Вікіпедія

Друга громадянська війна у Лівії

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Громадянська війна у Лівії (значення).

Друга громадянська війна у Лівії — багатосторонній збройний конфлікт у Лівії в 2014—2020 рр., між різними збройними формуваннями, головним чином Палатою представників та Урядом національної згоди.

Друга громадянська війна у Лівії 2014-2020
Лівійська криза
Карта бойових дій за станом на 9 квітня 2019 (докладніше) Під контролем Палати представників Лівії та союзників[en] Під контролем Уряду національної єдності та союзників[en] Під контролем місцевих сил Під контролем туарегів.
Карта бойових дій за станом на 9 квітня 2019 (докладніше)
Під контролем Палати представників Лівії та союзників[en]
Під контролем Уряду національної єдності та союзників[en]
Під контролем місцевих сил
Під контролем туарегів.
Карта бойових дій за станом на 9 квітня 2019 (докладніше)

Під контролем Палати представників Лівії та союзників[en]
Під контролем Уряду національної єдності та союзників[en]
Під контролем місцевих сил
Під контролем туарегів.

Дата: 16 травня 2014  – 23 жовтня 2020
Місце: Лівія
Результат: Припинення вогню

Постійне припинення вогню ратифіковано 23 жовтня 2020 року Уряд національної єдності сформовано 10 березня 2021 року

Сторони
Лівія Палата Представників Лівії

Підтримка
проти ІДІЛ:

Дипломатична підтримка:

Лівія Лоялісти Каддафі[41]

Лівія Загальний національний конгрес (2014-17)

Підтримка:

Рада Шури Бенгазі
(2014–17)[47][48]
Аль-Каїда в Ісламському Магрибі
(2014–17)[49]

Ополчення SCBR:
Інші:
 Лівія Уряд національної єдності (з 2016)

Підтримка:

Підтримка проти ІДІЛ:

Дипломатична підтримка:

ІДІЛ
(2014–16)[7]
Підтримка:

З 2012 року Лівією керував Загальний національний конгрес (ЗНК). У червні 2013 року УНЗ обрав Нурі Абусамейні головою ЗНК[54][55]. ЗНК не проводив заходів боротьби зі впливом ісламістських угруповань, не зміг створити ефективну поліцію і армію[56] і прийняв шаріат як основу для всього державного законодавства в грудні 2013 року,[57]. У лютому 2014 термін повноважень національного конгресу сплинув, однак 23 грудня 2013 року ЗНК ухвалив рішення про продовження своїх повноважень до кінця 2014 року. Це рішення викликало масові протести громадян Лівії в багатьох містах, у тому числі в Триполі, Аль-Байда, Тобруці і Адждабії[58][59][56]. 14 лютого 2014 року генерал Халіфа Хафтар наказав Загальному національному конгресу розпуститися і закликав до формування тимчасового уряду, який повинен організувати вибори, намічені на 25 червня. ЗНК проігнорував вимогу, назвавши дії генерала державним переворотом.

Конфлікт почався 16 травня 2014 року, коли генерал-майор Лівійської національної армії Халіфа Хафтар оголосив про початок широкомасштабної повітряної і наземної операції підконтрольних йому частин збройних сил у районі міста Бенгазі, описавши її як «поправку на шляху до революції»[60]. Військовий наступ дістав кодову назву — Операція «Гідність». 18 травня операція була розширена до Триполі, що ознаменував штурм будівлі Загального національного конгресу. В обстановці напруженості пройшли 25 червня вибори в Палату депутатів, на яких ісламісти зазнали поразки. 13 липня ісламісти у відповідь на свою поразку оголосили про початок операції «Світанок Лівії» з метою взяти під контроль аеропорт Триполі. Це їм вдалося 23 серпня після сорока днів боїв[61].

Після встановлення контролю над містом ісламісти заявили про невизнання Палати депутатів і про відновлення Загального національного конгресу. 25 серпня деякі представники ЗНК провели засідання в Триполі, оголосили себе законною владою і обрали прем'єр-міністром Омара аль-Хасі, в результаті чого в країні склалося двовладдя[62][63][64]. Палата депутатів покинула непідконтрольний Триполі і влаштувалася в місті Тобруці на північному сході країни[65]. 1 вересня депутати Палати представників на засіданні в Тобруці доручили Абдаллі Абдуррахманом ат-Тані як новому прем'єр-міністру сформувати уряд[66].

6 листопада верховний суд у підконтрольному ісламістами Триполі оголосив про розпуск Палати депутатів[67][68][69]. Палата депутатів назвала це рішення «прийнятим під тиском» і тому продовжила функціонувати[70].

16 січня 2015 року після переговорів, що пройшли в Женеві за посередництва ООН, протиборчі сторони погодилися припинити вогонь, щоб досягти вирішення конфлікту мирним шляхом[71]. 20 січня Місія ООН з підтримки Лівії[en] висловила стурбованість з приводу наявної інформації про порушення режиму припинення вогню і нагадала сторонам конфлікту про те, що перемир'я передбачає заборону на будь-яке переміщення збройного персоналу та військової техники[72].

Конфлікт став найсерйознішим викликом для лівійської влади після повалення Муаммара Каддафі в 2011 році[73].

Політична фаза кризи в Лівії

ред.

14 лютого 2014 генерал Халіфа Хафтар оголосив про повалення уряду Лівії і зажадав розпуску Загального національного конгресу. Він проігнорував протести голови парламенту Нурі Абусамейні і безпосередньо звернувся до лівійського народу із закликом підтримати дії військових[74]

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Patrick Wintour (16 травня 2016). World powers prepared to arm UN-backed Libyan government. The Guardian. Архів оригіналу за 21 липня 2016. Процитовано 2 серпня 2016.
  2. ↑ Britain and other world powers say ready to arm Libya in fight against Isil. Telegraph. 16 травня 2016. Архів оригіналу за 21 квітня 2019. Процитовано 23 квітня 2017.
  3. ↑ Italy Reportedly Sends Special Forces to Libya.
  4. ↑ Al-Serraj and Mogherini discuss more EU support for GNA. Libya Express. Архів оригіналу за 21 квітня 2019. Процитовано 10 березня 2020.
  5. ↑ Serraj on another Algeria visit seeking solution to Libyan political impasse. Libya Herald. 25 грудня 2016. Архів оригіналу за 12 жовтня 2017. Процитовано 16 травня 2020.
  6. ↑ Di Maio assures Al-Sarraj of Italy's support for GNA and political track. Alwasat. 6 травня 2020. Архів оригіналу за 13 травня 2020. Процитовано 6 травня 2020.
  7. ↑ Libyan city declares itself part of Islamic State caliphate. CP24. Архів оригіналу за 28 січня 2015. Процитовано 29 січня 2015.
  8. ↑ Islamic State Expanding into North Africa. Der Spiegel. Hamburg, DE. 18 листопада 2014. Архів оригіналу за 17 вересня 2019. Процитовано 25 листопада 2014.
  9. ↑ ISIS comes to Libya. CNN. 18 листопада 2014. Архів оригіналу за 23 листопада 2014. Процитовано 20 листопада 2014.
  10. ↑ а б Schmitt, Eric; Kirkpatrick, David D. (14 лютого 2015). Islamic State Sprouting Limbs Beyond Its Base. The New York Times. Архів оригіналу за 23 лютого 2015. Процитовано 13 березня 2015.
  11. ↑ Al Qaeda in the Islamic Maghreb. Stanford University. 1 липня 2016. Архів оригіналу за 12 травня 2019. Процитовано 16 травня 2020.
  12. ↑ Al-Qaeda in Islamic Maghreb backs ISIS. Al Monitor. 2 липня 2014. Архів оригіналу за 11 березня 2017. Процитовано 22 січня 2017.
  13. ↑ ISIS, Al Qaeda In Africa: US Commander Warns Of Collaboration Between AQIM And Islamic State Group. International Business Times. 12 лютого 2016. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 16 травня 2020.
  14. ↑ а б Abdul-Wahab, Ashraf (5 серпня 2014). Warshefana take Camp 27 from Libya Shield. Libya Herald. Архів оригіналу за 8 August 2014. Процитовано 7 серпня 2014.
  15. ↑ Russian Snipers, Missiles and Warplanes Try to Tilt Libyan War. The New York Times. 5 листопада 2019. Архів оригіналу за 12 вересня 2021. Процитовано 26 вересня 2021. (англ.)
  16. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 17 грудня 2019. Процитовано 10 березня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  17. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 31 грудня 2019. Процитовано 10 березня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  18. ↑ Exclusive: Russian private security firm says it had armed men in east Libya. Reuters. 13 березня 2017. Архів оригіналу за 12 березня 2017. Процитовано 10 березня 2020.
  19. ↑ Sudanese rebel group acknowledges fighting for Khalifa Haftar's forces in Libya. Libya Observer. 10 жовтня 2016. Архів оригіналу за 3 лютого 2017. Процитовано 16 травня 2020.
  20. ↑ Safa Alharath (17 червня 2018). Sudanese rebels are fighting alongside Dignity Operation in Libya’s Derna. Libya Observer. Архів оригіналу за 28 грудня 2018. Процитовано 29 грудня 2018.
  21. ↑ Jamal Adel (19 січня 2019). Terror suspects killed in large LNA operation in south Libya. Libya Herald. Архів оригіналу за 24 квітня 2019. Процитовано 28 лютого 2019.
  22. ↑ а б Kirkpatrick, David D; Schmitt, Eric (25 серпня 2014). Egypt and United Arab Emirates Said to Have Secretly Carried Out Libya Airstrikes. The New York Times. Архів оригіналу за 7 лютого 2018. Процитовано 25 серпня 2014.
  23. ↑ Libya needs international maritime force to help stop illicit oil, weapons — UN experts
  24. ↑ Беларусь увайшла ў спіс найбуйнейшых сусветных экспарцёраў зброі [Архівовано 9 лютого 2020 у Wayback Machine.] — Tut.by, 21 лютага 2018
  25. ↑ Putin Promotes Libyan Strongman as New Ally After Syria Victory. Bloomberg. 21 грудня 2016. Архів оригіналу за 2 квітня 2017. Процитовано 10 березня 2020.
  26. ↑ Bachir, Malek (30 січня 2017). Russia's secret plan to back Haftar in Libya. Middle East Eye. Архів оригіналу за 4 січня 2018. Процитовано 3 квітня 2017.
  27. ↑ Silverstein, Richard. Haftar: Israeli secret aid to Libya's strongman reveals a new friend in Africa. Middle East Eye. Архів оригіналу за 10 березня 2020. Процитовано 26 лютого 2020.
  28. ↑ Libya's Haftar 'provided with Israeli military aid following UAE-mediated meetings with Mossad agents'. The New Arab. Архів оригіналу за 26 лютого 2020. Процитовано 26 лютого 2020.
  29. ↑ Libya’s Haftar had lengthy meeting with Israeli intelligence officer. Middle East Monitor. Архів оригіналу за 26 лютого 2020. Процитовано 26 лютого 2020.
  30. ↑ Libya: Flight data places mysterious planes in Haftar territory. Al Jazeera. Архів оригіналу за 10 травня 2020. Процитовано 26 лютого 2020.
  31. ↑ UAE restates support for Hafter and LNA. Libya Herald. 10 квітня 2017. Архів оригіналу за 2 січня 2020. Процитовано 16 травня 2020.
  32. ↑ UAE, Saudi Arabia aiding Libya eastern forces, blacklisting Qatar for alleged support for other Libyans. The Libya Observer. Архів оригіналу за 5 серпня 2017. Процитовано 13 червня 2017.
  33. ↑ Khalifa Haftar says Egypt and Chad are his top supporters. Libyan Express. 6 вересня 2016. Архів оригіналу за 5 серпня 2017. Процитовано 16 травня 2020.
  34. ↑ Jordan pledges support for Libya in talks with General Haftar. Al Arabiya. 13 квітня 2015. Архів оригіналу за 3 червня 2019. Процитовано 16 травня 2020.
  35. ↑ King renews support for Libya's national concord. The Jordan Times. 20 серпня 2017. Архів оригіналу за 10 квітня 2020. Процитовано 25 серпня 2017.
  36. ↑ а б Архівована копія. Архів оригіналу за 6 червня 2019. Процитовано 16 травня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  37. ↑ а б в France confirms three soldiers killed in Libya. Al Jazeera. Архів оригіналу за 21 квітня 2019. Процитовано 2 серпня 2016.
  38. ↑ Macron Takes Aim at Libya Standoff With Paris Talks. Bloomberg. 25 липня 2017. Архів оригіналу за 2 листопада 2017. Процитовано 10 березня 2020.
  39. ↑ Greece's Foreign Minister Nikos Dendias Visits Libya [Архівовано 24 грудня 2019 у Wayback Machine.], Dendias noted that Haftar's position is aligned with Greece's.
  40. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 3 вересня 2020. Процитовано 16 травня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  41. ↑ Gaddafi loyalists join West in battle to push Islamic State from Libya. The Daily Telegraph. 7 травня 2016. Архів оригіналу за 31 березня 2019. Процитовано 16 травня 2020.
  42. ↑ After six years in jail, Gaddafi's son Saif plots return to Libya's turbulent politics. The Guardian. 6 грудня 2017. Архів оригіналу за 21 липня 2019. Процитовано 16 травня 2020. The Warshefana tribal militia, Gaddafi loyalists who controlled some of the area around Tripoli, were routed last month by rival forces from Zintan
  43. ↑ а б Libyan Dawn: Map of allies and enemies. Al Arabiya. 25 серпня 2014. Архів оригіналу за 29 червня 2019. Процитовано 25 серпня 2014.
  44. ↑ LNA targets Tripoli and Zuwara but pulls back troops in Aziziya area. Libya Herald. 21 березня 2015. Архів оригіналу за 14 вересня 2018. Процитовано 22 березня 2015.
  45. ↑ Libya Observer. Libya Observer. 10 березня 2015. Архів оригіналу за 4 лютого 2016. Процитовано 22 березня 2015.
  46. ↑ Ghwell's Libyan National Guard militia joining fighting in south. Libya Herald. 16 квітня 2017. Архів оригіналу за 20 липня 2019. Процитовано 16 травня 2020.
  47. ↑ ٢٨ قتيلا من قوات الصاعقة ببنغازى منذ بدء الاشتباكات مع أنصار الشريعة [Twenty-eight Al-Saiqa fighters killed in Benghazi since the beginning of clashes with Ansar al-Sharia]. Youm7. 29 липня 2014. Архів оригіналу за 2 серпня 2014. Процитовано 26 серпня 2014.
  48. ↑ تدهور الوضع الأمني في بنغازي وطرابلس نذير حرب جديدة [Worsening of security in Benghazi and Tripoli as new war approaches]. Al-Arab. 27 липня 2014. Архів оригіналу за 9 August 2014. Процитовано 26 серпня 2014.
  49. ↑ Bill Roggio and Alexandra Gutowski (28 березня 2018). American forces kill senior al Qaeda leader in Libya. Long War Journal. 28 March 2018. Архів оригіналу за 10 січня 2020. Процитовано 16 травня 2020.
  50. ↑ Libyan Islamist group Ansar al-Sharia says it is dissolving. Reuters. 27 травня 2017. Архів оригіналу за 13 жовтня 2019. Процитовано 21 жовтня 2017.
  51. ↑ Libyan revolutionary factions form Defend Benghazi Brigades. The Libya Observer. 2 червня 2016. Архів оригіналу за 3 червня 2016. Процитовано 14 серпня 2016.
  52. ↑ Benghazi Defense Brigades advance toward Benghazi. Libyan Express. 16 липня 2016. Архів оригіналу за 15 серпня 2019. Процитовано 14 серпня 2016.
  53. ↑ Al Qaeda in the Islamic Maghreb says Mokhtar Belmokhtar is 'alive and well'. The Long War Journal. 19 червня 2015. Архів оригіналу за 31 травня 2019. Процитовано 1 липня 2015.
  54. ↑ Eljarh, Mohamed (26 червня 2013). Can the New Libyan President Live Up to Expectations?. Foreign Policy. Архів оригіналу за 9 листопада 2014. Процитовано 26 серпня 2014.
  55. ↑ Libya's new parliament meets amid rumbling violence. Al Jazeera America. 4 серпня 2014. Архів оригіналу за 26 серпня 2014. Процитовано 26 серпня 2014.
  56. ↑ а б Al-Gattani, Ali (4 лютого 2014). [http: //magharebia.com/en_GB/articles/awi/features/2014/02/04/feature -01 Shahat slams GNC]. Magharebia. Процитовано 24 січня 2015.[недоступне посилання з липня 2019]
  57. ↑ Bosalum, Feras; Markey, Patrick (4 грудня 2013). Libyan assembly votes to follow Islamic law. Reuters. Архів [http: //www.reuters.com/article/2013/12/04/us-libya-law-idUSBRE9B30M220131204 оригіналу] за 26 серпня 2014. Процитовано 24 січня 2015.
  58. ↑ Demonstrations against GNC extension. Архів оригіналу за 28 січня 2015. Процитовано 6 березня 2015.
  59. ↑ Mohamed, Essam; Al-Majbari, Fathia (10 лютого 2014). Libyans reject GNC extension. Magharebia. Архів [http: //magharebia.com/en_GB/articles/awi/features/2014/02/10/feature-02 оригіналу] за 7 жовтня 2018. Процитовано 24 січня 2015.
  60. ↑ General Hafter announces coup; politicians react with scorn, order his arrest | Libya Herald <! — Тема доданий ботом ->
  61. ↑ Chris Stephen and Anne Penketh (24 серпня 2014). Libyan capital under Islamist control after Tripoli airport seized. The Guardian. Архів оригіналу за 20 жовтня 2017. Процитовано 24 січня 2015.
  62. ↑ Libya’s interim government resigns. Al Arabiya. 29 серпня 2014. Архів оригіналу за 1 вересня 2014. Процитовано 29 серпня 2014.
  63. ↑ Libya interim govt. resigns to allow new cabinet formation. PressTV. 29 серпня 2014. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 29 серпня 2014.
  64. ↑ Libya's ex-parliament reconvenes, appoints Omar al-Hasi as PM. Архів оригіналу за 12 вересня 2015. Процитовано 6 березня 2015.
  65. ↑ Chris Stephen (9 September 2014). [http: //www.theguardian.com/world/2014/sep/09/libyan- parliament-refuge-greek-car-ferry Libyan parliament takes refuge in Greek car ferry]. The Guardian. Процитовано 24 September 2014.
  66. ↑ [http: / /itar-tass.com/mezhdunarodnaya-panorama/1413275 Парламент Лівії доручив чинному прем'єру ат-Тані сформувати новий уряд]. ІТАР-ТАСС. 1 вересня 2014. Процитовано 28 вересня 2014.
  67. ↑ Libya Court Rules June Elections Unconstitutional. ABC News. 6 November 2014. Архів оригіналу за 20 листопада 2014. Процитовано 6 November 2014.
  68. ↑ Libya chaos deepens as court nullifies parliament. Channel News Asia. 6 November 2014. Архів world / libya-chaos-deepens-as / 1457890.html оригіналу за 7 листопада 2014. Процитовано 6 November 2014.
  69. ↑ Libya supreme court 'invalidates' elected parliament. BBC. 6 November 2014. Архів оригіналу за 27 лютого 2017. Процитовано 6 November 2014.
  70. ↑ Libya parliament rejects court ruling, calls grow for international action. Архів оригіналу за 8 липня 2018. Процитовано 6 березня 2015.
  71. ↑ Радбез ООН наполіг на продовженні межлівійскіх переговорів у Женеві. Архів оригіналу за 28 січня 2015. Процитовано 6 березня 2015.
  72. ↑ UNSMIL Urges Speedy Concrete Measures to Consolidate Ceasefire, Expresses Concern about Breaches. Архів оригіналу за 28 січня 2015. Процитовано 6 березня 2015.
  73. ↑ Khalifa Hiftar, the ex-general leading a revolt in Libya, spent years in exile in Northern Virginia — The Washington Post. Архів оригіналу за 18 лютого 2015. Процитовано 6 березня 2015.
  74. ↑ Former army chief calls on Libyans to support his military campaign. Asharq al-Awsat. 23 лютого 2014. Архів [http: //www.aawsat.net/2014/02/article55329303 оригіналу] за 26 серпня 2014. Процитовано 25 серпня 2014. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |description= (довідка)


  Це незавершена стаття про війну.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Друга_громадянська_війна_у_Лівії&oldid=43343904