ще йтиметься, тож читайте далі.
Висновки
 Популярність неспростовних містичних учень, різних гороскопів
обумовлена психологічним ефектом Форера: якщо людині
показати загальний опис, сказавши, що він підібраний під неї,
вона може повірити в це. Також існують учення, які в різній формі
стверджують первинність свідомості стосовно матерії. Вони —
зразок пізнавального оптимізму, який теж може бути
небезпечним.

16 Forer, B. R. (1949). e fallacy of personal validation: A classroom demonstration of gullibility.

Journal of Abnormal and Social Psychology, 44: 118–123.
17 Шермер М. Небеса на землі / пер. з англ. О. Захарченко. — Київ : Наш формат, 2019. — 336 с.
Упередження

Носії різних упереджень теж захищають свої погляди. Оскільки в цих

людей зазвичай немає мети мімікрувати під науку, то вони дозволяють
собі заборонену зброю — емоції та оцінні судження. Принцип той
самий: якщо надходить спростування, його треба знешкодити, так би
мовити, «відбити атаку». Коли логіка на боці опонента, тоді можна
просто знецінити аргументи, які він наводить. Якщо й це не вдається,
застосовуються нападки на опонента особисто. У цьому разі не
йдеться про жодну перевірку припущень дослідами. Ба більше, часто
такі люди не здатні чітко сформулювати, у чому власне їхні
упередження полягають: на що другорядна ознака впливає, а на що —
ні. Коли їх розпитувати детальніше, то можна з’ясувати, що все-таки
впливає, але не завжди й не однаково.
Так, сексисти можуть казати про успішних жінок, що ті якісь
нежіночні, часто коментуючи зовнішність. Варто зазначити, що
поняттям «жіночність» сексисти називають характеристики тих жінок,
які відповідають їхнім стереотипам. Виходить, що висновок про
«нежіночність» осіб, які відрізняються, буде цілком логічним. Утім для
теорії, яку можна перевірити дослідом (чи хоча б досвідом), цей
концепт зовсім не годиться.
Інших упереджень це теж стосується. Носії імперських поглядів
можуть вибірково знецінювати надбання колонізованих культур, якщо
не вдається приписати його походження колонізаторам. Часто вони
також мають два окремих поняття: одне — для хороших і
«правильних» представників підкорених народів, інше — для тих
«поганих», яким чомусь не подобається бути підкореними їхньою
«великою» культурою.
Говорячи про забобони й упередження різного рівня складності,
варто звернути увагу на те, що носії таких поглядів часто
припускаються ще однієї помилки. Вони змішують поняття «так є» і
«так повинно бути» (на їхню думку, звісно), а між ними — принципова
різниця.
Висновки
Упередження за другорядними ознаками — явище досить
розповсюджене. Коли його носії намагаються «боронити» власні
переконання від фактів, то їхні риторичні прийоми часто
спрямовані на створення неспростовних тверджень.
Знання та цінності

У житті людини велику роль відіграють її прагнення. Нам варто

усвідомити різницю між ними та знаннями про світ. Знання
стосуються світу як такого. Їх можна перевірити, здійснюючи
дослідження. Прагнення ж обумовлені нашими уявленнями про те, як
має бути. Ці уявлення називають цінностями. Вони цілком можуть не
збігатися з тим, що в реальності. Ця розбіжність спонукає людину до
дії.
Коли якесь явище наближає стан речей до бажаного (або принаймні
нам так здається), то ми оцінюємо його як добре. Якщо ж віддаляє (або
нам так здається), тоді вважаємо його поганим. Це зовсім не те саме,
що правда і неправда. Оцінка «добре/погане» принципово
відрізняється від перевірки теорій.
Наші судження про добро і зло певною мірою пов’язані з
прогнозованими наслідками дій, моральність яких ми оцінюємо. У
цьому наука цілком здатна допомогти, але вона не може нам указати,
яких саме наслідків слід прагнути. Одна дія може мати купу різних
наслідків, частину яких ми вважаємо хорошими, а інші — поганими.
Коли здійснюємо моральний вибір між двома рішеннями, треба
визначитися з тим, що різні цінності мають для нас неоднаковий
пріоритет. Це все робить питання етики і моралі досить складними та
цікавими, але вони виходять за межі цієї книжки, а також моїх знань
про світ.
Однак існує кілька питань, вартих нашої уваги тут і зараз. Перше з
них — про моральність науки. Іноді доводиться чути щось на зразок:
«Науковці винайшли атомну бомбу, яка вбиває людей». Отже, наука
нібито аморальна. Зауважу, що знання про світ, які вона дає людям,
слугують лише інструментом для досягнення цілей. Самі ж цілі
визначаються тими, у чиїх руках цей інструмент опиняється. Ви ж не
звинувачуєте кухонний ніж, молоток чи цеглину в тому, що ними
можна вбити когось? І правильно, бо в умілих руках доброї людини ці
речі приносять багато користі. Карл Поппер на закиди щодо
аморальності науки відповідав, що історія людства має багато інших
прикладів, зокрема:

як любов до своїх перетворювали в ненависть до чужих, а

патріотизм — на ксенофобію;
як пацифістськими гаслами виправдовували агресію;
як, прикриваючись захистом прав одних, пригнічували інших.

Також сюди добре пасував би приклад, як під гаслом

інтернаціоналізму насправді утверджували панування тільки однієї
культури (так було в СРСР).
Я натомість скоріше погодився б із тезою, що ігнорувати наукові
знання — це аморально. Авжеж, наслідки необґрунтованих рішень
невідомі й цілком можуть бути поганими (хай там що ви вважаєте
поганим).
Аргумент, що знання — це лише інструмент, жодним чином не
підстава для того, щоб не застосовувати вимог моралі до спроб його
здобути. Це як не засуджувати рибалку, який вудку собі не купив, а
десь поцупив (а може, і пограбував когось). Думаю, усі чули про
жахливі експерименти над людьми, які здійснював Третій Рейх під час
Другої світової війни. Це була річ найвищою мірою неприйнятна, хоча
деякі знання про витривалість людини тоді все ж таки вдалося
здобути. Наскільки мені відомо, не дуже великі — не співмірні з
жертвами.
Взагалі, у біологів існує набір правил, що й за яких обставин можна
робити під час досліджень не тільки з людьми, але й із тваринами. Я не
можу їх коментувати, бо мій фах — фізика, вивчення неживої матерії.
Однак таке існує, тому перш ніж огульно заявляти, що біологи —
нещадні вбивці безневинних тваринок, милих і не дуже, варто
принаймні ознайомитися з біоетикою і з тим, яких тварин і в яких саме
дослідженнях використовують.
Наука — інструмент, але науковці — люди. Вони мають власні
цінності та прагнення. І тут постає інше питання: як це сумістити з
наукою? Відповідь достатньо проста. Ви можете мати власні судження
щодо добра і зла, які формують ваші політичні погляди, ставлення до
мистецтва, громадянську позицію та взагалі стиль життя. Однак якщо
ви науковець і шукаєте знань про світ, то особиста оцінка якихось
явищ не повинна жодним чином впливати на висновки, які робите під
час досліджень. Не треба змішувати наукові питання з вашими
оцінними судженнями. Поза науковою дискусією ви, без сумніву,
маєте на них право, поки це не порушує прав інших.
Наукове знання має впливати на наші прагнення хоча б тому, що з
ним ми краще спрогнозуємо наслідки своїх дій. Крім цього, науковий
погляд на світ загалом може вплинути на те, у чому ми вбачаємо сенс
життя і як розставляємо пріоритети. Тут я хочу звернути увагу читачів
на ідеали Просвітництва, які хоч і були сформульовані давно, але досі
залишаються актуальними. Стівен Пінкер, канадський фахівець у
галузі когнітивних наук, популяризатор науки та філософ, у книжці
«Просвітництво сьогодні. Аргументи на користь розуму, науки та
прогресу» наводить18 досить просте формулювання цих ідеалів.
Коротко їх можна записати так:

Найвищу цінність має людське життя і добробут.

Кожна людина має базові права.
Наука та розум — добрий спосіб здобути знання.
Знання — хороший спосіб досягти добробуту.
Варто прагнути не героїзму, а розв’язання проблем.

Також Пінкер наводить багато аргументів на користь прийняття саме

таких ідеалів. У його книжці містяться тези й про важливість
кількісного опису світу, і про результати технологічного прогресу —
наскільки останній покращив добробут людей, збільшив тривалість
їхнього життя, зменшив страждання. Там обговорюються й інші
погляди на мораль, які суперечать ідеалам Просвітництва та
конкурують із ними.
Висновки
Знання та цінності — це зовсім різні речі. Цінності визначають
цілі людини, а наука й знання натомість — лише інструменти для
їхнього досягнення. Будь-які розмови про моральність
інструмента не мають сенсу. Вирішуючи наукові питання, не
потрібно змішувати їх із власними оцінними судженнями. Якщо
ви обираєте собі етику, зверніть увагу на ідеали Просвітництва.
18 Пінкер С. Просвітництво сьогодні. Аргументи на користь розуму, науки та прогресу / пер. з
англ. О. Любенко. — Київ : Наш формат, 2019. — 560 с.
Про збагненність світу

У кількох попередніх розділах я захопився критикою різних

ненаукових поглядів на підставі того, що їх не можна спростувати
дослідами — навіть гіпотетичними. Цей критерій, без сумніву, дуже
важливий для демаркації того, що належить до науки, а що — ні.
Що станеться, коли ми спитаємо себе, чи можемо збагнути світ і чи
практичні досліди справді наближають нас до знання істини? Тоді
виявиться, людське пізнання світу ґрунтується на таких важливих
початкових припущеннях:

світ можна збагнути нашим розумом;

світ має певну сталість, яка дозволяє нам робити прогнози на
підставі здобутого досвіду;
відповідність між прогнозами та результатами експериментів
— критерій істини;
твердження, які походять з математики та логіки, правдиві.

Самі ці твердження ми не можемо перевірити жодним експериментом.

Ба більше, здійснюючи наукові дослідження, ми вже фактично
вважаємо їх правдою. Науковець ніколи не сумнівається в
математичних методах перетворення виразів чи розв’язання рівнянь.
Ми використовуємо поняття кількості, величин, теорію ймовірності,
які походять не з досвіду, а з нашого розуміння світу. Їхні властивості
не можна якось експериментально перевірити.
Карл Поппер запропонував питання щодо можливості схвалення
неспростовних тверджень, які все ж таки виявляються корисними:

Чи розв’язують вони якісь проблеми?

Чи дієві?
Чи вони в цьому кращі за альтернативи?
Чи не суперечать іншим дієвим теоріям?
Якщо на всі питання відповідь ствердна, то це корисне неспростовне
припущення.
Що ж тоді можна сказати про наукові дослідження?
Наука, що ґрунтується на перевірці теорій дослідами, розв’язує
проблему пояснення світу й також дозволяє робити прогнози, на які
можна певною мірою покладатися. Кожна технологія, що працює, —
приклад того, як ми покладаємося на ці прогнози й зрештою не
даремно! Вони значно кращі за всі інші, і саме тому технології
працюють. Отже, підіб’ємо підсумки:

Наука розв’язує проблему прогнозування й також дозволяє

нам пояснити світ — принаймні значну частину явищ, про які
знаємо.
Наука дієва вже сьогодні (наявні технології про це свідчать).
Крім того, з розвитком наукового знання прогнози та
пояснення стають дедалі кращими.
Наукові прогнози справджуються набагато краще, ніж
передбачення, зроблені в межах інших консервативних
способів мислення.

Ви можете поцікавитися, чи не будуть ці питання свідчити про

ототожнення істини з користю? Справді, адже ми думаємо про те, як
наші погляди допомагають розв’язати проблеми! Однак Поппер
уживав це слово стосовно пізнання, а не якихось життєвих потреб.
Проблема у сфері пізнання — це якась суперечливість картини світу
або прогнози, що не справджуються. Маю сміливість стверджувати,
що Поппер певною мірою ототожнює знання істини з успішними
прогнозами, і тут я схильний з ним погоджуватися.
Зауважу, що успішний прогноз не дорівнює користі, хоча напевно
може сприяти її здобуттю. Однак буває, що людину за озвучений
публічно прогноз карає автократична влада, якій він просто не
подобається. Таке передбачення виявиться шкідливим для бідолахи,
навіть якщо в майбутньому й справдиться. Історія знає випадки, коли
хтось успішно прогнозував катастрофічні події, а коли вони
траплялися — діставав звинувачення. Як бачите, не варто
ототожнювати знання з користю або з намірами. Якщо хтось знає про
можливість, скажімо, нещасного випадку, це не означає, що він його
створює! (Привіт конспірологам, які приписують Біллу Гейтсу
«авторство» пандемії коронавірусу, бо він попереджав про можливість
такої події.) Можна давати хибні прогнози, але мати з цього зиск. Так
працює багато різних шахраїв. Отже, прогноз, що справджується, — це
мірило істини, а от користь — далеко не завжди.
А що за дивне останнє питання пропонує Поппер щодо можливості
ухвалення неспростовних тверджень? Спробую пояснити його
вигаданим прикладом. Уявіть собі вченого-хіміка. У своїй галузі він
цілком послуговується науковими дослідженнями. Також «поважає»
інші природничі науки, але з вивченням гуманітарних дисциплін у
нього якось не склалося, от тільки ефект Даннінга — Крюґера не
дозволяє йому усвідомити це. Унаслідок цього людина, компетентна у
своїй галузі, суспільні негаразди пояснює діями таємного світового
уряду.
Ця гіпотеза розв’язує певні проблеми: так можна пояснити собі,
чому юнацькі сподівання досягти чогось у житті не справдилися.
Подібне пояснення досить комфортне. Людина робить прогнози: «Далі
буде ще гірше, бо вони на нас тільки наживаються», і сама ж оцінює їх
як такі, що справджуються, тобто вважає свою теорію дієвою. Загалом
ця особа має на те підстави: оскільки вона не робить нічого, аби
поліпшити власне життя, то жодне покращення й не відбувається.
Порівняти цю «теорію» з науковим поясненням їй заважає брак знання
в чужій царині. Відповідно, людина вважає, що її пояснення природи
суспільства єдине у своєму роді — аналогів немає.
Оскільки воно унікальне, значить — найкраще. Лишається тільки
порівняти спосіб, яким здобуваються знання зі своєї галузі, з
обґрунтуванням цієї теорії змови. Тоді людина, яка добре розуміє
принаймні якусь одну науку, може за бажання викрити ненауковість
подібних теорій змов поза межами власної галузі або ж їй доведеться
жити із суперечностями світогляду.
Коли хтось вибірково пояснює світ то наукою, то змовами, це можна
описати так: «Якщо я розумію — то це наука, якщо ні — тоді змова»
(може, це теж «неперетинні магістерії»?). Людина здатна
інтерпретувати складне й незрозуміле пояснення з чужої галузі як
навмисне заплутування та небажання долучити її до обговорення.
До речі, тут знову ж таки можна побачити прояв трактування істини
як чогось очевидного. Члени ж чужої фахової спільноти натомість
можуть не поспішати з простими та зрозумілими поясненнями не
тому, що приховують, а через те, що в них немає на вас часу, а
профільним дослідницьким інститутам не виділяють додаткових
коштів на утримання відділу популяризації наукового знання.
Якщо ви їздите на роботу власною автівкою, то, мабуть, паркуєтеся
біля офісу поруч з машинами колег. Уявіть, що один з них ніколи на
ваших очах не зазирав під капот свого авто. Ви ж, мабуть, не
стверджуєте, що у вас там двигун внутрішнього згоряння, а в нього —
сидять гноми й крутять педалі? Чому б і ні, адже підстав відкидати це
припущення ви не маєте, бо не бачили, що під тим капотом!
Приблизно так само абсурдна логіка тих, хто пропонує конспірологічні
пояснення речам, що виходять за межі їхнього фаху. Однак, якщо ви
ніколи не чули звичного ревіння двигуна від автівки колеги, то можна
також розглянути гіпотезу, що це електрокар.
Дехто може запитати, чи взагалі шкодить те, що людина вірить у
різні божевільні теорії поза своїм фахом? Хто буде її слухати?
По-перше, чому ви впевнені, що не будуть? Існують приклади, коли
люди розповсюджували помилкові ідеї в чужій царині. І хоча фахова
спільнота це не схвалювала, розголосу вони все-таки набували й
навіть іноді проникали в масову культуру. Це можуть бути й хіміки з
«чудодійними ліками», і математики з «альтернативною історією», у
якій усе було не так, як вас учили, і багато хто ще.
По-друге, теорії змов здатні впливати на політичні погляди людей,
бо часто стосуються якраз питань існування суспільства. Тоді їхнє
розповсюдження своєю чергою впливає на те, що робиться на
виборчих дільницях, а потім і в державі загалом. Завершитися подібне
може, наприклад, тим, що армія однієї країни збереться завдати
«превентивного удару» по «секретних біолабораторіях» сусідньої
держави, руйнуючи життя її громадян, а згодом і своїх.
Висновки
В основі наукового методу теж лежать неспростовні твердження:
світ збагненний, а прогнози, що справджуються, стають
критерієм істини. Також учені приймають без перевірки дослідом
твердження, що стосуються математики й логіки. Через це Карл
Поппер запропонував питання, які дозволяють відділити віру в
пізнаваність світу від віри в надприродне чи від ідеології. Одне з
питань, сформульованих цим мислителем, покликане
забезпечити несуперечливість світогляду й спонукає послідовно
використовувати раціональне мислення як у межах свого фаху,
так і в інших сферах життя.
Парадигми та революції

До цього розділу ми цікавилися питанням, як можна перевірити

наявні наукові теорії. Давайте зараз подумаємо над тим, як виникають
нові теорії, що стають у пригоді після спростування їхніх попередниць.
Це питання теж впливає на нашу довіру науці.
Карл Поппер вважав, що нова теорія може бути будь-якою, тільки її
треба перевіряти як слід. То що, виходить, людство століттями
вигадувало випадкові пояснення світу й усі їх перевіряло? Це схоже на
пошук маленької голки в піску на величезному пляжі — тільки вона
зроблена з кварцу: має такий самий колір, що й пісок, а металошукач
вам не допоможе. Доведеться все перерити.
В епоху появи ньютонівської механіки кількість фізиків у всій
Європі була приблизно такою, як персонал одного сучасного
дослідного центру. До того ж у них не було комп’ютерів і вони не
володіли великою кількістю математичних навичок, які доступні тепер
навіть студентам-третьокурсникам. Експеримент також вимагає
ресурсів, які можуть знадобитися людині для інших, приземленіших
потреб. Щоб ви розуміли, до промислової революції ХІХ століття
більшість потреб людини було не так легко задовольнити, як сьогодні.
Отже, тогочасні науковці напевно не здійснювали експериментальної
перевірки всіх пояснень світу, що існували тоді, не кажучи взагалі про
ВСІ МОЖЛИВІ версії.
Виникнути зі спостереження теорія не може. Важливий її складник
— набір понять, якими науковець описує досліджувані явища. Такі
поняття з’являються раніше за саму теорію. Якщо ми прив’яжемо
камінчик до мотузки й підвісимо, то один зможе побачити в ньому
знаряддя, інший — прикрасу, а ще хтось — маятник. І тільки коли вже
користуємося поняттям «маятник», для нас стає несуттєвим, наскільки
гострі краї має той камінчик або чи гарно зав’язані вузли мотузки, а
починає цікавити довжина мотузки та період коливань. Ми
вирішуємо, на що саме треба звернути увагу, коли вже опанували
потрібні поняття. Тут стає в пригоді наше фонове знання, яке містить
не тільки попередні наукові теорії та експерименти, якими їх
перевіряли, а й розуміння логіки, здорового глузду та багато чого ще.
Отже, наукова спільнота вирішує, які саме теорії заслуговують на
увагу та на що слід дивитися експериментаторам. Американський
філософ Томас Кун, що творив у другій половині ХХ століття,
пояснив19 цю вибірковість тим, що фахова спільнота схвалює для себе
певну парадигму й працює в її межах. На його думку, вчені завжди
бачили явища, що не вкладалися в мейнстримну парадигму, —
аномалії. Для їхнього пояснення науковці додавали до своєї теорії
припущення, які виходили за межі загальної логіки цієї парадигми. У
філософії їх називають гіпотезами ad hoc20, а в сленгу айтівців існує
влучне слово «костиль», яке вживають щодо подібних рішень.
Коли таких аномалій достатньо багато, то «костилів» в основну
теорію напхано стільки, що вона вже не витримує. До того ж — і це
важливо для Куна — змінюється покоління науковців. Саме тоді, після
всіх цих подій, наукова спільнота обирає іншу парадигму, яка, згідно з
переконанням американського філософа, не просто містить нові
твердження у своїх теоріях, а взагалі оперує зовсім відмінними
поняттями. Наприклад, час у ньютонівській механіці і в теорії
відносності має суттєві відмінності. Різні наукові парадигми Кун
називає неспівмірними, тобто стверджує що не існує якоїсь «тяглості
традиції» між старими науковими теоріями та тими, що приходять їм
на зміну.
На мою думку, такий погляд на розвиток науки як мінімум
поверховий. Не буду повністю заперечувати вплив людського чинника
— трендів суспільства та зміни поколінь. Науку роблять люди, і вони
додають до пропонованих теорій ідеї з інших сфер свого життя. Однак
науковець не може бути свавільним. В історії виникнення теорії
відносності, яку Кун вважає парадигмою, що прийшла на зміну
ньютонівській механіці, було кілька довгих етапів. Першою ластівкою
стали дослідження явищ електрики та магнетизму на століття раніше
за Айнштайна. Рівняння, що ці явища описували, дещо не вкладалися
в логіку законів Ньютона. У термінології Куна електромагнетизм був
аномалією в ньютонівській фізиці, а ці рівняння — «костилем»,
доданим до класичної фізики. Однак цей «костиль» уже був зародком
нової теорії, оскільки правила перетворення простору-часу,
застосовані в теорії відносності, обумовлені математичними
властивостями цих рівнянь електродинаміки, а не вигадані свавільно
наступними поколіннями науковців — просто щоб відрізнялося від
попереднього. Детальніше ми це питання обговоримо в одному з
наступних розділів.
Інший філософ другої половини ХХ століття Імре Лакатош
розвинув21 погляди Куна. Замість поняття парадигми в цього
мислителя з’явився термін дослідна програма. Її набір теорій
складається з двох частин: «жорсткого стрижня» та «ременя безпеки».
Коли науковці відкривають якусь аномалію, то змінюють припущення,
які містяться в «ремені безпеки», щоб дослідна програма встояла.
Однак «жорсткий стрижень» вони полишають незмінним.
Якщо такі модифікації дозволяють робити нові прогнози й хоча б
частина з них підтверджується дослідами, то ця програма прогресивна.
Якщо нових прогнозів немає (ситуація схожа на те, що Поппер закидав
марксизму) або вони не підтверджуються, тоді програма деградує.
Раціональність доброчесних науковців зумовлює те, що коли маємо дві
дослідні програми, з яких одна деградує, а друга прогресує, то
спільнота обирає другу.
Схоже, що Кун у появі нових парадигм і Лакатош у появі нових
дослідних програм убачали вияв індивідуальної творчості науковця. У
їхніх поглядах на розвиток науки відповідь на саме питання, як
з’являються нові теорії, фактично захована в цей гіпотетичний вияв
творчості.
Деякі послідовники Куна мали песимістичний погляд на діяльність
науковців, які буцімто творять нові парадигми. Наприклад, Пауль
Фаєрабенд вважав22, що то відбувається свавільно, як заманеться. Це
твердження лягло в основу вчення методологічного анархізму,
кінцевим висновком якого фактично стало заперечення авторитету
науки. Згідно з Фаєрабендом, наукова спільнота не шукає істини для
людей, а «розв’язує головоломки» для власного задоволення. Через це
він навіть піддавав сумніву доцільність фінансування наукових
досліджень з грошей платників податків.
Наскільки мені відомо, книжки Фаєрабенда досить добре
продавалися. Звісно, це ж так прикольно, коли хтось дотепно
принижує авторитет «яйцеголових розумників»! Однак чомусь адепти
таких поглядів ігнорують те, що сучасне життя сповнене дуже
корисних технологій, які існують виключно завдяки успіхам науки. І
там, де ці технології впроваджені у світі, фактично зникає голод,
суттєво збільшується тривалість і якість життя людей завдяки
медицині, а також робляться дуже легкими багато речей, які ще в ХІХ
столітті були великою проблемою. Приміром, без інтернету таким
анархістам було б важко знайти собі однодумців в інших країнах і
ділитися з ними своїми «ідеями» на відстані.
Звісно, можна закидати прогресові, що він створив і проблеми, яких
не було в традиційних суспільствах. Однак я вважаю, що розумове
напруження від інтелектуальної праці та надлишку новин неспівмірне
з перевтомою від виснажливої фізичної роботи в умовах постійного
браку харчів, доступу до медицини, вечірнього освітлення,
водопостачання, каналізації, зв’язку та багатьох інших речей, які ми
сьогодні сприймаємо як належне. Утім, якщо владу над суспільством
захоплять мракобіси, ми достатньо легко можемо повернутися назад у
Темні віки.
Висновки
Томас Кун спробував відповісти на питання, як з’являються нові
наукові теорії. Він впровадив поняття парадигм і стверджував, що
наука розвивається через їхню зміну. Рушієм зміни Кун вважав
соціальні та психологічні чинники. Його помірковані
послідовники визнають певну раціональність у зміні парадигм, а
найбільш радикальні — відкидають авторитет науки взагалі.

19 Кун Т. Структура наукових революцій. — Київ : Port-Royal, 2001. — 228 с.

20 Аd hoc (лат. — для цього), гіпотеза аd hoc — припущення, що береться спеціально для
опису чи пояснення окремого явища й системно не пов’язане з попереднім знанням про
нього.
21 Imre Lakatos. e Methodology of Scienti c Research Programmes. 1980.
22 Paul Karl Feyerabend. Against Method: Outline of an Anarchistic eory of Knowledge. 1975.
До правди не докопатися

Схоже, що Кун хотів ствердження інтелектуальної свободи, але

результат, як бачимо, виявився дещо іншим. Щойно його радикальні
послідовники вирівнюють в авторитеті всі голоси — компетентних і
невігласів, розмови про істину просто втрачають сенс. Томас Ніколс у
книжці «Диванні експерти»23 описує саме такі проблеми сучасного
суспільства. У їхніх витоків, схоже, були ці ідеї. Вони підводять людину
до цинічних поглядів на світ, згідно з якими експерт якщо й не збреше
навмисне, то все одно перебуватиме десь в уявному світі своїх
«головоломок», які відірвані від реальності (так можна вважати слідом
за Фаєрабендом). Що ж тоді залишається? Ось що:

Зневіра і бездіяльність.
Слухати тільки тих, із ким ти згоден. Так виникають
інформаційні бульбашки.
Слухати тих, хто більше подобається. Зазвичай людям
подобаються ті, хто говорить упевнено. Однак психологи вже
знають про ефект Даннінга — Крюґера: неуки схильні
виказувати впевненість, бо не усвідомлюють свого
невігластва.

Це створює просто ідеальний клімат для розквіту популістських та

автократичних режимів, чи не так? Я пишу ці рядки в 2022-му, коли
відбувається активна фаза війни, яку веде Росія проти України. Крім
власне воєнних дій, наш автократичний сусід роками годує світ
тезами, що «не все так однозначно» у створених ним конфліктах. Ще
раніше російські ЗМІ, що опинилися під контролем держави, вигадали
картинку для своїх громадян, згідно з якою брешуть усі навколо, а
демократія у світі несправжня, про що свідчать такі аргументи:
 усі вибори у світі нечесні. Це «дешевий спектакль». Зазначу,
що існують статистичні методи аналізу виборів, які хоч і не
ловлять за руку фальсифікаторів, але можуть бути
індикаторами наявності «вкидів». Отже, такі звинувачення
потребують підстав. Якщо здійснити аналіз розподілу голосів,
то під підозрою опиняється саме російський режим24;
а може, вам і не треба тих чесних виборів, бо виборці тупі й
тому проголосують не за тих, за кого потрібно. Взагалі тупі всі
навколо, крім тебе, шановний слухачу. А ти розумний, бо
слухаєш нас, а не когось іншого, хто з нами не згоден.

Історик Тімоті Снайдер у книжці «Шлях до несвободи. Росія, Європа,

Америка»25 досить докладно описує походження ідей, що лягли в
основу політичної ідеології сучасного російського режиму. Там багато
нового та цікавого для українського читача, хоча чомусь у нашому
суспільстві заведено вважати, що ми й без західних інтелектуалів
чудово розуміємося на особливостях імперців, які мають плани на нас.
На мою думку, на формування їхнього «ідейного інструментарію»
також вплинув «інтелектуальний анархізм», зразка Фаєрабенда.
Схоже, що ним досить уміло скористалися та зробили навіювання
пропаганди дієвішим. Воно мімікрує під раціональність — спонукає
сумніватися. У такий спосіб умілі маніпулятори нав’язують погляд на
обґрунтовані точки зору та на повну маячню як на рівнозначні версії,
щоб їх підважити. Вразливими до цього можуть стати й освічені люди.
Достатньо тільки забути (чи відкинути) поради Бертрана Рассела щодо
скептицизму, і тоді слоган Question more26 англомовного російського
пропагандистського каналу починає здаватися досить переконливим.
Спонукання до сумніву дещо схоже на мінування території. На
перший погляд може здаватися, ніби ніхто нікого ні в чому не
переконує, але пізніше на цих сумнівах «підірвуться» конструктивні
ідеї, які захоче до вас донести хтось інший. Звертаю вашу увагу на те,
що це можна робити дуже легко, бо не обов’язково навіть наводити
якісь факти. Бажаного ефекту пробують досягнути простими тезами в
стилі «ну, ми не знаємо, як воно насправді, тому не відкидаємо й
найгіршого». Пам’ятаєте того колегу, який перед вами на стоянці
ніколи не піднімав капота свого авто? Про нього йшлося в розділі
«Про збагненність світу». Автівка цього колеги чомусь не гуділа, як в
інших. Так от, цілком можливо, що там має місце жахливе порушення
трудових прав гномів, які крутять педалі цілодобово, без перерв і
вихідних. Ні, я не стверджую, що це так — лише кажу, що ми не знаємо
напевно, отже, не можемо заперечувати, що там сидять гноми. Ви
кажете, що це міг бути електрокар? Звісно, але можуть бути й гноми,
що крутять педалі. Вам же ніхто не показував, що під капотом. Дуже
часто маніпуляції з безпідставними обвинуваченнями створюють саме
так.
Підважувати спроможність наукового знання також можна,
непомітно усунувши різницю між фактами про світ і прагненнями
людини. Часто це має форму прохання науково обґрунтувати потребу
тих чи інших дій. Коли читачам/слухачам стає очевидним, що зробити
це не вдасться (я вже пояснював чому), то словесні еквілібристи
подають такий висновок як неспроможність науки чи взагалі
раціонального критичного мислення. Я цей прийом зауважив ще в
юності, коли спостерігав за російськомовними інтернет-форумами, де
обговорювалися опозиційні (в їхньому розумінні) політичні погляди.
Туди приходили персонажі з подібними ідеями. Не варто
стверджувати, що все це робилося навмисно. По-перше, я їм свічки не
тримав, по-друге, наді мною так само нависає бритва Оккама та,
можливо, ефект Даннінга — Крюґера. Однак навіть якщо
розповсюдження цих концептів — прикра помилка достатньо великої
групи людей, це не зменшує їхньої шкідливості. Останні вісім (якщо не
більше) років переконливо показують, що проблеми сусіда можуть
стати й нашими.
«Забазікування» питань, актуальних для суспільства, полегшує ось
яка наша особливість: ми зазвичай бажаємо ознайомитися з різними
поглядами, щоб побудувати повну картину дійсності. І тут пастка
можлива, навіть якщо ніхто навмисне не буде маніпулювати нами,
оскільки різні люди й без цього схильні до суб’єктивної оцінки подій,
свідками яких стають. І без злих намірів бачення одного й того самого
різними людьми може виявитися суперечливим. Це унеможливлює
будування «єдиної картини» на підставі таких свідчень. Психологи
називають цей ефект27 на честь новел, написаних японським
письменником Рюноске Акутаґавою, за якими пізніше було знято
фільм «Рашьомон», де герої зовсім по-різному описують убивство,
свідками якого стали. Схожі речі можуть відтворювати й
маніпулятори, змушуючи аудиторію вірити в якусь гіпотетичну
«правду», котра «десь посередині» різних свідчень, що прямо
суперечать одне одному. Що можна порадити в такому разі?
Львівський філософ Казимир Твардовський майже сто років тому
опублікував роботу «Про так звані відносні істини»28, у якій навів
досить переконливі аргументи, що істина може існувати тільки одна.
Коли ж здається, що ви маєте справу з відносними правдами, які
відрізняються одна від одної, то це або неточно та неповно
сформульовані твердження, або просто неправда. Отже, якщо чуєте
суперечливі описи однієї події різними сторонами, не варто шукати
правду десь посередині — навпаки, слід відсіяти ненадійні свідчення.
Частину ознак підозрілості ми вже знаємо — емоційність подачі та
брак досвідченості особи в тому, про що вона говорить. Також
згадаймо, що науковий стиль мислення вимагає від людини робити
висновки, відсторонюючись від особистих прагнень і вподобань. Це
дуже важливо, бо сильно зменшує ймовірність настання ефекту
Рашьомон у науковій спільноті проти всіх інших. Саме тому посіпаки
автократів постійно прагнуть «для об’єктивності» розширити коло
учасників дискусії за рахунок не експертів, а взагалі незрозуміло кого.
Тож нам варто пам’ятати: правда не посередині, особливо коли ви
порівнюєте думку фахівця та якогось «диванного теоретика».
Хочу зазначити, що, роблячи все це, автократичні режими зазвичай
не відкидають науки загалом. Вони засвоїли уроки першої половини
ХХ століття, коли квантова механіка чомусь виявилася ворожою як
для марксистської, так і для арійської наук. Унаслідок цього ядерну
зброю в роки Другої світової війни першими розробили в
демократичній країні — у США. Також у таборі союзників здійснили
кілька інших важливих винаходів, що суттєво вплинуло на перебіг
війни. Ідеться про радіолокаційні радари, комп’ютери, які зламали
шифри Третього Рейху, антибіотики та багато іншого. По той бік
страждали й інші науки. Наприклад, багато хто чув про гоніння на
генетику в СРСР. Коли ж технологічна перевага стала відчутною, один
з двох найбільших людиноненависницьких режимів зник, а другий —
СРСР — мусив укотре наздоганяти. Багатьох учених тоді повернули з
таборів і буцегарень (принаймні тих, кому пощастило вижити), а після
війни деякі спеціальності, як-от ядерна фізика, стали
привілейованими.
 Інша річ — науки про людину та суспільство. Це якраз їхню
«неспроможність» тирани зі своєю інтелектуальною свитою
намагаються «викрити» та/або замінити сурогатами власного
виробництва. Рідко коли автократ називає себе чесно. Часто такі
держави навпаки декларують, що вони дуже вільні та демократичні.
Тільки в них не проста демократія, а якась «народна» чи «суверенна».
«Найвільніша держава світу» — взагалі народна демократична
республіка. Звісно, багатьом європейським королівствам до такої
свободи — як до неба рачки (це сарказм). Мавпування справжніх
демократичних процедур ззовні нагадує ілюзіоністське шоу, коли все
здається гарним, але вас обманюють. Усередині ж часто можна
відправитись і в підвал за надмірну зацікавленість деталями. Щоб
власний народ і зовнішні спостерігачі не викрили справжнього
рецепта підкилимного таїнства, публічні демагоги з числа посіпак
режиму підважують спроможність наук про суспільство: соціології,
економіки тощо. І роблять це через створення або принаймні
підтримку картини світу, у якій все навколо занепадає.
Цинізм часто вважають світоглядом інтелектуалів на противагу
легковірності простаків. Однак насправді картина світу циніка «проста
як двері» й не вимагає багато знань у свого носія. Людина, що піддає
надмірним сумнівам спроможність раціонального пізнання світу,
може почуватися кмітливішою та дотепнішою за інших, але насправді
втрачає здатність уточнювати картину світу, а отже, губить і зв’язок з
реальністю. Це таке собі «ідейне» невігластво. Воно відрізняється від
того, коли людина просто чогось не знає — у такому разі може
допомогти роз’яснення. Однак «ідейний» невіглас усі ваші аргументи й
доводи просто відкине як неприйнятні — такі, що пригнічують його
інтелектуальну свободу. Утім замість жаданої свободи йому
залишаються тільки розповсюджені забобони, які немає чим замінити.
Так можна повернутися до печерної свідомості, хоч і зі смартфоном у
руці.
Висновки
Сумніви в можливості раціонального пізнання світу призводять
до досить небезпечної форми пізнавального песимізму. Її можуть
використовувати різного штибу автократичні режими.
Підваження наукових методів дослідження суспільних процесів
 допомагає їм маскувати свою правдиву сутність в очах широкого
загалу.

23 Ніколс Т. Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими /

пер. з англ. Є. Кузнєцова. — Київ : Наш формат, 2019. — 240 с.
24 Dmitry Kobak, Sergey Shpilkin, Maxim S. Pshenichnikov. Integer percentages as electoral
falsi cation ngerprints. Annals of Applied Statistics 2016, Vol. 10, No. 1, 54–73.
25 Снайдер Т. Шлях до несвободи. Росія, Європа, Америка / пер. з англ. Г. Герасим. — Київ :
Човен, 2020. — 392 с.
26 Question more (англ.) — запитуй більше. — Прим. ред.
27 Christian Davenport, Rashomon E ect, Observation, and Data Generation, Cambridge University
Press, 2010, ISBN 978-0-521-75970-0.
28 Kazimierz Twardowski. O tak zwanych prawdach względnych. Lwów, 1934.
Відкрите обговорення

Як ми бачимо, наївні спроби оцінити велику роль спільноти в

розвитку науки можуть підштовхнути мислителя до радикального
погляду — вульгарного соціологізму. Приклад цього — погляди
Фаєрабенда, у яких поняття істини просто зникає, натомість на
перший план виходить спроба осмислення науки як культурного
феномену, на одному рівні з віруваннями та обрядами. Ця точка зору
досить-таки однобока й призводить до пізнавального песимізму, на
небезпеці якого я вже наголошував. Між іншим, Томас Кун у своїй
найвідомішій і вже згаданій тут роботі «Структура наукових
революцій», із якої всі ці погляди беруть початок, цитує львівського
вченого-мікробіолога та філософа Людвіка Флека. На жаль, сам Кун
узяв небагато з поглядів цієї видатної людини, а інші мислителі другої
половини ХХ століття звернули на його філософію мало уваги.
Можливо, тому що Флек писав німецькою, а не англійською, або через
те, що він помер раніше, ніж устиг прочитати свій курс лекцій із
філософії науки, який готував наприкінці життя.
У роботі «Як постає та розвивається науковий факт»29 Флек виклав
достатньо велику частину своїх поглядів на наукове знання. Він
наголосив на значній ролі спільноти у формуванні поглядів окремого
науковця на світ. Перш ніж долучитися до такої спільноти, людина
завжди проходить певну соціалізацію, під час якої мислительний
колектив (термін самого Флека) вчить, на що слід звертати увагу і як
розуміти те, що фахівець бачить у досліді. Кожен науковець засвоює
відповідний стиль мислення, у межах якого потім здійснює
дослідження та інтерпретує результати дослідів і спостережень. Якщо
фахівець доброчесний, він цього обов’язково дотримується. Слід
зазначити, що науковий стиль мислення здатний виправлятися й
удосконалюватися на відміну від релігійного чи ідеологічного, які
консервативні.
Розумову роботу спільноти Флек розглядає зовсім інакше, ніж,
скажімо, спільну фізичну працю, коли сили окремих працівників
просто додаються. У колективному розумі спільноти, на думку
філософа, міститься значно більше, ніж просто сума індивідуальних
знань окремих її членів. Власне, це й стає рушієм того, що спочатку
помилкові гіпотези та непевний експериментальний досвід згодом
перетворюються на теорії та технології, які надійно працюють.
У науковому знанні Флек виділяє активний і пасивний складники.
Активний визначається домовленістю спільноти, а пасивний —
спостереженнями або результатами обчислень. У фізиці до активної
частини знань можна віднести прийняті системи одиниць
вимірювання. Одні й ті самі довжини можна вимірювати в метрах,
аршинах, ярдах чи футбольних полях — від цього сам світ, який ми
пізнаємо, жодним чином не зміниться. Також можна віднести те, що
заряд протона додатний, а електрона — від’ємний. Це ми теж просто
домовилися так вважати. Однак, якби у ХVІІІ столітті фізики
вирішили поставити знаки зарядів навпаки, навряд чи це якось
обмежило б нашу здатність пізнавати електричні явища. До пасивного
знання можна зарахувати, наприклад, закони механіки чи
електродинаміки. І хоча математичні символи, які ми обираємо для
їхнього запису, можна зарахувати до активного складника (це ж люди
домовилися їх використовувати), самі закони не лише питання
домовленості, бо їх звіряють із дослідами та вони можуть бути
записані в іншій системі позначень.
У математиці таке розділення теж має місце, хоча поняття числа
цілком існує виключно в наших головах. Наприклад, число 17 буде
простим, хоч його записати в десятковій системі — 17, хоч у двійковій
— 10001, хоч у шістнадцятковій — 11. Нагадаю, що просте число — це
таке, що ділиться без остачі тільки на одиницю та на себе. Правила
ділення записуються в термінах обраної системи числення, яка
належить до активного знання. Однак поняття «число ділиться без
остачі на інше число» не залежить від вибору способу запису чисел і є
пасивним знанням про них.
Флек наголошує на тому, що зміна наукових теорій на кращі не
здається випадковістю, якщо дивитися на їхній розвиток з погляду
всієї спільноти. На його думку, випадковість — це коли кинуте наосліп
каміння потрапляє точно в лунку за розміром. Однак пил, що його
несе вітер, неодмінно проникне в усі можливі пори та заглиблення,
хоча кожна пилинка опиняється на своєму місці випадково.
 Наводить Флек і ще одне красномовне порівняння: усі річки в кінці
свого шляху впадають у море, хоч би звідки вони текли і хай би які
закрути були на їхньому шляху. На його думку, це відбувається тому,
що немає «моря самого по собі», натомість існує низина, яку
заповнюють води з усіх річок під дією сили тяжіння. Так само й
загальне мисленнєве налаштування колективу (сила тяжіння) та праця
окремих людей (води річок) формують знання про світ (море).
Ви запитаєте: чи не може тоді якась окрема спільнота сформувати
«річковий басейн», що впадає в таке собі «Каспійське море», яке не
сполучається зі «світовим океаном»? Чи буде це означати, що існує
кілька різних істин? Тут доречно послатися на вже згаданого в цій
книжці філософа Казимира Твардовського. Він надав аргументи на
користь того, що не буває кількох відносних істин. Отже, якщо
«річковий басейн» якоїсь спільноти впадає в таку «водойму», то це не
«море», а лише «солоне озеро». Також, імовірно, що цей колектив має
інший стиль мислення — не науковий, а якийсь консервативний, тому,
власне, води його зусиль і потекли в інший бік. Можливо, зміна стилю
мислення цієї відокремленої спільноти в майбутньому з’єднає її
«озеро» з рештою «світового океану».
Погодьтеся, погляд Флека на пізнання світу був оптимістичнішим,
ніж у Куна та його послідовників, які потім розвивали тезу про роль
суспільства в науковому поступі. Можна було б припустити, що
сучасний світ став цинічнішим, ніж раніше, однак навряд чи цей
аргумент доречний. Флек був євреєм і пережив Другу світову війну,
перебуваючи в Східній Європі. Думаю, що він витримав такі жахіття,
які багатьом навіть не снилися. Цитована тут робота ще довоєнна, але
наскільки мені відомо, погляди філософа на наукове знання в пізніші
часи не зазнавали докорінних змін.
Крім цього, Стівен Пінкер у книжці «Просвітництво сьогодні»
наводить дуже багато переконливих свідчень на користь думки, що
внаслідок прогресу вдалося суттєво зменшити кількість людських
страждань, як порівняти з минулим. І такі зміни тривають, хоча й із
перервами. Тож я схильний думати, що має місце не цинічність
сучасного світу, а цинічний погляд деяких людей на сучасний світ.
Згадаймо про когнітивні упередження. З огляду на них, здавалося б,
досить природно припустити, що спільнота помилятиметься, бо вони
притаманні її членам. Однак крім когнітивних упереджень, у процесі
еволюції в нас закріпилися й інші схильності, що, навпаки, сприяють
пізнанню світу. На мою скромну думку, їх варто шукати в тих рисах,
що допомогли нашим пращурам перехитрити не хижаків, котрі значно
поступаються інтелектом, а інших двоногих приматів, з якими
доводилося ділити території й конкурувати. Сьогодні заведено
вважати, що однією з основних переваг Homo sapiens над близькими
до нього видами була навичка спілкування, яка дозволила ефективно
виконувати досить складні колективні дії краще за інших. Отже, і
песимістичний та оптимістичний погляди на суспільний складник
пізнання мають аргументи на свою користь: одні спільноти можуть
давати волю власним упередженням, а інші — намагатися їх позбутися
й поліпшити знання про світ. Річ у тім, як вони діють.
Пам’ятаєте, я писав про важливість відтворюваних наукових
дослідів? Одна з умов відтворюваності — оприлюднення всіх деталей
експерименту. Це потрібно для того, щоб будь-який інший спеціаліст
міг повторити його. Якщо результати збігатимуться, це буде ознакою
правдивості й правильності дослідження. Однак якщо повторні
вимірювання дадуть інший результат, то це стане вагомою критикою.
Бувають також ситуації, коли спільнота критикує не сам дослід, а
інтерпретацію його результатів.
Теоретики так само публікують не тільки результат своїх роздумів,
але й проміжні викладки, щоб перебіг їхніх думок могли відтворити
інші члени наукової спільноти. Якщо в роздумах наявні якісь помилки,
тоді хоча б хтось зверне на це увагу. Критика так само перебуває під
прицілом поглядів спільноти.
Не кожне обговорення може стати плідним для пошуку кращого
рішення. Потрібно дотримуватися певних умов, щоб воно було
неупереджене й відкрите:

Усі учасники щирі й мають одну мету — пошук найкращого

пояснення явищ.
Готовність учасників змінити свій погляд за наявності підстав
для цього.
Важливо не хто говорить, а які аргументи наводить. Критиці
підлягають не люди, а висунуті ідеї або вчинки.
Учасники шукають слабкі місця озвучених ідей, щоб
виправити їх.
 Відкритість для нових учасників, але їм знадобиться
підготовка. Наукові інституції студентів спочатку вчать і лише
потім дозволяють долучитися до досліджень.
Критерієм вдалого рішення виступає згода спільноти, а не
позиція «ми порадилися, і я вирішив».

За таких умов колектив буде значно ефективнішим, оскільки далеко не

всім притаманна здатність критикувати власні погляди самостійно.
Також важливо те, що достатньо велика спільнота — це багато очей,
які вивчають пропоновані рішення. Якщо один не зауважив помилки,
то її, імовірно, побачить інший.
Чи може помилятися вся спільнота? У короткостроковій
перспективі — так, але згодом, найімовірніше, помилки виявлять і
виправлять. Історія науки знає багато таких прикладів.
А як щодо змови спільноти, чи це можливо? Так, але чим більший
колектив, тим менш імовірна така змова. Сучасні наукові спільноти з
кожної царини залучають тисячі людей з різних куточків світу. Навряд
чи всі вони можуть змовитися. Утім, якщо якась група фахівців і
зробить так, то решта спільноти рано чи пізно побачить, що поведінка
цих учасників суперечить умовам відкритості. Саме тому в науці дуже
важливі контроль за академічною доброчесністю та репутація вчених.
На підставі недоброчесності можна вилучити зі спільноти тих, хто
порушує її роботу.
У медіапросторі трапляються групи людей, які відокремлюються від
наукової спільноти й мають альтернативні погляди. Це можуть бути
різного роду організації, що мімікрують під науковість (зазвичай
тільки в назві). Вони приписують правоту собі, а решту вчених
звинувачують у змові та упередженості. Тут не треба бути
легковірними. Малоймовірно, що з двох спільнот, які конкурують,
маленька буде відкритою та чесною, а велика — закритою та
упередженою. Радше навпаки, особливо якщо більша залучає тисячі
людей з різних країн, а менша — тільки тих, хто в дитинстві грався в
одній пісочниці.
На жаль, буває, що управлінці ігнорують факти академічної
недоброчесності, призначаючи на керівні посади в наукових закладах
людей із репутацією, заплямованою плагіатом чи відвертою підробкою
власних досліджень. У такому разі можливо, що частина спільноти,
яка перебуває в змові, замість вигнання навпаки дістане владу над
рештою науковців. Тоді фінансування, найімовірніше, отримуватимуть
не найкращі дослідження, а ті, з яких матимуть зиск особи, що
ухвалюють рішення. Було б дуже добре, якби в нашій країні
громадянське суспільство підтримувало обурення тих небайдужих
науковців, які викривають академічну недоброчесність призначенців.
Якісна наука — важлива передумова для створення міцної держави та
добробуту людей.
Хотілося б наголосити на ще одному важливому моменті щодо
репутації. Коли хтось у минулому постійно робив тільки хороші, гідні
вчинки, тоді рівень довіри до нього з боку інших збільшується та всі
починають витрачати менше сил на перевірку його діяльності й пошук
скелетів у шафі. Це чудово, оскільки без якогось бодай мінімального
рівня довіри жодна спільнота взагалі не могла б існувати. Більше
довіряти доцільно якраз тим, хто себе добре зарекомендував. Однак
може трапитися таке, що видатна людина, яку всі поважають, яка
зробила для спільноти багато корисного, усе ж таки вчиняє щось
негідне, і цей факт підтверджено. (Не розглядатимемо випадок
наклепу.) З погляду відкритої чесної спільноти було б доречно
потрактувати цей учинок на загальних підставах. Наприклад, у
наукових колах варто відсторонити від досліджень тих, хто плагіатить
роботи та/або фабрикує досліди. Однак може трапитися, що якась
група людей (іноді велика) почне виправдовувати винуватця, бо він,
мовляв, «дуже видатний, де ж ми знайдемо ще одного такого».
Насправді подібні явища можуть виявитися дуже руйнівними. Якщо
хоча б деякі особи уникатимуть справедливих покарань, то згодом у
науковій спільноті стандарти доброчесності розмиватимуться та
зрештою зійдуть нанівець. Ушанування видатних людей не повинно
перетворюватися на толерантність до свавілля.
Відкритість і неупередженість, між іншим, ідуть на користь не тільки
науковим дослідженням. Карл Поппер у праці «Відкрите суспільство та
його вороги»30 обґрунтовує важливість контролю суспільства над
роботою державних органів, а я помічаю, як у креативних індустріях,
зокрема в галузі IT, упроваджують елементи відкритого обговорення,
наскільки це дозволяє комерційна таємниця. Компаніям не шкода
оплачувати додатковий час своїх програмістів, який вони витрачають
на code review (передивляються те, що пишуть їхні колеги, та
обговорюють з ними зміни в коді). Багато компаній також відкривають
для громадськості код деяких програм чи бібліотек (це називається
open source so ware), щоб до їхньої розробки, аудиту та виправлення
могли долучитися всі охочі. На перший погляд, така поведінка
здається дивною, та схоже, що підвищення якості програм і як
наслідок збільшення прибутку виправдовують цю відкритість в очах
власників компаній.
Усе ж таки слід пам’ятати, що мета виробництва — це не пошук
нового знання, а прагнення малозатратно створити в короткі строки
продукт. Не обов’язково ідеальний, але такий, що виконує своє
завдання достатньо добре, щоб його регулярно купували за певну ціну.
Отже, далеко не всі наукові практики окупляться на виробництві та не
всі виробничі практики стануть корисними в управлінні науковими
інституціями.
Висновки
Спільнота відіграє важливу роль у здобутті наукового знання.
Дієвий механізм ухвалення спільних рішень — це відкрите
обговорення. Завдяки йому в науці відбувається як
пропонування наукових теорій, так і їхня перевірка у
відтворюваних дослідах. Для зміцнення наукової спільноти дуже
важливо підтримувати в ній стандарти академічної
доброчесності.

29 Флєк Л. Як постає та розвивається науковий факт. Вступ до вчення про мисленнєвий стиль
і мисленнєвий колектив / пер. з нім. С. Пташник. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2019. — 210 с.
30 Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги : у 2 т. / пер. з англ. О. Коваленко. — Київ :
Основи, 1994. — Т. 1. — 444 с.; Т. 2. — 494 с.
Інформаційні бульбашки

Дехто зараз запитає: якщо сьогодні людство має інтернет, який

дозволяє спілкуватися легше, ніж будь-коли, чому ж тоді у світі так
багато фейкових повідомлень та існують цілі спільноти, подекуди
досить чисельні, що вірять у повну маячню й не виправляють своїх
помилок? Відповідь дуже проста: далеко не всі спільноти практикують
відкрите й неупереджене обговорення. Існує багато таких, яким
властиві ось ці риси:

учасники мають за мету самоствердження;

ніхто не бажає змінити свій погляд — тільки принизити
опонента;
критикують не ідеї, а людей, переходять на особистості;
з усього потоку інформації висмикують те, що підтверджує
їхні пересуди. Решту ігнорують (підтверджувальне
упередження);
пускають у свій «клуб» тільки тих, хто подобається, а
незгодних зневажають.

Ця поведінка сприяє утворенню так званих інформаційних бульбашок,

коли носії певних поглядів бачать навколо тільки собі подібних, а інші
точки зору до них просто не долітають. Сам термін виник із
досліджень впливу інтернет-сервісів з персоналізованим вмістом31. І
хоча вибірковість у спілкуванні та читанні книжок і газет існувала
задовго до інтернету, з його появою ця проблема стала важливою.
Одна річ, коли людина сама вирішує ігнорувати ті чи інші джерела
інформації, а інша — коли алгоритми автоматизують для неї цей
процес. Мабуть, творці персоналізованих сервісів мали надію, що так
люди зможуть упоратися з неосяжною кількістю найрізноманітніших
даних, які наявні в глобальній мережі. Коли йдеться про розваги, то це
може бути корисно. Наприклад, я охоче дізнаюся про музичні новинки
зі стрімінгового сервісу. Оскільки він пам’ятає минулу активність, то
добре орієнтується в моєму музичному смаку. Якщо ваші преференції
не зазнають раптових змін, то алгоритми, навчені колишньою
взаємодією з вами, працюватимуть непогано. Однак розглядати,
наприклад, стрічку соцмережі як джерело новин чи інформації про
світ не варто. Коли новини підібрано так, щоб вони вам подобалися, це
не гарантує того, що там буде правда. Скоріше навпаки. Для таких
завдань набагато краща не персоналізована стрічка, а пошук, у якому
пропозиції залежать виключно від запиту.
На жаль, навіть результати пошуку в популярних сервісах підібрані
алгоритмами під нашу колишню активність. Отже, всесвітня мережа
цілком може стати для нас тенетами.
Для новин краще підходять не персоналізовані майданчики, а якісні
медіа — вони всім показують однакові статті та дотримуються
стандартів журналістики. Натомість для швидкого ознайомлення з
новою темою краще звернутися до відкритих неперсоналізованих
енциклопедій. Найбільший такий майданчик, що охоплює широкий
спектр тем, — це Вікіпедія. Вона має досить велику спільноту
редакторів і чіткі енциклопедичні вимоги до вмісту статей. Утім усе
одно слід пам’ятати про мовні та культурні бар’єри, що можуть
розділити цю спільноту. Порівняйте, скажімо, статті, дотичні до
питань історії України, що написані українською та російською
мовами. На щастя, статті з природничих наук рідше страждають від
цього, та все одно корисно знати кілька мов і порівнювати інформацію.
Часто статті англійською бувають просто повнішими, бо ця мовна
спільнота більша, розпорошена світом, культурно неоднорідна й
охоплює багато вільних демократичних країн, які не дуже прагнуть
цензурувати роботу редакторів таких ресурсів. Якщо після
прочитання статей сумніви вас не полишають, тоді доведеться
відмовитися від ідеї швидкого ознайомлення та витратити більше
зусиль, звернувшись до наукових джерел. Гарна новина в тому, що цю
справу інтернет також полегшує.
Висновки
У спільнотах, що не практикують відкрите неупереджене
обговорення, часто виникають «інформаційні бульбашки».
 Ситуацію погіршують інтернет-сервіси з персоналізованим
вмістом.

31 Eli Pariser. e lter bubble : what the Internet is hiding from you. New York : Penguin Press, 2011.
Математика

Найпоказовіший і дуже корисний плід відкритого обговорення — це

математика. Людство працює над нею вже тисячі років. До цієї
діяльності долучилися представники різних народів і прошарків
суспільства. У кожну епоху люди, розв’язуючи свої повсякденні
проблеми, збагачували цю науку чимось новим. Математичні
концепції пройшли відбір часом, різними культурами та
багаторазовим використанням.
Сьогодні спеціалісти з різних країн можуть не розуміти мов одне
одного, але для запису математичних виразів використовують однакові
символи. У мене траплялися ситуації, коли за кордоном під час бесіди
з іншими науковцями математичні вирази допомагали долати мовний
бар’єр.
Що ж робить математику настільки повсюдно застосованою та
однаково зрозумілою для носіїв абсолютно різних культур?
Насамперед це абстрактність понять, якими вона оперує. Слово
«абстрактний» часто помилково вживають у значенні «відірваний від
реальності». Насправді воно означає дещо інше. Наприклад, число —
це абстрактна річ. Коли кажемо, що в холодильнику лежить п’ять
яблук, то ігноруємо індивідуальні особливості кожного з них — нас
цікавить тільки їхня кількість. Від решти властивостей цих яблук ми
абстрагуємося. Коли записуємо 2+3=5, то це твердження
застосовується однаково добре до яблук, груш, морквин і всіх інших
речей. Отже, цей запис теж абстрактний.
І хоча числа в різних мовах називаються по-різному, під час
перекладу не потрібно зважати на якісь культурні контексти, актуальні
для носіїв певної мови. П’ять — це п’ять хоч в українській, хоч в
англійській, хоч у китайській культурі. І це те саме число п’ять, яке
використовували у своїх розрахунках ще стародавні шумери та
єгиптяни.
Крім рахунку, числа дозволяють описувати різні величини, що
мають свої одиниці вимірювання. Ще в математиці існують змінні та
рівняння, які дозволяють оперувати невідомими числами. Це вихід на
наступний рівень абстракції, але й він не останній. Загалом у
математиці можна виокремити дуже складну систему різних рівнів
абстракції. Часто навіть важко сказати, який з них «вищий», а який —
«нижчий».
Наскільки математичні абстракції відірвані від реальності? У
давнину основні математичні поняття з’явилися через нагальні
потреби людей. Аграрні суспільства минулих часів хотіли вимірювати
ділянки землі та кількість врожаю. Вони заклали підвалини сучасної
арифметики та геометрії. Торговці хотіли систематизувати
розрахунки, коли використовували одночасно монети різних країн або
обмінювали товари бартером. Із тих технік і виникли сучасні рівняння.
Однак бувало й інакше: математики вигадували нові поняття просто
тому, що могли це робити. Якщо якась нова математична система не
має внутрішніх суперечностей, то ніхто не забороняє про неї думати.
Однак зазвичай і такі речі пізніше діставали своє використання. Так
було, наприклад, з уявною одиницею (корінь з мінус одиниці) або з
неевклідовою геометрією, що з’явилася як математична забавка, а
потім стала корисною для багатьох галузей науки.
Сьогодні всі науки тією чи іншою мірою використовують
математику. Коли дослідники перевіряють наукові гіпотези,
математичні твердження ніхто сумніву не піддає. Їх сприймають як
належне, а вони нас оточують усюди, починаючи з арифметики (того,
як ми рахуємо речі навколо себе) й закінчуючи правилами логіки, які
визначають наші міркування.
Питання, чому ми так покладаємося на математику, непросте. З
одного боку, відповідь ніби очевидна: математика працює. Це видно по
тому, наскільки багато навколо нас складних технологій, і всі вони
достатньо надійні, щоб ми на них покладалися. З іншого боку, можна
закидати, що ідеальних пропорцій, точок, прямих, площин,
гармонійних коливань та інших математичних моделей насправді в
природі не існує. Це все певні ідеалізації, спрощення, породжені
людським розумом, хоч і колективним. Тож чи математичні закони
справді описують світ? Однозначної відповіді на це складне
філософське питання дати не можна.
Якщо ми визнаємо математику тільки витвором людського розуму,
тоді постане питання: чому ж вона працює на практиці? Ця наука
виявилася надто надійною, щоб вважати, що людству просто
поталанило. Пояснити успіх математики перевіркою практичним
досвідом теж не вдається. Навряд чи така перевірка можлива,
наприклад, для математичного аналізу чи статистики, бо вони
спираються на властивості нескінченних множин, які неможливо
знайти в природі. Отже, виходить, що якимось дивним чином людям
удалося створити такий спосіб мислення, який дозволяє дуже добре
описувати світ і застосовується в різних галузях.
Якщо ж ми приймемо тезу про об’єктивну істинність математики, то
постане інше питання: як люди умудрилися осягнути цю істину своїм
обмеженим розумом? У науковій спільноті математиків трапляються
такі погляди, які називають математичним платонізмом. Вони
полягають у тому, що математичні поняття — це речі, які об’єктивно
існують (хай там що це значить). Дехто навіть використовує два різні
поняття: Математика, яка об’єктивно існує, і математика, яку людство
встигло збагнути на сьогодні (іноді кажуть — відкрило).
Англійський математик Роджер Пенроуз у вступі до книжки «Шлях
до реальності»32 описує цікавий погляд на місце цієї науки у світі. Він
стверджує, що у Всесвіті існує багато речей, серед яких і людський
розум. В останньому чимало різних думок, серед них і математичні
об’єкти. Частина з них описує Всесвіт. Звучить дуже оптимістично, чи
не так? Особливо якщо зазначити, як захопливо автор це описує! Хоча
у вступі до цієї книжки викладено погляди математичного платонізму,
до яких варто ставитися обережно, сама вона містить дуже цікавий
опис багатьох розділів математики та зв’язку між ними.
Утім універсальність математики не повинна підштовхувати нас до
пізнавального оптимізму. Зловживання вірою в об’єктивність цифр
може довести до знецінення проблеми інтерпретації кількісних
показників. Коли фізики дивляться на результати обчислень, то
шукають їхній фізичний зміст. Наявність цього поняття свідчить про
те, що навіть у настільки точній науці немає повної довіри до чисел. Я
ніколи не чув про хімічний, біологічний чи економічний зміст
величин, але все одно припускаю, що й в інших науках виконання
розрахунків вимагає більше навичок, ніж просто знати математику та
вміти обчислювати. Завжди існують якісь тонкощі — наприклад, яка
величина достатньо маленька, щоб нею можна було знехтувати.
 Проблеми кількісного опису явищ, що вивчають гуманітарні науки,
бувають очевиднішими. Навряд чи ми сильно критикуватимемо тих,
хто піддає сумніву прямий зв’язок між коефіцієнтом IQ та розумовими
здібностями людини. Так само добробут не можна виміряти окремо ані
врожаями, ані кількістю ліжкомісць у лікарнях, ані ВВП на душу
населення.
Зрештою, у повсякденному житті я теж застеріг би вас від таких
спрощень. Навряд чи розмір доходу — єдиний чинник, що впливає на
ваше щастя (хоча він достатньо важливий). Площа помешкання — теж
не єдине, що визначає його комфорт: важливі ще особливості
планування, якість звукоізоляції між квартирами, розташування
будинку біля транспортних вузлів міста, наявність інфраструктури
поруч тощо.
Спроби виміряти складні явища за допомогою простих показників
закономірно зазнають невдачі. Виразний приклад — коли управлінці
впроваджують кількісні показники для оцінки роботи підлеглих.
Буває, усе закінчується тим, що працівники починають імітувати
досягнення, «накручуючи» ці показники.
Після таких невдач дехто може розчаруватися й прийти до
протилежного погляду на математику — заперечення її користі. До
того ж вона достатньо складна через свою абстрактність, тож її
опанування вимагає чималих зусиль. Якщо їх не докласти, ми
ризикуємо стати жертвою ефекту Даннінга — Крюґера. Стівен Пінкер
у книжці «Просвітництво сьогодні» обговорює проблему свідомої
відрази до використання математики, яку має частина західних
інтелектуалів. Він достатньо переконливо полемізує з таким поглядом.
Суспільство дуже велике, тож усе, що в ньому існує та має якесь
значення, повторюється багато разів. Отже, для розуміння того,
наскільки важливі ті чи інші події, про які ми дізнаємося з новин,
потрібно оцінювати їх кількісно. Інакше можна звернути надмірну
увагу на «півтора випадку» якоїсь дуже «видовищної» проблеми, не
помітивши тисячі, а може, мільйони випадків менш «фотогенічної». Це
вплине на розуміння дійсності, оцінку ризиків і здатне погіршити
якість рішень, які ухвалюєте. Якщо ваш погляд на математику буде
песимістичним, ви дуже легко потрапите до цієї пастки.
Можна було б також вважати, що математика — щось на зразок
мови науки, тобто всі математичні моделі — лише «тексти», які
«кодують» наукові теорії. Проте на відміну від мови в математиці
висновок обумовлений математичними правилами, а не висотою
польоту думки науковця. Дослідник не вигадує вдале завершення
математичних викладок, а виводить формули, виходячи з припущень,
які були прийняті на початку.
Як бачите, взаємозв’язок між математикою і законами природи
досить складний. Я запропонував би читачеві, формуючи власне
ставлення до цього питання, звернути увагу на такі аргументи:

Еволюція. Людський мозок пристосований для існування в

цьому світі. Відповідно можна припустити, що такі речі, як
логіка, могли виникнути внаслідок наявності вроджених
шаблонів мислення, що еволюційно підігнані під наш світ.
Деякі елементи математичних навичок дослідники фіксують і
у тварин.
Математичні поняття витримують випробування часом,
долають мовні та культурні бар’єри. Фактично, сучасна
математика — доробок багатьох культур з різних часів і країн.
Водночас усі ці ідеї, що пройшли відбір часом, поєднані в
цілісну елегантну несуперечливу систему.
Математичні висновки залежать від засновків, а не від волі
дослідника. Якщо ви виконуєте якісь розрахунки, то результат
залежить від того, які числа маєте «на вході», а не від вашого
прагнення. Також обчислення можуть робити машини, і вони
взагалі не мають прагнень, а отримують той самий результат,
що й люди (тільки набагато швидше). Це може свідчити про
певну об’єктивність математики.
Математику успішно застосовують як у природничих науках,
так і в гуманітарних. Дуже часто одні й ті самі рівняння
виявляються корисними для опису широкого кола явищ.

Чи існує щось краще за математику? Можливо, але поки що нічого

такого люди не створили. Чи здатні створити в майбутньому? Звісно!
Навіть прихильники математичного платонізму допускають таку
можливість, уживаючи паралельно два слова «математика» — з
великої літери та з маленької. Можна впевнено сказати, що
сьогоднішня математика вже краща, ніж була в минулому. Не вірите?
Поцікавтеся, як ділили числа в Стародавньому Єгипті33. То була робота
не з найприємніших.
Я стверджував би, що математика — це глибини «моря», про яке
писав Людвік Флек, створеного «водами» людського мислення
протягом тисячоліть. Чи може це бути лише «велике солоне озеро»?
Навряд, бо воно сполучається з багатьма «морями» людського знання
в різних галузях.
Висновки
Математика — інтелектуальний здобуток усього людства. Вона
складається з абстрактних понять і концепцій, що пройшли
випробування як часом, так і культурними бар’єрами. Її роль у
пізнанні світу складна й виняткова. Хоча математика — плід
людського розуму, існують підстави говорити про деяку її
об’єктивність у тому сенсі, що результат обчислень не залежить
від волі дослідника й може взагалі обраховуватися машиною.

32 Roger Penrose. e Road to Reality. A Complete Guide to the Laws of the Universe. 2007.
33 У Стародавньому Єгипті множення та ділення виконувалося досить своєрідно, на основі
операції подвоєння. Наприклад, якщо потрібно було розділити 168 на 14, то
давньоєгипетський математик передусім створював таку табличку, у якій кожне наступне
число певного стовпчика отримувалося подвоєнням попереднього: наприклад, 1×2=2;
2×2=4; 4×2=8 тощо. Оскільки нас цікавить поділ на 14, то один зі стовпчиків складався з
чисел, що отримувалися подвоєнням саме цього числа, і кожне одержане подвоювалося
доти, доки результат не перебільшував 168. Ось приклад такої таблички:
1 14
2 28
4 56
8 112
16 224
Коли в правому стовпчику число виявлялося більшим за те, яке потрібно було розділити на 14
(224>168), давньоєгипетський математик зупинявся й переходив до наступного кроку —
розкладав 168 на суму чисел із цього стовпчика (168=112+56). Останні зусилля
спрямовувалися на те, щоб узяти числа з лівого стовпчика, які розташовані паралельно 112
та 56, і скласти їх (4+8=12). Готово! Якщо 168 розділити на 14, отримаємо 12. — Прим. ред.
Випадок

Сучасні противники наукової картини світу часто намагаються

обґрунтовувати свої претензії до науки, апелюючи до того, що
трапляються випадкові речі. Мовляв, випадковості існують, а ваша
наука їх не пояснює.
Що ж таке випадок? Це коли якась подія може трапитись або ні (або
статися по-різному), і цього засадничо не можна передбачити. До речі,
не треба плутати випадок (коли спочатку було відомо, що може
статися й так, й інакше) із хибним прогнозом, що було б підставою для
заміни теорії на кращу.
Погляди, згідно з якими завжди існує можливість передбачати події
майбутнього, називаються детерміністичними. Якщо ми вважаємо,
що передбачати події неможливо, то це індетермінізм.
Індетерміністичні теорії описують зокрема й випадкові явища.
Коли в науково-популярних книжках міркують про
передбачуваність чи непередбачуваність світу, то часто розповідають
історії про годинники. Я теж спробую.
Був собі годинник. Жив звичним детерміністичним годинниковим
життям. Поцокував щосекунди, пересував свої стрілки, відраховуючи
час. Одного дня він раптово зламався, і тут люди почали говорити
різне:
— Це якийсь поганий годинник, бо хороші годинники не ламаються.
— Та ні, всі годинники згодом ламаються.
— У мого сусіда такий самий годинник уже п’ять років працює, а цей
через місяць зупинився.
— В інструкції ж написано, що він має працювати в сухому
опалюваному приміщенні, а ви його в сирому льоху повісили.
— Микола взагалі на вулицю взимку виносив свій годинник, і нічого
не сталося.
— В Олени такий годинник в залі біля комину висів і теж зламався.
Так що нічого не допомагає.
 Мені здається, що коли люди починають обговорювати
випадковості, то їхні дискусії часто бувають дуже схожими на цю
історію. Утім це все побутові думки, а що ж науковці радять стосовно
випадкових явищ? Нумо розбиратися.
З одного боку, можна вважати випадок властивістю передбачень. У
повсякденному житті люди або можуть щось передбачити, або ні.
Натомість учені передбачають події на підставі наукових теорій. Отже,
теорія визначає, що вона трактує як випадок, а що — ні. У чому ж тоді
різниця між «я не знаю, як воно буде» та «подія випадкова»? У
першому разі ми відмовляємося від прогнозу, хоча можемо й далі
здійснювати дослідження. У другому — робимо різні прогнози,
уточнюючи, наскільки ймовірний кожен з них. До речі, імовірність
часто можна визначити досить точно. У математиці існують цілі
розділи, що допомагають у цьому — теорія ймовірностей і статистика.
З другого боку, ми можемо здійснити статистичний аналіз
багатократного повторення події, яку вважаємо випадковою. Теорія
ймовірностей зі статистикою дають нам кількісні критерії, щоб
визначити, чи це справжня випадковість, чи існують якісь
регулярності, що вказують на існування додаткового чинника.
Зазвичай ми можемо судити про це з розподілів величин, що описують
повторюване явище. Наскільки доцільно користуватися такими
критеріями — різновид питання, чи доцільно користуватися
математикою взагалі. Про це йшлося в попередньому розділі. Моя
відповідь ствердна.
Відомий скептик і популяризатор науки Майкл Шермер у книжці
«Небеса на землі» неодноразово згадує про ось яке когнітивне
викривлення: люди можуть бачити закономірності навіть у цілком
випадкових речах. Із цим, на його думку, пов’язана наша схильність
вбачати дію надприродних сил у деяких збігах обставин. Думаю, навіть
люди, далекі від релігії, як я, хоч раз чули проповіді про те, що наука
допоможе в дуже обмеженому обсязі, а все решта — воля бога.
Наприклад, медики можуть допомогти вам з травмою, але ніколи не
передбачать, чи захворієте ви найближчим часом на рак, бо це діяння
бога.
Як бачимо, люди схильні персоніфікувати ті явища, які помічають
навколо себе. Така особливість нашого мислення склалася еволюційно
— пращурам для виживання потрібно було спілкуватися між собою, а
також із тваринами, з якими вони мали змогу якось порозумітися
(наприклад, із собаками). У сучасному світі ця схильність часто
заважає нам розуміти явища навколо себе. Щоб її приборкати, раджу
звертатися до математики, адже вона дозволяє відрізняти випадкові
процеси від тих, де діють додаткові чинники.
Звідки в теорії виникають неточності, що змушують нас зважати на
випадковості? Перша можлива причина — неточність знання
початкових умов. Усе, що вимірюємо, має свою похибку. Враховуючи
це, ми в нашу модель закладаємо, що «справжні» умови випадково
відрізняються від того, що нам відомо. Відповідно кінцевий результат
теж буде випадково відрізнятися від того, що можемо порахувати,
навіть якщо наша теорія цілком детерміністична. Можливо й таке, що
навіть за наявності дуже маленьких похибок початкових умов теорія
прогнозує просто величезну невизначеність кінцевого стану системи.
Таку ситуацію називають класичним хаосом.
Друга можлива причина полягає в тому, що сама теорія
індетерміністична. Приклад — квантова механіка. У ній не можна
передбачити долю однієї частинки, однак якщо в нас буде пучок з
багатьох однакових частинок в однакових умовах, то теорія дуже
точно спрогнозує розподіли всіх їхніх параметрів у кінцевому стані. Ці
розподіли чудово узгоджуються з експериментами.
Та що там складна квантова механіка! Існують значно простіші
теорії, які по суті так само індетерміністичні. Наприклад, коли вам
говорять, що куріння збільшує ризик захворіти на рак легенів, то це
така сама індетерміністична теорія. Вона не дозволяє спрогнозувати,
чи якийсь окремо взятий курець занедужає, але стверджує, що
ймовірність цього буде більшою, ніж якби людина не курила.
Коли ефективність вакцини подають у відсотках, то це показує саме
те, наскільки вона зменшує ймовірність заразитися певною хворобою.
Схожих прикладів у нашому житті, коли маємо справу з випадковими
явищами, дуже багато.
Із дослідів ми можемо оцінити ймовірності, збираючи та аналізуючи
дані про різні випадки подій одного типу. Що більше випадків
потрапляє в нашу вибірку, то точніше нам це вдасться. У науках, що
вивчають людину та суспільство, дуже багато тверджень саме такі —
статистичні. Причин цьому багато: і надзвичайна складність поведінки
людини проти фізичних явищ, і неможливість якось ізолювати окремі
компоненти нашого інтелекту, і багато інших чинників. Унаслідок
цього доводиться чути від «надмірних прибічників» природничих наук
закиди про певну несправжність цього знання. Мовляв, розміри
вибірки не дуже-то й величезні, а всі мисленнєві процеси
спостерігаються опосередковано.
Думаю, варто нагадати про те, що, наприклад, експерименти у фізиці
ядрá та елементарних частинок також здебільшого статистичні. І
почалося це ще від досліду Резерфорда, який відкрив сам факт
існування атомних ядер (до цього будову атома уявляли собі інакше).
Таке відбувається не тільки в ядерній фізиці, але мені зручніше
навести приклад зі своєї спеціальності. Багато досліджень внутрішньої
структури ядер і взаємодії частинок здійснюються на прискорювачах:
частинки або ядра прискорюють, зіштовхують і реєструють усе, що
утворюється внаслідок цього. Тут можна заперечити — мовляв,
вибірки більші. Прискорювач може за секунду виплюнути із себе
стільки частинок, скільки респондентів психолог ніколи не знайде, бо
на Землі немає стільки людей. До того ж ці частинки поводяться
конкретно — породжують сигнал у детекторі. Мовляв, це набагато
легше, ніж зрозуміти людський розум через опитування. Коли я
виконував лабораторні роботи в університеті, то мені цей аргумент
теж здавався вартим уваги. Там ми вимірювали речі, які й до нас
чудово вивчили. Робили ми це на кращому обладнанні, ніж те, на
якому ті речі відкривали. Однак у сучасних дослідженнях часто треба
шукати частинки, які потрапляють у детектори лише по кілька штук
на трильйони того, що нас не цікавить. Крім того, що такі частинки
з’являються дуже рідко, вони ще можуть жити зовсім мало. Отже, ми
реєструємо в детекторі не їх, а те, на що вони розпадаються. До того ж
треба відрізнити, коли дві частинки випадково залетіли в детектор
одночасно, а коли вони породжені розпадом. Ефективність детекторів
(тобто ймовірність того, що частинка породить сигнал) теж треба
окремо визначити. Сигнали в них міряє спеціальна електроніка, яка
«на льоту» здійснює частину аналізу та записує всі дані в комп’ютер.
Ну то як, наскільки безпосередньо фізики бачать частинки? Також
зазначу, що психологи використовують для своїх досліджень не тільки
опитування. Досягнення сучасної фізики подарували їм багато методів
вимірювання активності різних ділянок живого притомного мозку,
що, без сумніву, поглиблює розуміння явищ у нашій голові.
 Ще можуть закидати індетерміністичним теоріям, що вони якісь
несправжні в тому сенсі, що за їхніми ймовірностями криється
недостатнє розуміння процесів, які вивчаються. По-перше, форми
розподілів величин дозволяють судити, наскільки випадкові процеси,
що їх породжують. По-друге, у фізиці є одна дуже-дуже чесна в цьому
відношенні теорія — теорія похибок. Там немає жодної спроби
пояснити, чому наші вимірювання фізичних величин бувають
неточними. Однак існує досить розвинений математичний апарат, що
дозволяє оцінити, з якою точністю ми можемо визначити фізичні
величини з наших неідеальних вимірювань. Усі ці оцінки спираються
на теорію ймовірностей, бо різниця між результатом вимірювання та
«справжнім значенням» розглядається як річ випадкова. Чи корисна
ця теорія? Так, без сумніву, адже науковці й інженери застосовують її
постійно. Чи вона дієва? Так, бо всі технології, які працюють, — цьому
підтвердження. Похибки вимірювання бувають усюди.
Світ дуже складний, а знання про нього не всеохопне. Однак те, що
наші завищені очікування не виправдовуються, не мусить бути
приводом для знецінення та відкидання того наукового знання, яке
людство має сьогодні. Зрештою, я вже неодноразово в цій книжці
наголошував на небезпеці пізнавального песимізму. Набагато краще
усвідомити, де та межа, на якій завершується наше знання та
спроможність робити прогнози, і змиритися з тим, що, наприклад, ми
можемо передбачити, скільки буде ДТП у наступному місяці, але ніхто
не знає, чи в одну з них потрапить ваш дядько-далекобійник.
Буває, люди полемізують зі статистичними твердженнями, наводячи
«контрприклади»: як хтось курив, але прожив 90 років, щепився, але
захворів, їхав з пристебнутим ременем безпеки, але загинув у ДТП
тощо. Ці аргументи свідчать тільки про одне: тут має місце або ефект
Даннінга — Крюґера, або підтверджувальне упередження, або й те, й
інше.
Серед критиків використання статистики для пояснення світу
розповсюджені закиди, що дослідники можуть помилково
інтерпретувати кореляцію між явищами як причинність. Кореляція —
це коли з певною статистичною достовірністю встановлюється, що дві
величини мають схильність до одночасної зміни. На відміну від спроб
навести контрприклад цей закид вартий уваги, але я маю що
відповісти й на нього.
 Відсутність кореляції свідчить про відсутність причинового зв’язку
або принаймні про те, що він достатньо слабкий, щоб не бути
видимим у цьому експерименті. Про визначення верхньої межі для
гіпотетичних слабких ефектів, які не виявляє дослідження, я вже
згадував. Зазвичай коли говорять, що дієвість певних ліків не
доведена, то йдеться саме про відсутність кореляції між уживанням
ліків і полегшенням перебігу хвороби.
Поодинокі експерименти в принципі не можуть довести нам
причиново-наслідковий зв’язок між явищами. Ці уявлення беруться з
теоретичного пояснення. Галілей, коли кидав предмети з Пізанської
вежі, теж по суті не мав достатньо підстав говорити, що час падіння
залежить від висоти, а не від чогось іншого, про що він не знає. Учений
спочатку припустив, що такий зв’язок існує, а потім повторював
досліди за різних умов і показав, що, найімовірніше, його припущення
правильне. Пізніше Ньютон сформулював закони динаміки, які
прогнозували й падіння каменя, і рух планет. Ці прогнози
підтвердилися, і тоді з’явилися ще серйозніші підстави довіряти тим
уявленням про причиново-наслідкові зв’язки, що склалися. До речі,
тогочасні науковці також шукали зв’язок між масою каменя та часом
падіння, але не знайшли. Сьогодні навіть школярі знають про
прискорення вільного падіння й те, чому воно не залежить від маси
тіла, що падає.
Так само з теоретичних міркувань ми вважаємо, що кореляція між
використанням ременя безпеки в авто й смертністю в ДТП відображає
причиновий зв’язок. Однак кореляція між кількістю вуличних ліхтарів
і лікарень у віддалених районах країн, що розвиваються, не відображає
його (приклад вигаданий). Якщо хтось припише другій кореляції
причиновість, то це легко перевірити — наставити десь багато
вуличних ліхтарів і переконатися, що нові лікарні від цього не
виростуть, як гриби після дощу. Коли хтось із науковців помиляється
й інтерпретує таку кореляцію як причиновий зв’язок, то це не може
бути підставою для критики науки як способу пізнання світу. Ми ж
знаємо, що в пошуку наукової істини велику роль відіграє згода
спільноти. Можете не сумніватися: колеги швидко розкритикують такі
помилкові інтерпретації.
Висновки
Критики наукового світогляду часто апелюють до випадкових
подій як до прояву надприродних сил. Цьому сприяє також
когнітивне викривлення, що змушує людей бачити
закономірності там, де їх немає. Краще натомість вивчити теорію
ймовірностей і статистику, щоб ці речі було легше зрозуміти.
Сучасна наука чудово дає собі раду з описом випадкових явищ і з
тим, щоб перевіряти, наскільки якесь повторюване явище буде
випадковим.
Міф про генія

Наукові теорії не залишаються незмінними, оскільки відкриття нових

непрогнозованих явищ змушує фахову спільноту шукати інші теорії —
кращі, які пояснюють усе, що спостерігається. Дуже часто їх
виникнення пов’язують з тим, що в спільноті нібито з’являється
якийсь геній, інтелектуальна сміливість котрого дозволяє дивитися на
факти не так, як це диктує прийнятий там стиль мислення. І ось ця
особа дивиться під іншим кутом зору на факти, дивиться — і
відбувається якийсь напівмістичний злет уяви, під час якого з нічого
народжується нова теорія, а вся спільнота, звісно, потім охоче приймає
її взамін старої, бо бачить, що вона напевно краща. Томас Кун ствердив
би, що доведеться ще почекати, поки старше покоління науковців
відійде через природні причини, щоб їхній консерватизм не заважав
переходу на нову теорію.
Часто вважають, що більшість людей не здатна на такий
продуктивний злет уяви — це не всім дано. Однак нібито існують
одиниці — генії, на яких і тримається розвиток людства. Наскільки цей
погляд обґрунтований?
Філософ із Кракова Войчех Сáдий, на якого сильно вплинула
філософія Людвіка Флека, досить переконливо полемізує з поглядами
Томаса Куна. У книжці «Структура релятивістської та квантової
революцій у фізиці»34 він подає свою критику, що спирається на аналіз
історії цієї науки. Головний закид до Куна полягає в тому, що той
приходить до тези про неспівмірність наукових парадигм, порівнюючи
між собою теорії, досить відлеглі в часі, не дуже переймаючись тим, що
відбувалося протягом цього періоду.
Садий провів натомість досить детальний розбір того, як нові
відкриття одне за одним поступово підважили класичну фізику й
призвели до появи теорії відносності та квантової механіки. Він
доходить висновку: те, що Кун називає зміною парадигм, відбувається
поступово — крок за кроком. На кожному етапі вчені стверджують
рівно стільки нового, скільки мають підстав з огляду на
експериментальні відкриття та математичні викладки. Я вже звертав
вашу увагу на цю особливість математичних викладок: те, яким буде
кінцеве рівняння, визначається не волею дослідника, а тим, які
припущення зроблені на самому початку. Ці припущення своєю
чергою визначаються результатами експериментів і тим, що Людвік
Флек назвав би заведеним у спільноті стилем мислення.
Досить легко зрозуміти та прийняти, що експериментальні
відкриття нових явищ можуть траплятися без наміру їх зробити.
Натомість цей аналіз історії фізики показує, що, схоже, знакові
теоретичні відкриття теж були зроблені без наміру вчинити якусь
«революцію».
Історія появи теорії відносності починається за століття до
Айнштайна з того, що Максвелл намагався пояснити нововідкриті
електромагнітні явища в межах класичної механіки. Він вивів
рівняння, що узгоджувалися з експериментами й не порушували
законів збереження енергії та заряду, які вже були відомі. Однак
подальшого успіху не було. Протягом багатьох років ученому не
вдавалося довести математично, що вони — частковий випадок
рівнянь ньютонівської механіки, хоча він і намагався це зробити. Ми
сьогодні знаємо, що це неможливо. Причина в тому, що рівняння
Максвелла не випливають із законів Ньютона. Хоч у певному сенсі
робота вченого не мала успіху, але поняття електричного та магнітного
поля з’являється у фізиці саме завдяки їй. Войчех Садий називає
рівняння Максвелла першою аномалією, яка передувала появі теорії
відносності — тільки він уживає це слово в іншому значенні, ніж
Томас Кун. В останнього аномалія — це певне «напруження» між
теорією, яка визначається парадигмою, і результатами дослідів. У
Садого натомість аномалія — це «напруження» всередині теорії.
Рівняння, які вивів Максвелл для опису електромагнітних явищ, не
вкладалися в стрункий каркас ньютонівської фізики. Це така собі
«брунька», що виникла на її тілі, із якої потім виросла нова теорія.
Спробую пояснити тим, хто не бажає вникати в складну математику,
що за «напруження» існує між рівняннями Максвелла та законами
Ньютона. Закони Ньютона, які вивчають у школі, будуть однаковими,
наприклад, у вагоні потяга, коли він стоїть і коли їде зі сталою
швидкістю (поки не прискорюється, не гальмує та не проїжджає
поворотів). У системі відліку, пов’язаній з вагоном, що рухається зі
сталою швидкістю, і з нерухомим пероном закони Ньютона теж
однакові. Такі системи називаються інерціальними. Ми можемо
перейти з однієї інерціальної системи до іншої, а рівняння, що
описують рух тіл, не зміняться (хоча рух тіл ми бачитимемо, звісно,
по-різному). Науковці називають такі закони руху інваріантними
відносно зміни системи відліку. Натомість проблема з рівняннями
Максвелла така, що вони не інваріантні відносно подібних
перетворень системи відліку. Швидкості, з якими рухаються
електричні заряди, що описуються цими рівняннями, будуть
неоднаковими в різних системах відліку. Виходить, коли у вагоні
маємо електричний заряд, що рухається в магнітному полі, то сила, яка
діє на нього, має бути однією, якщо дивитися на це у вагоні, та іншою,
якщо спостерігати за цим з нерухомого перону. Так не може бути, бо
подібний опис руху зарядів був би суперечливим, а двох різних
відносних істин не існує, на чому наголошував уже згадуваний
філософ Казимир Твардовський. Після появи рівнянь Максвелла не
було ясно, відносно чого вимірюються швидкості руху зарядів. Певний
час фізики вдавалися до спроби виправити це припущенням, ніби
всесвіт заповнений «абсолютно нерухомим» ефіром. Тоді можна було б
вважати, що має значення рух зарядів відносно нього, і так позбутися
потреби переходити в інші системи відліку. Ще пізніше наступному
поколінню фізиків удалося знайти таке перетворення системи
координат (перетворення Лоренца), яке виправляє цей недолік рівнянь
Максвелла, але воно вимагає, щоб простір і час були викривлені.
На той момент, коли Альберт Айнштайн запропонував спеціальну
теорію відносності, уже були відомі рівняння Максвела й
перетворення Лоренца. Айнштайн знав про проблему інваріантності
цих рівнянь. Можливо, він також знав і про результати експериментів,
згідно з якими світло відносно Землі, що, наскільки ми знаємо,
рухається, має однакову швидкість у всіх напрямках. І тут варто
поговорити про те, що Войчех Садий називає «міфом про генія». Це,
власне, погляди, описані в першому абзаці цього розділу. Аналіз історії
розвитку науки показує, що немає такого містичного злету уяви, під
час якого хтось із учених створив би нову теорію з нічого. Усі вони —
люди видатного розуму, але видатна не уява, а їхня здатність робити
правильні висновки з тих знань, що доступні. Учені створили свій
науковий доробок, використовуючи прийнятий у науковій спільноті
стиль мислення та наявні факти. Згідно з поглядами Людвіка Флека,
вони ті пилинки, що випадково опинилися на своєму місці, поки пил
заповнював усі пори й заглиблення.
Звісно, науковці могли все ж таки давати волю своїй уяві, але
принаймні у фізиці ідеї, що з’явилися в такий спосіб, не витримали
випробування часом. Сучасному студенту, щоб скласти іспит з
електродинаміки, обов’язково треба знати рівняння Максвелла. Утім
Войчех Садий наводить такі ідеї вченого, породжені «злетом уяви», які
сучасному студенту на екзамені краще не озвучувати, бо за них і
трійки не отримає. Подібні розумові спекуляції, навіть якщо й були
опубліковані, наукова спільнота згодом відкинула. Найвідоміша з них,
мабуть, — припущення про існування ефіру, яке я вже наводив. Не
було жодних експериментальних явищ, які прямо вказували б на його
існування. Утім так вийшло, що в намаганнях «загнати» явища
електродинаміки в межі ньютонівської механіки частина фізиків
запровадила це припущення, і певний час було заведено вважати, що
без нього не обійтися. Завдяки ефіру наукова спільнота могла якось
змиритися з тим, що рівняння Максвелла не інваріантні щодо
переходу між інерціальними системами відліку, як закони Ньютона.
Згодом, коли відкрили нові фізичні явища, довелося наділити цей ефір
досить суперечливими властивостями. Він усепроникний — існує
всюди, навіть усередині твердих тіл (принаймні прозорих), і водночас
має певну в’язкість, тому світло біля Землі розповсюджується
однаково в усіх напрямках, хоч сама планета рухається (ефір якось
«зчіплюється» з нею). І коли спільнота фізиків урешті визнала, що не
потребує гіпотези про існування ефіру, це дало поштовх для розвитку
нової теорії. У принципі, можна було б стверджувати, що бритва
Оккама натякає нам на непотрібність такої зайвої сутності, однак
спочатку треба збагнути, що без ефіру можна прожити.
Макс Планк двадцять років полемізував із Людвігом Больцманом,
який створив термодинамічну теорію з використанням теорії
ймовірності, узявши з механіки тільки закони збереження (енергії,
маси тощо). Планк натомість прагнув редукувати опис
термодинамічних явищ до рівнянь механіки, та особливого успіху не
мав. Пізніше він створив своє знамените рівняння для опису спектра
випромінювання чорного тіла. Спроби зробити це «в лоб» успіху не
мали. Оскільки Планк полемізував з Больцманом, то добре вивчив
його методи й вирішив використати їх, щоб усе-таки пояснити цю
криву. Не тому, що дуже хотів, — Планк не був прибічником такого
підходу. Це був радше акт розпачу. Утім з’ясувалося, що ці техніки
добре описують дані, коли припустити, що енергія передається
дискретними порціями, які Планк назвав квантами. «Розмір» цих
квантів визначався сталою, яку довелося підігнати (англійською це
називається t) під експериментальні дані. Цю сталу пізніше назвали
на честь Планка. Учений так «захопився» отриманими результатами,
що, опублікувавши їх, потім п’ять років не повертався до цієї теми.
Пізніше, коли на його гіпотезу через нові приголомшливі відкриття
звернула увагу велика частина спільноти фізиків, сам він вважав
кванти не дуже істотними для розвитку науки. Навряд чи поняття
кванта Планк упровадив у фізику в стані «злету уяви». Доречніше
припустити, що так зробити йому підказала математика. Та й узагалі
щось не видно тут наміру здійснити якусь «революцію». В історії
квантової фізики, згідно з аналізом Войчеха Садого, так само мав місце
поступовий розвиток. На кожному кроці теоретики стверджували
рівно стільки нового, скільки мали підстав для цього.
Цей погляд на історію фізики дає підстави думати, що розвиток
науки відбувається поступово, крок за кроком, а позиція вульгарного
соціологізму, як у Фаєрабенда, має вигляд однобокої та занадто
радикальної. Натомість здається, ніби винахід нових теорій
відбувається без особливого наміру самих науковців. Вони просто
виконують свою справу, досліджують предмет відповідної науки,
роблять висновки, дотримуючись наукового методу, уточнюють
наявне знання. Потім хтось дивиться ретроспективно, через кілька
десятиліть і бачить «революцію».
Згідно з поглядами Садого, теорії живуть своїм життям за законами
наукового стилю мислення, і їхній розвиток не залежить від волі
окремих учених. Часто ті, хто справді наближав науку до «революції»,
навіть не підозрювали, що роблять щось дуже важливе. Напрошується
аналогія з математикою. Коли хтось робить громіздкі обчислення, він
не знає заздалегідь, який результат отримає. Якщо ця людина не
припускається помилок і не мухлює, то результат визначається тільки
тим, які були вхідні дані, та математичною моделлю, яку застосовано.
Математика сама диктує, що робити на кожному наступному кроці
розрахунків. У розділі про цю науку саме таку її властивість я назвав
об’єктивністю. Виходить, що схожа властивість притаманна науковому
мисленню взагалі, хоча тут упевненість може бути меншою з огляду на
те, що не всі наукові правила так добре формалізовані.
Чи такий погляд на розвиток науки — прояв історичного
детермінізму? Карл Поппер дуже сильно його критикував35. Згідно із
цим припущенням, суспільство нібито розвивається згідно з певним
історичним процесом, і окремі особистості нічого не вирішують.
Зрештою, критикував не даремно, оскільки на подібні уявлення так чи
інакше спиралися тоталітарні режими ХХ століття (думаю, і сучасні
теж). Вони виправдовували свої злочини тим, що знешкоджували тих,
хто діє проти «логіки історичних процесів».
На мою думку, заперечення «міфу про генія» не прояв такого
історичного детермінізму. Воно не дає підстав робити прогнози про те,
що вчені відкриють найближчим часом. Навпаки, ніхто (навіть самі
фахівці) не знає напевно, з чого виросте новий напрям науки.
Відповідно не можна сказати, як ці відкриття вплинуть на наукову
картину світу загалом. Також цей погляд не скасовує сильної ролі
особистості в розвитку технологій (геній винахідника) або, наприклад,
у мистецтві чи сфері етики й моралі. Ці речі здатні впливати на
розвиток суспільства не менше, ніж нове знання про світ, яке лише
інструмент у руках людей.
Хоча історія науки, як і історія взагалі, не знає умовного способу, але
якби не було Айнштайна, то хтось усе одно в першій половині ХХ
століття запропонував би механіку в неевклідовому просторі,
викривленому так, щоб рівняння Максвелла були інваріантні щодо
перетворень координат. Можливо, шлях до цього відкриття був би
тернистішим. Мабуть, інший науковець назвав би цю теорію якось
інакше, але суть, напевно, була б та сама. Принаймні так можна думати
на підставі поглядів Людвіка Флека.
У математиці й фізиці про деякі символи точно відомо, хто їх
використав першим. Утім це не значить, що самі поняття, які вони
позначають, були вигадані цими людьми з нуля. Найімовірніше,
спочатку певне поняття поступово викристалізовувалося в спільноті, і
новий символ просто всім сподобався, бо лаконічно його записував.
Звісно, якби не ця людина, то, можливо, не було б такої позначки.
Однак логічно припустити, що хтось інший запропонував би ще
якийсь символ для запису цієї речі. Цілком можливо, що той
науковець використав би такий самий символ, бо це було б,
наприклад, вдале скорочення, зрозуміле всім фахівцям. Так, для запису
суми великої або навіть нескінченної кількості доданків зараз
використовують велику грецьку літеру сигма, тому що вона стоїть
першою в слові «сума». Сьогодні українські студенти не знають
грецької так масово, як це було заведено кілька століть тому в тих
суспільствах, де найбільше розвивалася математика. Тож для наших
студентів пояснення цього символу — це «так склалося історично».
Однак у ті часи, коли його почали вживати, він міг здаватися дуже
природним, очевидним і безальтернативним. Чи міг би цей символ
з’явитися в попередню епоху або в наступну, коли була б інша «мода»
на позначки? Навряд чи, бо він виник якраз на тому етапі розвитку
математики, коли почали використовувати послідовності. Раніше
такий символ був не потрібний, а до пізнішого часу математики не
дочекалися б без нього чи без якогось аналога.
Можна було б закидати цим висновкам про роль генія, що, мовляв,
це стосується тільки фізики, бо Войчех Садий аналізує лише історію
цієї науки. Чи справді в економіці або соціології все геть не так? Звісно,
фізичне знання здається на перший погляд дуже певним у тому сенсі,
що коли все врахувати, то прогнози на підставі фізичної теорії будуть
доволі точними. Годі їх підважувати, бо на них спирається багато
технологій. Зовсім інакше з економічними кризами, які не
передбачають! Також різні експерти роблять різні прогнози цін чи
курсу валют. (Правда, на такі прогнози ми звертаємо увагу тільки в
непевні часи криз.) Для відповіді на це заперечення я хочу ще раз
послатися на Людвіка Флека. Він помічав, що в тих напрямах науки, які
існують давно, згода у фахових спільнотах значно більша, як порівняти
з новішими. У межах своєї «річкової» метафори філософ порівнював
верхів’я річок, де існує багато різних струмків, що течуть незалежно, з
низинами, де всі води вже зібралися в одному великому руслі на шляху
до моря.
У фізиці на етапі становлення термодинаміки так само співіснували
різні погляди: теорія теплороду та молекулярно-кінетична. Поняття
молекул було запозичено з хімії. Тільки в другій половині ХІХ століття
відбулася серія значущих відкриттів (і експериментальних, і
теоретичних), що дозволили зробити вибір на користь другої теорії,
остаточно підваживши першу. На ранніх етапах дослідження
електричних явищ точилися бурхливі дискусії, які для нас сьогодні
здалися б дивними. Наприклад, певний час не було згоди щодо того, чи
«тваринна електрика», якою б’ють електричні скати, має ту саму
природу, що й блискавка. Згодом, з появою подальших досліджень ці
питання прояснилися. Сьогодні ми знаємо, що природа всіх
електричних явищ однакова.
Думаю, що в царин, бурхливий розвиток яких почався лише у ХХ
столітті, усе це ще попереду. Однак я налаштований оптимістично,
адже у своєму розпорядженні ці науки вже мають розвинений
математичний апарат і багато інструментів, чия поява обумовлена
успіхами їхніх «старших сестер», якщо можна сказати так про науки,
яким уже кілька століть.
Коли ми відкинемо «міф про генія», то дістанемо один важливий
наслідок. У нашій країні час від часу чутно такі ідеї, мовляв, держава
бідна, на всіх науковців грошей не вистачить, тож треба фінансувати
тільки видатних, які буцімто своєю сумлінною індивідуальною
працею заслужили винагороду. Звідси беруться популістські заяви —
наприклад, про премію в мільйон доларів тому, хто винайде вакцину
від коронавірусу. Не пам’ятаю, хто саме це озвучив, але ті, хто вважає
такі заяви доцільними, просто не розуміють ролі спільноти в науці.
Коли в нас уся наукова спільнота в країні буде в стані занепаду (а якщо
її не фінансувати, то буде), тоді жоден геній у стані жодного
«містичного злету уяви» ніколи не зробить хоч якихось важливих
відкриттів. Хіба що талановита людина може поїхати за кордон
долучитися до іншої спільноти — такої, що перебуває в ліпшому стані.
Значно кращою стратегією розвитку науки було б не точкове
фінансування видатних осіб, а розвиток наукової спільноти в країні
загалом. Для легкості долучення до неї молодих учених треба, щоб на
зарплату науковця можна було прожити без зовнішнього
фінансування, навіть орендуючи житло. Для того щоб у спільноті були
високі стандарти відкритості та неупередженості, потрібно, щоб за
прояви академічної недоброчесності була неухильна відповідальність
— відсторонення від досліджень і грошей. Думаю, це набагато
важливіше, ніж додаткове фінансування «видатних». Наприклад, якщо
в чиїйсь дисертації виявляють плагіат чи підробку досліджень, то
орган, який призначив науковий ступінь, мусить його негайно
відкликати в односторонньому порядку, як це робиться в країнах
Євросоюзу (принаймні в Польщі, де я захищався).
Звісно, така стратегія вимагає більших видатків, але зиск для країни
від розвитку науки все це покриє. Ці тези не моя вигадка. Про таке
говорить публічно багато наших небайдужих науковців, однак
управлінці чомусь не надто на це зважають. Мабуть, тому що не тільки
їм, але й решті суспільства ці речі не дуже очевидні.
Висновки
Хоча уявлення про виняткову роль генія в розвитку науки
розповсюджене, схоже, що воно не відповідає дійсності.
Наприклад, історія двох великих «революцій» у фізиці вказує
радше на те, що нові теорії не виникають раптово з нічого, а на
кожному етапі розвитку науки вчені стверджують рівно стільки,
скільки мають підстав для цього. У певному сенсі можна
говорити, що рушій появи нових теорій не індивідуальна
творчість окремих науковців, а науковий стиль мислення всієї
спільноти.

34 Wojciech Sady. Struktura rewolucji relatywistycznej i kwantowej w zyce. Kraków, 2020.

35 Поппер К. Злиденність історицизму / пер. з англ. В. С. Лісовий. — Київ : Абрис, 1994. — 192
с.
Істина поза лабораторіями

Питання про знання істини зачіпає не тільки науку й технології. Воно

стосується й інформування суспільства щодо важливих проблем, тож,
думаю, матеріал цієї книжки перегукується з питаннями
доброчесності в журналістиці та медіаграмотністю. Ці речі, так само
як і наука, вимагають критичного мислення та навичок з викриття
помилок чи маніпуляцій.
Для розуміння того, що відбувається в суспільстві, нам дуже
важливо вміти описати ці явища кількісно. Трапляється, що люди
приділяють увагу менш суттєвим проблемам, тоді як частіші або ті, що
приносять більше збитків, ігнорують. Саме тому математика потрібна
в житті всім, навіть якщо ви не науковець, не інженер і не бухгалтер.
Важливо також розуміти, що статистика — це не тільки середня
температура в лікарні, як часто жартують в інтернеті. Розподіли
величин дають нам достатньо багато інформації. Варто принаймні
розуміти, що й коли можна стверджувати на їх підставі. Це стане в
пригоді, якщо ви в новинах побачите повідомлення на зразок «Big Data
показала, що…».
З огляду на розвиток інформаційних технологій можна чекати, що
дедалі більшу частку знань про світ людство отримуватиме з аналізу
статистичних даних. Основи цього розділу математики не предмет
моєї книжки, однак він вартий вивчення. Мені здається, у ХХІ столітті
статистика обов’язково має бути в шкільній програмі.
Демократичні держави світу поступово відкривають доступ до своїх
реєстрів. Наша країна донедавна не була винятком. (Під час воєнного
стану важко судити про відкритість держави.) Доступ до реєстрів
уможливлює не тільки показ забутих удома документів з екрана свого
смартфона через спеціальний додаток. Відкриті дані також дають
суспільству в руки важливий інструмент контролю якості держави. У
розділі про випадок я згадував, що по розподілах будь-якої величини
часто видно, наскільки вона випадкова. Отже, коли в реєстрах наявні
розбіжності (чи то відмінна кількість голосів за якогось кандидата на
виборах у різних дільницях, чи то неоднакова кількість судових
проваджень у різних судах, чи ще щось), завжди можна оцінити,
наскільки це випадкове. Звісно, аномалія в розподілі — це не доказ
злочину можновладців, але принаймні підстава припустити, що щось
могло піти не так. Суспільство має поставити уряду незручні питання
про це відразу, а не відмовчуватися, аж поки вже не перестануть
питати й слухати. Так само варто боротися за те, щоб реєстри, які
зараз відкриті, держава не закривала, а натомість відкривала нові, які
раніше були недоступні.
Я кілька разів чув таке висловлювання: Платон писав, що всі ідеї
вічні тому боротися з поганими ідеями теж потрібно вічно. Це
говорилося щодо людиноненависницьких політичних ідеологій. Однак
існують й інші погані ідеї, які стали предметом наукових досліджень і
були спростовані. Вони, звісно, стосуються приземлених речей, як-от
міський благоустрій, освіта, норми безпеки тощо. У суспільствах, де
поширені ідеї, що правди немає, на мою думку, наявні проблеми з
розпізнаванням знавців своєї справи. Людей освічених і тямущих там
може бути не менше, ніж у розвиненіших країнах, але особи, що
ухвалюють рішення, схильні слухати когось іншого. Замість наукових
фактів вони зважають на чиїсь примхи — власні або найближчого
оточення. І так до поганих, але звичних рішень повертаються знову й
знову. Ключ до змін на краще — у популяризації наукового знання
серед людей. І починається вона саме з таких поглядів на істину, які
дозволяють його здобути.
Крім питань, важливих для всього суспільства, критичне мислення
також стане в пригоді для планування власного життя. У сучасному
світі дуже часто небезпека чигає на тих, кого ввели в оману. Це може
зробити багато хто:

надавачі мікрокредитів, які паразитують на тому, що хтось

погано розуміє математику;
продавці недієвих товарів, які в описі своєї продукції
розміщують багато наукоподібних слів, що не мають сенсу;
різні віщуни, які паразитують на недовірі людей до держави чи
«офіційної науки» (бійтеся цього словосполучення!);
недобросовісні політики, які домагаються вашої підтримки;
 фальшиві експерти в медіа, цілі яких можуть бути дуже
різноманітні;
ваші родичі або друзі, які хочуть вам добра, але помиляються,
тому їхні щирі поради можуть виявитися шкідливими.

На мою думку, мало просто знати, що всюди можуть бути брехня чи

помилки. Усе одно доведеться серед цієї купи повідомлень вибрати
одне, яке вважатимете вірогіднішим за інші. Маю надію, що в
попередніх розділах мені вдалося переконати вас: наукові факти варті
уваги значно більшою мірою, ніж перелічені вище особи. Важливо й
те, що ми самі можемо дійти дуже дивних висновків, якщо забудемо
про критичне мислення. Ці висновки здатні спонукати нас до поганих
рішень.
Проблему становить не тільки те, що людина, скажімо, планує свої
фінансові справи, орієнтуючись не на новини у сфері економіки, а на
астрологічні прогнози або гірше — із симптомами якоїсь хвороби йде
не до лікаря, а до шамана. Дуже важливо також уміти оцінювати
ризики чи принаймні усвідомлювати їхню наявність. Дехто тут слушно
зауважить, що не все можна передбачити. Утім навіть попри це варто
враховувати відомі ризики — наприклад, використовувати ремінь
безпеки в авто й дотримуватися правильного швидкісного режиму.
Критичне мислення побудоване на численних спробах спростувати
можливі пояснення світу. Це вимагає досить багато часу та
мисленнєвих зусиль. Однак у житті бувають такі ситуації, коли
правильне рішення потрібне просто зараз. Мало хто з нас, поки в
нього все добре, згадує про те, що такі моменти можуть настати й у
його житті. Коли хтось потрапляє у фінансову скруту, у нього немає
часу й сил, щоб шукати розв’язання своїх проблем у наукових
джерелах. Йому купити б собі щось поїсти — бажано вже сьогодні.
Коли стається пожежа, ДТП, стихійне лихо, серцевий напад чи
загрожує якась інша небезпека, то будь-яке зволікання, навіть у кілька
секунд, може бути фатальним, але й неправильна дія — теж.
В екстремальних ситуаціях вмикаються ті способи мислення, які я
протягом усієї книжки засуджував: людина діє на підставі того, що в
цей момент їй найлегше згадати. Це відбувається в усіх, незалежно від
рівня освіти. Єдине, що можна зробити зі своїм «внутрішнім
догматиком» — це підсунути йому правильні «догми», поки у вас є час
і сили їх обирати. Саме тому дуже корисно знати правила техніки
безпеки, хай там яку діяльність ви виконуєте. На роботах, де небезпека
існує постійно, у працівників регулярно перевіряють знання цих
правил, але щось погане може статися, навіть якщо ви працюєте в
офісі та єдине ваше знаряддя — ноутбук чи планшет.
Про можливість бойових дій у значній частині нашої країни
донедавна думали далеко не всі, однак це сталося. Навряд чи в нас була
можливість передбачити в повному обсязі всі жахіття, які створила
Росія. Однак той, хто заздалегідь поцікавився питанням безпеки під
час війни, опинився в зручнішому становищі, ніж інші, — звісно, якщо
обрав собі надійні джерела інформації.
Вашому «внутрішньому догматику» стане в пригоді знання з різних
галузей. Наприклад, якщо в офісі станеться якась серйозна аварія, то
знання про те, як електричний струм проходить через різні речовини,
або розуміння того, куди рухаються гарячі гази — продукти горіння,
може врятувати життя вам чи вашому приятелю, якого ви вчасно
смикнете за рукав, щоб він не робив дурниць.
Фізичну небезпеку можна створити собі й самотужки. Кілька років
тому я бачив у новинах випадок, як весела компанія під час розваг
додумалася кинути велику кількість сухого льоду в басейн, щоб
поплавати там «у тумані». Ідея, мабуть, звучала прикольно, а сухий лід
не настільки дорогий, щоб придбати його було проблемою. Туман
справді був, але закінчилося все смертю людини. Це сталося не в нашій
країні, однак і в нас таке цілком могло трапитися. Річ у тім, що сухий
лід — це вуглекислий газ у твердому стані. Раніше під час різних шоу з
його допомогою створювали штучний туман. Це зручно, оскільки за
атмосферного тиску він не буває в рідкому стані (саме тому
називається сухим льодом). За кімнатної температури ця речовина не
тане, а випаровується. Замість крижаної води, яка тече зі звичайного
льоду, утворюється «крижаний» вуглекислий газ. Температура його –
78 °C. Волога, яка завжди присутня в повітрі, під час контакту з
холодним газом збирається в дрібні крапельки й створює туман. А де
ж небезпека? Нам ще зі школи відомо, що вуглекислим газом не можна
дихати. Учителі розповідали, що за однакових умов густина цього газу
більша, ніж у звичайного повітря. Навіть якщо хтось цього не
запам’ятав, можна було б згадати, що речовини розширюються під час
нагрівання та зменшують свій об’єм, охолоджуючись. Хай там як, але
холодний вуглекислий газ, що утворився в процесі випаровування
кинутого в басейн сухого льоду, піднявся рівно до поверхні води й там
і залишився, бо був важчий за повітря. «Розтікатися» в різні боки йому
не дали бортики басейну. Коли плавець виринув з води та зробив вдих,
то в легені йому потрапило не повітря.
Бувають і банальніші способи створити собі нещасний випадок.
Коли так звані селфі-палиці ще тільки набували популярності, у
новинах траплялися повідомлення про смертельні випадки від їхнього
використання біля ліній електропередач чи під контактними
проводами залізниці. Людей убивало струмом, хоча палиця не
торкалася дротів, що під напругою. За той час кілька разів мої знайомі
— дорослі люди, але не фізики — у процесі обговорення таких
випадків щиро дивувалися, як це могло статися. Насправді нічого
надприродного тут немає. Коли напруга становить кілька тисяч вольт,
а кінець палиці розташований на відстані пів метра (або навіть і
метра) від дроту, пробій цілком може статися. Якщо падає легкий
дощик, то «бахнути» може й на більшу відстань.
Плануючи розваги, мало хто буде здійснювати критичний аналіз
ідей і перевірку гіпотез. Для цього треба бути таким занудою, на тлі
якого навіть Шелдон Купер — герой серіалу «Теорія великого вибуху»
— здаватиметься досить веселим компаньйоном. Однак якщо ви маєте
фонове знання принаймні базових речей з різних царин, буде легше
вберегтися від настільки небезпечних учинків. Звісно, мені спали на
думку приклади, де людям стало б у пригоді розуміння фізики. Це не
дивно. Я фізик. Однак можна робити дуже небезпечні дурниці через
недостатнє розуміння інших речей: будови власного тіла чи роботи
застосунків у гаджетах, які сьогодні відають і нашими грошима, й
особистими даними. Навіть незнання історії здатне призвести до
руйнівних наслідків, хоча якщо ви один-єдиний будете розумніші за
інших, це може вас і не врятувати.
Бажаю всім вам цікавитися навколишнім світом, обираючи варті
довіри джерела інформації. Звісно, знати все людина не може, але
знати більше, ніж учора, — достатньо легко.
Наука й суспільство. Мої роздуми

У попередніх розділах я познайомив вас з основними ідеями,

послуговуючись якими людство здобуває нове знання. Вагоме місце
серед них посідає розуміння ролі фахової спільноти та сформованого
нею стилю мислення в розвитку наукової картини світу. Думаю,
дочитавши до цього місця, ви запам’ятали, що між знаннями та
користю не можна ставити знак рівності. Утім знання — чудовий
інструмент, щоб якусь користь від нього таки дістати. Якщо
розглядати науку як інструмент у руках суспільства, то було б
непогано, якби воно знало, що з цією штукою можна робити.
З одного боку, ми знаємо, що прагнення суспільства не може
визначати хтось іззовні, а з іншого — хоч би яке окреме питання взяли,
обізнаними в ньому буде лише вузьке коло фахівців, а решта людей
мало що тямитиме (хоча може вважати й інакше). З першого погляду
здається, що наукова спільнота (вузьке коло фахівців) мала б якось
диктувати суспільству, що можна робити, а що — ні. Когось такі думки
здатні сильно налякати. Можливо, він чи вона собі уявляє страшну
наукову хунту, ватажок якої на другий день після здобуття влади
поширює відеозвернення, де в білому халаті зачитує декрет про
закриття всіх релігійних і мистецьких закладів, а також заборону
мріяння, народних обрядів і художньої літератури. Утім маю надію, що
серед тих, хто дочитав книжку до цього місця, таких буде небагато.
Щоб зрозуміти, що ідеї «наукового диктату» засадничо абсурдні,
достатньо згадати, що знання, хай би якими вони були, не визначають
безпосередньо нічиїх прагнень. Прагнення як однієї людини, так і
цілого суспільства залежать від прийнятих цінностей, що не
здобуваються через наукові дослідження, а мають інше походження.
Обговорювати його ми зараз не будемо, бо ця книжка про науку.
Важливо також те, що суспільство має розв’язувати багато всіляких
проблем, і вони стосуються різних галузей наукового знання. Часто ці
галузі можуть між собою поєднуватися. Питання про вибір «головної»
науки, знання якої було б «вище» за інші, теж нонсенс, тому не варто
всерйоз боятися жодних «наукових диктатур». Доречно також
нагадати, що нове знання може з’являтися тільки у відкритих і
неупереджених спільнотах. Навіть якщо якась реальна диктатура й
проголосить, що вона діє від імені науки (у СРСР намагалися
створювати схожі уявлення), то все одно прийде до того, що
заборонятиме людям думати «не так, як треба». Останнє в такому
суспільстві призведе до занепаду й науки зокрема. Можливо, тому
громадяни «найбільш читаючої країни» під час її краху почали вірити
в найрізноманітніші містичні вчення різного ступеня мракобісся, до
того ж іноді — у всі відразу.
То якою ж була б доцільна, на мою думку, взаємодія науки та
суспільства з огляду на ідеї, викладені в попередніх розділах? Наукова
спільнота цілком може та має консультувати суспільство щодо
важливих питань. Для цього передусім потрібна взаємна
зацікавленість. Наукова спільнота, якщо хтось ще не в курсі,
складається з людей. У цивілізованих країнах учені живуть поруч з
представниками інших професій, а не в якійсь резервації. Мешкають у
таких самих будинках, роблять закупи в тих самих магазинах,
лікуються в тих самих лікарнях, мають справу з тими самими
державними органами, і достаток у них у кращому разі наближається
до середнього рівня. Отже, науковці зазвичай чудово обізнані з
проблемами великої частини співгромадян, бо мають їх так само. Не
думаю, що цінності вчених можуть дуже сильно відрізнятися від
цінностей інших людей. Більшість з нас прагне добробуту собі,
близьким і за можливості — оточенню. Єдине, що відрізняє науковців,
— фахове знання, яке може дещо коригувати погляд на ці проблеми.
Фахівці звертають увагу на інші речі, ніж решта суспільства. Наукове
знання дозволяє передбачати наслідки тих чи інших дій краще, ніж
будь-які альтернативи, тому цей погляд вартий уваги суспільства
попри можливі відмінності. Отже, посадовцям, які ухвалюють
рішення, слід радитися з науковими експертами та дослухатися до
їхньої думки. Я залишу без відповіді питання, як цього можна
домогтися, бо то не мій фах. Скажу тільки, що не дуже вірю в
можливість досягти цієї мети виключно впровадженням якихось
правил на рівні закону. На мою думку, без активної ролі
громадянського суспільства тут не обійтися.
 Суспільству своєю чергою варто навчитися відрізняти серед
публічних осіб тих, хто справді знається на тому, про що говорить. Ми
розуміємо, що на цьому шляху існують перепони. Навіть якщо ви
докладаєте зусиль для критичної оцінки дійсності, щоб якомога рідше
потрапляти в пастку необізнаного про власне незнання, варто
регулярно контактувати з науковою інформацією. Тут виникає
проблема: непідготовлена людина навряд чи зможе у вільний час
самотужки поглинути достатню кількість наукових статей або хоча б
підручників бакалаврської навчальної програми якоїсь однієї
спеціальності, не кажучи вже про кілька різних галузей, щоб
оцінювати відповідних експертів.
І тут на сцену виходить науково-популярний контент, або наукпоп,
як його ще називають. У ньому не обов’язково мають бути описи тих
дискусій, що відбуваються у фаховій спільноті прямо зараз і
стосуються переднього краю науки. Наукпоп об’єднує з
підручниковим знанням те, що він часто пише про ті факти, щодо яких
у науковій спільноті вже існує згода, бо вони твердо встановлені. На
відміну від підручника, наукпоп не містить усіх деталей, важливих для
підготовки спеціаліста, до того ж за формою цікавий і зрозумілий для
нефахівців. Багато хто вважає, що науково-популярний опис якоїсь
теми спрощений, як порівняти з академічним. Частково це так, і в
країнах, де індустрія створення такого контенту розвинена, існує
багато його «сортів» з різними рівнями складності: як для профанів,
так і для тих, хто вже «в темі». На мою думку, найважливіша ознака
наукпопу — те, що це «переклад» наукових тез з академічної мови
статей і підручників на живу, тобто таку, що її розуміє більшість
людей. За важливістю я поставив би на перше місце точність цього
«перекладу», тобто спрощення не повинно залишати читачеві
можливість неправильно зрозуміти основні наукові ідеї, що
описуються. На другому місці привабливість контенту — науково-
популярний опис має бути цікавим, щоб люди його сприймали як
розвагу, а не як «другу роботу».
Думаю, було б непогано, якби в наукових інституціях існували
окремі відділи, що в популярній формі пояснювали, які дослідження
здійснює цей заклад. Крім функції пояснення, куди йдуть гроші
платників податків, наукпоп має відігравати ще й освітню роль. Саме
так. На мою думку, суспільству потрібна не тільки обов’язкова шкільна
освіта, а й доступна науково-популярна продукція, що могла б
зацікавити як дітей, так і дорослих. Мене, наприклад, у школі історія
мало цікавила, однак наприкінці 2013-го я раптово усвідомив, що
громадянину варто її знати (події в країні сприяли цьому). Тоді мені
вже було 28 років —цілком дорослий вік.
Завдяки науково-технічному прогресу вдається збільшити середню
тривалість життя людей. І виходить, що ми ще достатньо активними
доживаємо до такого віку, коли те знання, що нам давали в школі,
встигає застаріти. Треба його якось актуалізувати без відриву від
основної діяльності, і з цим якраз допоможе наукпоп.
Чи має наша держава підтримувати створення науково-популярного
контенту? На мою думку, то було б непогано. Зрештою, це вигідно як
суспільству, так і науковій спільноті. За бажання можна обґрунтувати
тезу, що варто пускати частину грошей платників податків на те, щоб
небайдужі фахівці могли популяризувати відповідне знання й зробили
це основним видом своєї діяльності. Без цього ж вони принаймні на
початку шляху заробляють або здійснюючи дослідження, або
застосовуючи власні знання десь на виробництві, а писати й
розповідати іншим про науку можуть тільки як хобі. Погодьтеся, якби
такі люди мали змогу зосередитися на створенні наукпопу, вони
принесли б значно більше користі суспільству. Для того щоб на
популяризації науки можна було заробити без сторонньої підтримки,
продаючи контент, треба щоб існував достатній попит серед тих, хто
готовий заплатити й може відрізнити наукове знання від підробок.
Можливі й інші варіанти підтримки. Серед них я виділив би
меценатство та краудфандинг. Меценат самотужки жертвує великі
суми на суспільно корисну ініціативу. Хоч це теоретично дає йому
можливість впливати на редакційну політику, не факт, що він
обов’язково так робитиме (принаймні якщо вже вибрав для підтримки
напрям просвітницької діяльності). Краудфандинг — це коли багато
людей скидаються на якусь ініціативу невеликими сумами. Бажано,
щоб це були регулярні пожертви. У такому разі ніхто нічого не диктує,
бо кожен — лише один з багатьох таких самих, а творці контенту
можуть розраховувати на певну фінансову стабільність. А людям що з
цього? Вони готові платити за те, щоб такий контент у нашому
суспільстві існував і був доступний усім.
 У мене зародився обережний оптимізм щодо ролі краудфандингу в
Україні. Знаю принаймні кілька достатньо якісних популяризаційних
проєктів, які за моїми приблизними оцінками можуть жити з донатів
(бухгалтерію я їм не вів, звісно). Важко сказати, чи з’явиться завдяки
краудфандингу в майбутньому достатньо багато професійних
популяризаторів, щоб між ними була здорова конкуренція. Маю
надію, що слідом за пожертвами зможуть запуститися якісь інші
механізми підтримки — наприклад, платний контент. Його асортимент
поки що дуже обмежений. У будь-якому разі, хай там хто платитиме за
створення науково-популярного контенту, перед ним постає важливе
завдання — відрізнити якісну продукцію від неякісної. Це так само
стосується й тих, хто фінансує науку.
І тут ми підходимо до питання, хто ж має виконувати роль
наукового радника для осіб, що ухвалюють рішення, та/або бути
творцем науково-популярного контенту? Як його впізнати? Серед
публічних осіб на цю роль підходять ті, чий фах можна підтвердити.
Саме вони експерти, а решта — ні. Як ви можете підтвердити чужий
фах, якщо самі не фахівець? Доведеться покластися на наукову
спільноту. Однак у пересічної людини немає можливості піти й
опитати всіх науковців, що працюють у певній галузі, щодо тієї чи
іншої публічної особи. Доведеться орієнтуватися на наявність у неї
дипломів та/або наукових ступенів. Нагадаю, що фах експерта має
збігатися з темою його повідомлення. Не може економіст
кваліфіковано коментувати питання ядерної безпеки, а фізик —
політику національної пам’яті.
Зараз мені скажуть, що диплом і науковий ступінь у нашій країні
можна просто купити або що в якихось інститутах квітне кумівство,
плагіат та інше неподобство. Я не сперечатимусь із цим, однак ще раз
наголошу на тому, що можна буде впевнено говорити про публічних
експертів як про інститут, а не про окремих перевірених осіб тільки
тоді, коли академічну недоброчесність (плагіат, підробку досліджень,
упереджене оцінювання тощо) вдасться якщо не викорінити, то хоча б
звести до мінімуму. На мою думку, тут потрібна участь держави, але її
може спонукати до цього тільки сильний запит від суспільства. У
середовищі небайдужих науковців існує достатньо ініціатив щодо
викриття фактів недоброчесності, однак їм потрібна підтримка решти
громадян. Вимоги, які треба донести до держави, досить прості: за
прояви недоброчесності людину слід вилучати з наукової спільноти.
Позбавляти дипломів і ступенів, якщо у кваліфікаційній роботі чи в
дисертації викрито плагіат або інші неприйнятні для науки речі.
Відсторонювати від керівних посад і від фінансування. Це в жодному
разі не буде обмеженням свободи слова, оскільки в нас і так багато хто
висловлюється щодо питань поза своїм фахом. Наявність офіційної
«корочки» для цього зовсім не обов’язкова. Також навряд чи це
запустить хвилю «наукових репресій». Принаймні, їх немає в тих
країнах, де вже існує дієвий механізм відкликання наукових ступенів,
тож можна скористатися їхнім досвідом. Найімовірніше, самі науковці
й так прекрасно знають, хто з осіб, що формально належать до їхньої
спільноти, недоброчесний. Їхні сплагіачені роботи не розглядають у
наукових дискусіях, тому, попри наявні недоліки управління наукою в
Україні, на мою думку, наша фахова спільнота загалом варта довіри.
На жаль, наявність формальних регалій дає недоброчесним людям
доступ до «кормушки» та посад. Власне, з цим і треба боротися.
Поки ситуація з формальними ознаками приналежності людей до
наукової спільноти ще далека від ідеальної, ми — колективний
дилетант — усе одно не зовсім безпорадні в океані інформації.
Принаймні існують способи збагнути, що нам вішають на вуха якусь
маячню замість фахової думки. Якщо фальшиві експерти з’являються
в медіа «на замовлення», то, найімовірніше, виступатимуть із
пропозиціями якихось простих рішень нагальних проблем — рішень,
вигідних замовнику. Часто в таких публічних осіб постійна тільки
впізнаваність, а фах «плаває»: сьогодні вони коментують економічні
питання, завтра — медичні, післязавтра — військові. Ще варто
звертати увагу на асортимент медіа, де публічна особа з’являється.
Якщо це майданчики з достатньо вузького спектра політичних
забарвлень, тоді вона, імовірно, заангажована. Натомість поява
експерта на громадських медіа (ті, що фінансуються з пожертв) — це
хороша ознака, як і його залученість до просвітницької діяльності.
Буває також, що хтось підробляє і науково-популярну продукцію
або просто помиляється з визначенням жанру своєї творчості. Багато
таких підробок ми теж можемо викривати. Карл Поппер сформулював
чудовий критерій демаркації між наукою та псевдонаукою, і його
можна застосувати. Передусім, якщо в продукті, що сам себе називає
науково-популярним, розповідають щось про надприродні сили, то
правильніше його віднести до жанру фентезі. Саме так — варто
ідентифікувати жанр, а не забороняти. У нас же свобода слова! Якщо ж
у якійсь гарній книжці не розповідають про наукові докази існування
бога, однак там ідеться про розумний всесвіт і матеріальні думки або
про вплив думок на певні фізичні явища (приклад — так звана
структурована вода, якість якої зростає від молитви та погіршується
від музики в стилі брутальний смерть метал), то це теж варто віднести
до фентезі. Трапляється, що хтось каже, буцімто «офіційна наука»
дуже консервативна, а він настільки геніальне світило, що решта
науковців його гідно оцінити просто не здатна. Якщо ви прочитали
розділ «Міф про генія», то, мабуть, розумієте, що це буде так само
якийсь інший жанр. Можливо, психологічний автобіографічний
трилер, а може, знову фентезі. Не менш прискіпливими варто бути,
якщо вам розповідають про будь-яке «унікальне знання». Відкритість і
відтворення в науці дуже важливі. Без них новий винахід не може
з’явитися, а дорости до технології, яку будуть продавати, — і поготів.
Думаю, не зайве нагадати читачам, що наукова спільнота (якщо на
неї не тисне влада) не буває обмежена однією державою. Дослідники з
кожної царини спілкуються та співпрацюють із колегами з інших
країн. Уся світова спільнота встановлює наукову істину разом, і не
може бути так, що десь у Канаді чи в Німеччині вчені вважають щось
одне, а в нас тут — зовсім інше. Отже, знаючи інші мови, ви цілком
можете ознайомлюватися з науково-популярною літературою,
написаною за кордоном. І якщо всюди вам розповідатимуть про
справжню науку, то вміст контенту різними мовами буде
узгоджуватися між собою. Люди можуть використовувати це як ще
один спосіб контролю, що не помилилися з вибором джерел науково-
популярної інформації.
Хтось зараз може навести приклад історії України як наукової
дисципліни, яку навряд чи досліджують в інших державах. І тут я маю
що відповісти. У процесі детального вивчення виявиться, що немає
окремих історій для окремих країн, існує одна наука — історія. Опис
будь-яких подій минулого спирається на писемні джерела всіх країн, у
яких про ці події знали (за умови, що ті записи вціліли), а також на
археологічні знахідки тієї доби або матеріальний спадок, якщо йдеться
про не дуже давні часи. Усі держави свого часу з’являлися, воювали
між собою, дружили, захоплювали нові території, втрачали… Одні й ті
самі події минулого можна умовно віднести до історії різних сучасних
країн. Відмінність у тому, що одна держава може бачити в певній події
перемогу, а інша — втрату. Утім це вже ціннісна оцінка, яка не
стосується знання фактів. До речі, часто буває так, що навіть ціннісна
оцінка подій минулого в різних країнах збігається. Особливо це
стосується масштабних злочинів, але, на жаль, існують держави, що
навмисне викривлюють пам’ять про факти з минулого для власних
політичних цілей. Унаслідок цього виходить, що саме їхній погляд на
історію зазвичай «унікальний».
Отже, варто ознайомлюватися з поглядами істориків з інших країн.
Тим, хто вважає історію України нецікавою для іноземних учених,
можна навести приклад усесвітньо відомого науковця із США Тімоті
Снайдера, якого я вже згадував у цій книжці. Він якраз вивчає історію
Східної Європи й дає публічні коментарі за своїм фахом. Також можна
згадати ще одного американського історика Джеймса Мейса, який
досліджував Голодомор 1932–1933 років.
Попри мої численні завірення, що наука може розвиватися тільки
там, де свобода, дехто може все одно вважати цю систему знань
авторитарною, оскільки вчені не беруть до уваги ненаукові аргументи.
Уявіть ситуацію, коли наукова спільнота століттями вивчала Всесвіт,
змінювала теорії, що його описують, під тиском нових відкриттів, і
зараз, у ХХІ столітті, звертається до неї якийсь релігійний діяч і каже:
«Чи не могли б ви підкорегувати вашу теорію відносності так, щоб у
ній знайшлося місце й для бога?». Яка причина цього звернення?
Просто тому, що цій людині та її однодумцям так схотілося без
жодних фактів. Звісно, подібний підхід для науки вкрай
неприйнятний! Зрештою, астрофізики не приходять до настоятелів
храмів з вимогою переписати їхні священні тексти, хоча фактичних
підстав можна відшукати багато, бо в релігійній літературі про будову
Всесвіту написано чимало неправдивого. Ті, хто бажає виправити
наукові факти на свій лад, прагнуть не істини, а користі для себе. Вони
бачать, що наука дозволяє створювати нові технології, які збільшують
можливості людей. Через очевидну перевагу суспільство починає
довіряти цим знанням. Цілком можливо, що прагнення вписати бога в
наукові теорії — спроба домогтися, аби й на нього зійшла частка
наукового авторитету. Як ми знаємо, авторитет — це вплив на
суспільство, збагачення й таке інше.
 Наукова спільнота, коли може, дає відсіч спробам нахабного тиску
на перебіг дискусії щодо досліджень. Також вона ставить на місце
зарозумілих дилетантів, пропонуючи їм спочатку ознайомитися з
підручниками. В останніх автори не дискутують із читачем, а
натомість розповідають йому, які насправді зараз наукові уявлення
про світ. Вони, так би мовити, інформують його, ставлять перед
фактом. Це теж може здаватися досить авторитарним для того, хто
стоїть на початку шляху становлення як спеціаліста. Однак мета
академічних підручників, крім ознайомлення студентів із фактажем,
полягає ще в тому, щоб навчити їх наукового стилю мислення. Без
цього людина буде у фаховій дискусії, як голуб біля шахівниці: фігури
може й повалити, але це не буде виграною партією.
Тільки коли всі учасники обговорення опановують наукове
мислення, дискусія стає відкритою та рівноправною. З’являється та
свобода, яка штовхає науку вперед. Без цього годі закидати вченим, що
вони не дослухаються до вас. Це як приїхати в чужу країну на танку й
дивуватися, що її війська не цінують ваше право на життя і свободу
пересування.
У розділі про знання та цінності я наголошував на тому, що вчені
залишають свої прагнення й оцінні судження поза фаховою дискусією.
Такий закон наукової спільноти, його треба дотримуватися. Так само
навіть найдемократичніша країна у світі буде багато чого від вас
вимагати: на своєму кордоні попросить показати паспорт і довести, що
вам дозволено їхати далі. Навряд чи після перетину цього кордону
буде можна порушувати правила дорожнього руху, паркуватися на
газоні чи викидати сміття просто неба, але це не підстава вважати
демократію лише показухою.
Щоб скористатися свободою чужої країни, треба навчитися її мови
та культури. Так само й нефахівців відділяє від наукової спільноти
своєрідний мовний і культурний бар’єр. Наукова дискусія
відбувається на сторінках рецензованих фахових журналів, і статті в
них пишуться дуже специфічною мовою — академічною. Для
пересічної людини це може звучати незрозуміло й кострубато, але така
мова розрахована саме на фахівців, і її основне завдання — передати
думки дуже чітко, без можливості різних трактувань написаного, а
також із зазначенням чималої кількості деталей, на які ми в побуті не
звертаємо уваги. Водночас текст має вміщуватися на порівняно
невеликій кількості сторінок. До того ж мова кожного окремого фаху
містить ще й терміни, які означають специфічні для цієї галузі
поняття.
Іноді буває, що фахівець дає публічні коментарі таким собі
«суржиком», який містить слова й звороти з академічної мови його
царини. Трапляється й так, що він, намагаючись спростити розповідь
про наукове питання, говорить те, що люди розуміють неправильно.
Унаслідок цього виникають наукові меми в масовій культурі, що
можуть дуже сильно відрізнятися від справжніх концепцій. Згадайте,
як говорили про утворення чорних дір на адронному колайдері. Це був
дуже яскравий приклад того, коли науковець неточно висловився, і
його зрозуміли геть інакше, ніж треба.
Попри порівняння з мовним і культурним бар’єрами, різні культури
все-таки мають однакові права (звісно, якщо не намагаються знищити
інших). Наукове знання натомість виняткове в тому сенсі, що ніщо
інше не дозволяє так добре робити прогнози, створювати нові
технології та змінювати світ навколо себе. Тож, з одного боку, будь-яка
людина може говорити/писати все, що не забороняє Кримінальний
кодекс, а з іншого, не варто всім підряд називати свою творчість
наукою та намагатися на її підставі робити прогнози чи винаходи. Без
цього існує ще багато цікавого, що можна робити. Наприклад,
мистецтво часто ставить перед людством нові етичні питання, і це не
менш важливе, ніж здобуття фактичних знань про світ.
Люди, які кажуть, що не довіряють науці, найімовірніше, мають на
увазі всілякі інституції, як-от Академія наук чи університети.
Насправді ж усі покладаються на наукове знання, як мінімум
використовуючи різні винаходи, що без нього не з’явилися б — від
окулярів або запальнички до смартфона з інтернетом чи автомобіля з
кондиціонером. Науку деякі люди намагаються підважити, говорячи,
що вона знає про світ замало, бо ще не винайшла чарівної палички, яка
розв’язала б усі їхні життєві проблеми. Однак, якщо сісти за
підручники й почати самостійно все вивчати (щоб інститути тобі не
набрехали), то виявиться, що про світ відомо занадто багато —
стільки, що в одну голову точно не влізе! Тож доведеться все-таки
довіряти чужій експертизі. Зрештою, підручники теж хтось написав, і
то були інші люди — не ви.
 Отже, сьогодні пізнавати світ самостійно вже неможливо. Утім
можна тією чи іншою мірою стати частиною спільноти, яка має
відповідний стиль мислення, що цьому пізнанню сприяє. Самотужки
ж лишається тільки цей стиль розпізнати, щоб потрапити в хорошу
компанію.
Попри те що в розвинених демократичних країнах релігія відділена
від держави, наука там часто безпосередньо впливає на управлінські
рішення. «Інтелектуальні анархісти» минулого століття (такі, як
Фаєрабенд) озвучували цю тезу як закид. Мовляв, хоч це й демократія,
але справжньої інтелектуальної свободи буцімто немає. На жаль, ми
сьогодні живемо в той час, коли стало ясно, до чого призводить
«визволення» суспільства від впливу інтелектуалів. Посіпаки різних
автократій охоче підхоплюють тези, які підважують авторитет
наукового знання. Їм це вигідно, бо дозволяє недоліки своїх держав
подавати як «альтернативний цивілізаційний шлях». Вони роблять так
принаймні до того моменту, коли остаточно пускаються берега,
вдаючись до відвертих злочинів, які вже не вийде якось
інтелектуалізувати. На мою думку, у розвитку агресії сучасного
російського режиму ідеї ставлення під сумнів спроможності науки та
раціонального мислення відіграли дуже важливу роль.
Я, натомість, схильний вважати, що вплив наукового знання на
управлінські рішення на всіх рівнях просто обов’язковий, якщо
прагнемо добробуту та безпеки. Хоч наука й не визначає, чого нам слід
бажати, вона має що сказати суспільству за будь-яких обставин. Багато
вчених зі мною в цьому погодяться, і сподіваюся, що серед читачів цієї
книжки теж з’являться мої однодумці. Імовірно, тільки справжнє
знання про світ, яке не залежить від чиїхось індивідуальних чи
колективних уподобань, може бути гідним арбітром між різними
групами людей, не згодних одна з одною. Я майже впевнений, що,
орієнтуючись на наукові факти та етику Просвітництва, ми здатні
досягти справжньої свободи. Не такої, коли можна безкарно плювати
на правила, але набагато кращої — коли ви не залежите від чужого
свавілля.
Table of Contents
Відгуки про книжку
Вступ
Чи можливо пізнати істину?
Теорії, досліди й технології
Раніше ці науковці казали одне, а зараз — інше
Ефективність наукою не доведена
…А я лікуюся пташиним послідом і не хворію
«Неспростовність» надприродного
Здається наукою, але не наука
Змови
Містичні науки
Упередження
Знання та цінності
Про збагненність світу
Парадигми та революції
До правди не докопатися
Відкрите обговорення
Інформаційні бульбашки
Математика
Випадок
Міф про генія
Істина поза лабораторіями
Наука й суспільство. Мої роздуми